Ялини-балакухи - фінська казка

Жив-був мисливець. Якось цілий день полював він із двома собаками. Непомітно стемніло, і мисливець вирішив перебути ніч у пралісі, а вранці вирушити до рідної домівки.

Влаштувався він під великою ялиною, розіклав багаття і вмостився на спочинок. Тут було затишно й хороше.

Чоловік уже засинав, коли раптом почув голоси. На ялині, коло якої палало вогнище, він побачив велику гадюку. Вона боялася полум’я і не могла спуститися донизу, тож попрохала чоловіка допомогти.

Той здивувався, коли зміюка заговорила людською мовою, тому сказав:

– Я не можу тебе зняти, бо ти мене вжалиш.

– Не вжалю, братику! – заблагала гадюка.– А коли допоможеш, навчу тебе розуміти мову звірів, птахів, дерев...

– Ну, як тебе зняти звідтіля? – спитав чоловік.

– Прихили до ялини сусіднє дерево, по ньому я і сповзу,– порадила гадюка.

Мисливець погодився. Він прихилив до ялини дерево, і гадюка, звиваючись, сповзла на землю.

Порятувавшись, вона навчила чоловіка усіх мов, які тільки були на білому світі: він став розуміти птахів, дерева – одне слово, все живе. Але мудра гадюка застерегла:

– Не смій жодному смертному, навіть своїй дружині, розповідати про те, що розумієш. Обмовишся – тут тобі й смерть.

Мовила це гадюка й поповзла собі, а чоловік ліг спати біля вогнища.

Собаки вмостилися біля господаря. Незабаром один з них проказав:

– Залишайся тут, біля хазяїна. Пильнуй добре, а то ще підкрадуться вовки та загризуть його. А я побіжу додому, треба ж і там комусь охороняти.

– Ну, біжи, біжи, братику,– відповів другий,– пильнуй оселю добре, як я тут господаря.

Чоловік зрозумів, що сказали собаки, і подумав: «Таки вони кмітливіші, ніж я гадав».

Мисливець одпустив собаку додому, а сам, натомлений, заснув.

Але після того, як гадюка відкрила йому дивовижний секрет, слух його став таким, що вловлював найменший звук. Дивний гомін долинув із гущавини. В шумовинні вітру якась ялина говорила тій, під якою лежав мисливець:

– Ой, сестро, ходи-но сюди, я відчуваю, що ось-ось помру! Підтримай мене!

– Я не можу, пробач, будь ласка,– відповіла друга,– піді мною ночувальники: мисливець із собакою.

Налетів вихор, і ялина з тріскотом упала. А сусідня ялина зронила:

– Нема сестриці. Росла на скарбі й померла на ньому.

«Чи це мені снилося, чи справді було? – подумав чоловік.– Треба поглянути, що там за дивина біля зваленої вітром ялини?»

Мисливець довго бродив пралісом, поки знайшов зламане дерево. Справді, вночі він чув чисту правду: під вивернутим корінням лежала скриня з грошима, а під вітами – чорна лискуча лисиця. Чоловік узяв здобич і приніс додому. Так і розбагатів.

«Ну, тепер можна й одружитися, є за що»,– радо подумав чоловік. Узяв собі вродливу охайну струнку дівчину й зажив із нею в добрі та злагоді, поки й зістарились.

Якось уранці господар знічев’я подивився у вікно світлиці. Перед зором розпросторилося поле, де буяв льон. На нього налетіла зграя горобців, і вони заходилися дружно дзьобати насіння. А горобчиха ще й повчала горобенят:

– Не підбирайте, діточки мої, із землі, а викльовуйте на стеблі. Що висипалося, те й так наше. А стебла зберуть – от і все.

Слухаючи це, господар усміхався. Господиня саме пекла пиріжки.

– Чого це ти, старий, так єхидно посміхаєшся? Чи не з мене?

– Бо смішно. А чого, сказати не можу. Заспокойся, це тебе не стосується,– відповів дідусь.

Але ж ви знаєте жіночу вдачу. Причепилася вона до старого, як шевська смола, і стала благати:

– Ну, розкажи, чому ти сміявся?

Дід таки не витримав її домагань і нарешті мовив:

– Спершу принеси чисту сорочку, тоді скажу.

Переодягся, застелив лаву полотном і ліг – приготувався зустріти смерть.

У старих було півсотні курей і один півень. Дідусь мовив:

– Впусти курей до хати, хочу їх побачити перед тим, як навіки склеплю очі.

Господар наготувався пояснити, чому він сміявся. А смерть уже чигала поблизу нього.

Коли гурт пернатих задріботів по підлозі у світлиці, півень розпустив пір’я перед курми і гордо прорік:

– Ко-ко-ко-ко, дивися, у мене п’ятдесят дружин, і я всіх тримаю в покорі. А в тебе одна, і то ради не даси, довела тебе майже до смерті.

Хазяїн миттю зрозумів мудре півневе сокотання і замислився: «Чого ж мені помирати передчасно?» Він поміркував трохи й гримнув на жінку:

– Ану моторніше порайся по господарству!

Бабуся відтоді не запитувала ні про що. Жили вони ще довго-довго та щасливо і не сварилися ніколи.

От і казочці кінець.