Українська література » Дитячі книги » Про лиху матір і двох синів - українські народні

Про лиху матір і двох синів - українські народні

Про лиху матір і двох синів - українські народні
Сторінок:1
Додано:21-03-2024, 06:09
0 0
Голосов: 0
Читаємо онлайн Про лиху матір і двох синів - українські народні

Був бідний чоловік, ходив по дрова в ліс. І увидів на дереві гніздо. Виліз на то дерево, а в гнізді яйце. Бере він то яйце в хустину і несе на ярмарок. Носить він, носить. Їден купець питає:

– Що ти там маєш?

Він розвиває, а то яйце золоте. Купець побачив його та й питає:

– Що за то яйце тобі дати?

– Що дасте, то я возьму.

– На тобі п’ятсот золотих.

Підходить другий купець:

– Не бери п’ятсот золотих, на тобі тисячу.

«Ну що ж, – думає собі чоловік, – ліпше тисяча, як п’ятсот золотих». І продав він то яйце за тисячу золотих.

Прийшов він додому і знов пішов у ліс. І знов там яйце найшов, у тім гнізді. Приносить знов на ярмарок то яйце. Та вже й не годиться, він знає, що тисячу має взяти.

І так він тих яєць, може, з десять наносив і попродав. Та й у нього є вже великі гроші. І збудував він собі великий-великий дім. І все зрихтував у хаті, як треба. Все, що потрібно, є в хаті.

І мав він два хлопці, що вже їм час було ходити в школу. То він хлопців не посилав у школу, а взяв собі до хати вчителя. І платив йому так за двох, як у школі за двадцятеро платять. Ще й йому харчі давав.

І він пішов у ліс, виліз на то дерево, відки яйця брав, прикрився й сидить. Коли птах прилетів нестися, він його і піймав там. Піймав його і приніс додому. І вже більше не ходив у ліс за яйцем, бо птах уже дома ніс що третій день яйце золоте. Тоті яйця вже й жінка носила на ярмарок та продавала.

Коли він збагатів, то купив собі й ліс великий. А як купив ліс, то треба й лісника. І той лісник у нього на квартирі. А сам він має стілько грошей, що сам не знає, де їх подіти.

Господар той роз’їжджає по містах. Деколи не буває дома й тиждень, і побільше. А його жінка залюбилася з тим учителем, що учив хлопці. Вона вже й служницю собі найняла. І пішли одного разу обидві в місто, жінка й служниця. А учитель остався дома. Пішов він по всіх кімнатах і в одній кімнаті найшов того птаха. Узяв його на руки, а той птах підняв крила. І під одним крилом було написано: «Хто би з мене з’їв серце, то би були в нього гроші щоночі під головою. А хто би з’їв голову, то би був царем».

Приходить господар. І ніхто не знає, що вчитель до птаха дивився. Господар трохи побув, знов пішов. А учитель дуже захворів. Жінка ліків йому, лікарів – нічого не помагає, хворий вмирає. Жінка дуже жалує. Коби вчитель був здоров, хто знає, що би вона дала за це. А він каже:

– Я хіба би поздоровів, якби зарізали того птаха, що несе золоті яйця, і я з’їв з нього серце й голову. А як не з’їм, то я вмру.

Жінка вже не жаліла того птаха. Думає: «Що мені птах, коли в мене вже стілько грошей? Коби ти здоров був».

Каже ґаздиня до служниці:

– Бери того птаха заріж.

Служниця зарізала птаха, серце і голову відділила, і разом усе в ринці смажиться, весь той птах. А тоті два хлопці, що він їх учив, забігли в хату.

І їден ухопив і з’їв голову з птаха, а другий серце. А тулуб лишився. І побігли хлопці з хати.

Служниця приносить учителеві того засмаженого птаха. А він питає:

– А де ж голова та й серце?

А служниця каже:

– Я не знаю. Я все разом смажила. Я виділа, що хлопці йшли в кухню, а чи вони, чи не вони з’їли, то я не знаю. Та що там голова й серце? Маєш що їсти й без них, то їж.

Коли він того покуштував, то стало йому легше. Бо йому нич не шкодило, але він так притворився.

Приїхав ґазда, та він і уваги не звертає, чи птах є там, чи нема. Грошей багато має. Поїхав ґазда знов, а учитель знов «захворів». Та й учителю нічого не помагає, умирає і все. А вона йойкає, сама не знає, що робити. А він їй каже:

– Якби ти своїх хлопців порізала та я з єдного з’їв голову, а з другого серце, то мені би полегшало.

Тоді жінка говорить тому лісникові:

– Бери моїх хлопців, заведи в ліс і там побий їх. І з одного принеси голову, а з другого серце принеси мені додому. А коли не ведеш їх, то я тебе знімаю з роботи.

Лісник собі думає: «Здойме мене з роботи, де я дінуся? Старий, не годен». Говорить лісник:

– Хлопці, збирайтеся, ідемо в ліс. Беремо з собою собаку, а я беру стрільбу на плечі. Там буде заєць в лісі абощо.

Так хлопців він завтішує.

Коли вони ввійшли глибоко в ліс, сідає лісник на пня і дуже заплакав. А хлопці:

– Дідусю, та чого ви плачете?

А дідусь каже:

– Хлопчики, ваша мама приказала вас тут побити і з одного принести голову, а з другого серце.

А хлопці говорять:

– Діду, не бийте нас.

– А що ж я маю робити?

– Убийте тоту собаку. Та вийміть з неї серце і обріжте голову. Обпаліть, обчистіть ту голову, та принесете й скажете: «От маєш з одного сина серце, а з другого голову». І вона не пізнає.

Так хлопці говорили дідові.

– А ми підемо лісами і ніколи-ніколи вже не вернемося додому.

Так лісник і зробив. А тоті хлопці пішли та й пішли. Довгий час ходили, блукали по лісі. І попали в лісі на одну хатину. Заходять до тої хатини, а там бабуся стара. Питає:

– Відки, хлопці, і куди йдете?

Вони говорять:

– Ми пішли по гриби і заблудили. І ніяк не можемо прийти додому.

– Добре, будете в мене служити. В мене є дві кози, то будете пасти. Тут є така велика-велика поляна. Будете на тій поляні кози пасти.

І були вони у тої баби сім років. А в сім років вона їм говорить:

– Ідіть на тоту поляну без кіз. Самі йдіть.

Вийшли вони, посідали під дерево й сидять. І в хвилю багато-багато народу почало сходитися там, на ту полянку. Сходилися і воєнні, й цивільні. І принесли з собою корону. І їден старший оголошує:

– Ось тота корона. Ми кидаємо її вгору. На кого вона впаде, того виберемо царем.

Вони кинули корону, корона піднялася догори і впала на того хлопця, котрий з’їв голову з чарівного птаха. Тоді вони, тоті люди, підняли його вгору і почали підкидати.

– От наш цар! От наш цар! – кричали вони. І забрали його з собою. А брат остався сам.

Приходить він знов до баби, сам-їден. Баба питає:

– А де ж твій брат?

А він розказує бабі:

– Отам, на поляні, тілько й тілько народу з’їхалося і вибрали мого брата царем.

А вона йому говорить:

– А що ж ти тепер будеш робити?

– Я піду шукати, де він царем. Я буду його міністром. Але я вернувся сказати вам, щоби ви не переживали, що ми десь поділися.

Вона його заводить у другу кімнату і каже йому, тому хлопцеві:

– От, – каже, – дивися, то все золото твоє. Бо коли ти спиш, то все третьої ночі тобі золото під головою. То, – каже, – забирай собі своє золото.

А він каже:

– Мій брат буде царем, а я його міністром. То нащо мені золота?

Пішов він і найшов свого брата – царя. І стали оба-два керувати країною. І найняли собі служницю. І говорить той міністр служниці:

– Ти дивися кожної третьої ночі мені під головою. Там золото буде. Бери, скілько тобі треба.

Так говорив до служниці царів брат.

А служниці було замало того золота. Вона собі думала, як би то зробити, щоби їй було золото під головою, а не йому. Пішла служниця до мудрої жони і говорить тій мудрій жоні, ворожілі:

– Царевому міністрові що третьої ночі золото під головою, а я би хотіла, щоби під моєю головою золото було, а не під його.

А та ворожіля каже:

– Нà тобі оцього вина і дай йому напитися. І він, як нап’ється вина, то верне те вино, а в тім вині буде серце з чарівного птаха. З того серця йому й золото робиться.

І то так усе сталося. Коли він випив того вина і то серце вернув, та служниця вхопила його собі. Коли вона це зробила, то пішла і вже більше не верталася до них за наймичку. Бо вже золото було під її головою, а під його не було. Що ж йому робити? І що він думає собі? «Іду до свої баби, де я оставив золото. І наберу собі скілько треба. Дурниця, що вона серце забрала». І йде він туди.

Вийшов він на полонину, а там велика-велика поляна. Він іде, а там стоїть сідло позолочене і двоє б’ються коло того сідла. Він прийшов до них і крикнув:

– Над чим б’єтеся, хлопці?!

А вони йому говорять:

– Над сідлом оцим.

– А що то за сідло? – питає він.

А вони йому кажуть:

– То таке сідло. Хто на нього сяде, то понесе його сідло, куди хоче.

А він крикнув на них:

– Ви, – каже, – знаєте, хто я такий?! Я царів замісник. Як скажу, так має бути.

Вони питають:

– А як ти скажеш?

Він їм каже:

– Їден біжить у їден бік до кінця цеї поляни, а другий – у другий. Котрий скорше вернеться до сідла, того й буде сідло.

Коли вони розбіглися, він сів на то сідло й каже:

– Неси мене до царя, брата мого.

Коли він приїхав до брата, дізнався він, що далеко-далеко, за великими водами, є гора, що там саме золото. Він собі думає: «Добре. В мене є таке сідло, що сяду і скоро поїду. І наберу золота, скілько мені потрібно. Як щастя, то щастя».

Як він став їздити до тої гори і носити золото, то та служниця знов придурилася перед ним, знов стала за служницю. Він їде до тої гори на золото, а вона каже:

– Та возьми й мене з собою на то сідло.

Приїхали вони на ту гору обоє. І назбирали золота. Назбирали й посідали на сідло. А вона йому говорить:

– Ой, то ще замало золота. Злізь та ще трохи більше дозбирай.

Коли він зліз і пішов золото збирати, вона сказала до сідла: «Неси мене». І вона полетіла на сідлі, а він остався там.

Ну й що ж йому тепер робити? А то була така гора, що дуже сонце припікало, і золота можна було набрати хіба зрання або вечором, а вдень ні. Ну й що ж він робить? Іде попри воду, по холодках туляється. Але ж голоден, нічого їсти нема, золота не з’їсть. Іде він, іде, раз дивиться, а там яблінка стоїть. Вирвав яблуко та й з’їв. І як з’їв його, то став конем. Біда. Що ж тут йому робити? Іде далі. А там стоїть груша. Вирвав грушку та й з’їв, та й знов став хлопом, як був. Тоді вирвав пару груш, пару яблук і сховав собі в кишеню. Підійшов до річки і пустився плавати по воді. Доки переплив, то йому борода виросла довга, аж по коліна.

Переплив він, спустився з гори, обсушився і йде на ярмарок. Розклав ті груші й яблука і продає. А на тім ярмарку була служниця тої дівчини, що забрала серце й сідло. І виділа ті яблука й груші, що продає дід. Але ніхто не купує, бо дуже багато грошей хоче за ті яблука й груші. Прийшла служниця додому, а вона питає:

– Що ти там виділа, на тім ярмарку?

А вона говорить:

– Я виділа старика, що продає груші й яблука. Але за такі гроші, що ніхто не купує. Ніхто таких грошей не має, щоб купити.

А вона думає: «Що ж, у мене грошей нема? Та в мене золота – завалися». І приходить на ярмарок вона сама.

– Що, діду, за яблука хочете?

– Що, пані? Недорого я продаю. Але тільки яблука продаю, а груші поки що не продаю.

Вона купила яблук, та й трошки відійшла, та й з’їла одно. Та й стала кобилою. А він як догонив та сів на ню! Та так бив, так гонив, що вона пізнала, хто то такий. Та й просить:

– Василю, даруй мені все, що я зробила. Віддаю тобі твоє серце, віддаю твоє сідло.

І тоді він все їй подарував та й узяв її за жінку. І вона дуже поправилася, дуже порядною була ґаздинею. І дуже добре вони собі жили.

Тоді міністр просить свого брата царя:

– Поїдемо до свого тата й до свої мами в гості.

А цар йому говорить:

– Як ми поїдемо, як ми не знаємо, де ми находимся, у якому світі? Як ми найдем свого тата та й маму?

А він каже:

– Не журися, царю. В мене є таке сідло, що як сядемо, то воно нас принесе куди захочемо.

Тоді цар убрався як цар, а міністр теж щонайкраще вбрання вбрав. І як сіли на сідло, то вже й у батька в домі. Та й зайшли до хати, та й посідали собі за стіл, та гей я тепер собі сиджу. А батько вже був слугою у мами. Мама з учителем ґаздують собі. Тоді цар і його міністр говорять:

– Ви не пізнаєте нас? Та ми ваші сини! Ти, мамо, приказала лісникові вивести нас у ліс і побити. І принести з єдного голову, а з другого серце. А ми попросили лісника, щоб він убив собаку. І лісник приніс для учителя голову та й серце собаки. Батька ти обернула яко слугу, а з учителем живеш.

А мати як то вчула, то з жалю зразу впала і вмерла перед їх очима. А вчителя вони самі вбили. Батько сам остався.

Вони вернулися в свою країну і керували далі. А коли батько постарівся, приїхав міністр з сідлом і забрав батька до себе.

Та й з тої радості вони заложили велику-велику гостину, багато гостей напросили. Коли гості з’їхалися, наклали на столи всього їсти й пити. Гості їли, пили, долі бородами текло, а в роті сухо було.

Відгуки про книгу Про лиху матір і двох синів - українські народні (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: