Ковбойський розіграш - американська казка

Розіграти свого товариша – наймиліша річ у ковбоїв. Їх хлібом не годуй, дай когось розіграти. А оскільки ковбої великою делікатністю не вирізняються, їхні розіграші часто бувають простацькими, а іноді й жорстокими. Але ж ковбої – це пастухи, а що взяти з пастухів?

Ось лише одна історія про те, як ковбої вирішили покепкувати зі свого товариша на прізвисько Пастор. Його знали веселим і досить вихованим хлопцем, яких так мало в строкатій компанії погоничів худоби. Компаньйони називали його коротко – Пас.

Унікальність Паса полягала ще й у тому, що він був просто схиблений на вивченні навколишнього світу. Тоді як його товариші весь свій вільний час просиджували в салуні, Пас нишпорив преріями в пошуках рідкісних комах і нетямився, натрапивши на небачену досі пташку.

А оскільки люди не люблять тих, хто вирізняється з-поміж інших, то Пасу судилося поплатитися за свою унікальність. Ковбої вирішили саме над ним влаштувати знаменитий у тутешніх землях розіграш – так зване «цькування бекасів». А оскільки Пас був родом не з цих країв, то про розіграш, в якому йому випала сольна партія, він і гадки не мав.

Отож однієї погожої днини хтось із ковбоїв звернувся до Паса з питанням: чи доводилося йому коли-небудь брати участь у цькуванні бекасів.

– Чи полював я на бекасів? – Пас не одразу зрозумів, про що мова. – Аякже, сотні разів!

– О, ні, мій юний друже, – заперечив ковбой на прізвисько Пройдисвіт. – Я не про те, щоб стріляти в бекасів, це кожен зможе. А ось ловити їх мішком – не кожному до снаги. Ллє невже ти не чув про цькування бекасів? У нас навіть малюк знає, що це таке!

– То я не з тутешніх, тому зроду-віку не чував про цькування бекасів, – мовив Пас. – Але поясни, як можна зловити мішком бекаса? Він верткий і швидкий, його навіть куля не завжди доганяє!

– То це найпростіше! – встряв у розмову інший ковбой. – Якщо, звичайно, знати, як правильно цькувати бекаса.

– А як же правильно? – зацікавився Пас.

– Отже, слухай. Щоб цькувати бекаса, збирається бригада мисливців, чоловік п’ять-шість, надвечір вони відправляються на болото, якраз туди, де в заростях очерету бекаси зазвичай влаштовуються на ніч. Один мисливець бере мішок (бажано якнайбільший, щоб багато птиці в нього влізло) і кілька свічок. Далі цей мисливець з мішком і свічками вибирає місце, воно має бути по центру болота. Він ставить перед собою свічки і, дочекавшись повної темряви, запалює їх. Інші ж мисливці бігатимуть навколо нього по спіралі: спочатку великими колами, потроху їх звужуючи, доки не наблизяться до мисливця з мішком. У руках вони повинні тримати старі бляшанки і щосили торохкати ними, щоб зігнати з гнізд якомога більше бекасів. Як відомо, птахи у темряві нічогісінько не бачать: вони – наче метелики, що летять на світло. Тому всі наполохані загоничами птахи полетять на світло свічок перед мішком. А там – потрапляють у відкритий мішок. Усе дуже просто – це не полювання, а справжня розвага!

– Я саме знаю одну таку місцину, де можна гарантовано набрати повний мішок бекасів! – вів далі Пройдисвіт. – Воно за три милі звідси. Клянуся честю, бекасів там сила-силенна! Напевно, краще взяти кілька мішків, бо один швидко наповниться!

Не знав юний Пас, що честь, якою клявся Пройдисвіт, – це не те, чим дорожить ковбой, а тому і клятві такій гріш ціна.

– То чого ж ми чекаємо! – вигукнув Пас. – Невже у цьому поважному накладі не віднайдеться з півдюжини сміливців, які б сьогодні поночі не відмовилися прогулятися на болото?

У передчутті розіграшу охочих узяти участь у цькуванні бекасів не бракувало.

Пройдисвіт не брехав, стверджуючи, що кожен тутешній знає про розіграш – усі, окрім Паса, вже не раз брали участь у цій розвазі, тому добре знали, що до чого.

Оскільки вже вечоріло, замість відкладати вирушили до того місця, про яке говорив Пройдисвіт. Його, до речі, недарма так прозвали. Він виходив усі околиці і знав місцевість не гірше за червоношкірих, яких удалося витурити звідси лише кілька років тому.

До потрібного місця діставалися якимись дивними стежками, що раз по раз химерно звивалися; продиралися крізь колючий чагарник, аж доки не вийшли до грузького – на кожному кроці по кісточки – болота.

Комарі хмарами кружляли над очеретами.

Діставшись до потрібного місця, всі зупинилися й бурхливо засперечалися: кому ж тримати мішок. Кожен вдавав, що прагне цього понад усе, бо ж ловити бекасів у мішок веселіше, ніж бігати серед очерету з порожньою бляшанкою.

– Панове, – звернувся Пройдисвіт до громади. – Чого ви сперечаєтесь? Адже потримати мішок може і новачок. А піднімати бекасів – тут потрібні досвід і вправність. Тому нехай Пас тримає мішок, а решта будуть заганяти птицю.

Доводи Пройдисвіта здалися досить логічними, і суперечки припинилися. Запалили три здоровенні свічки й увіткнули їх у болотну твань.

Пас з відкритим мішком у руках став перед ними.

– Тримай мішок обома руками, – повчав Пройдисвіт. – Бекас – птах хоч і маленький, але сильний! Тут важливо, щоб вони у тебе мішок не вирвали.

– Добре, так і зроблю! – відказав Пас, відбиваючись від комарів, що щільно обсіли його обличчя.

І ось Пас залишився на самоті. Всі інші пішли. Піднімати бекасів? Звичайно ж ні!

Ковбої попрямували найкоротшою стежкою назад до салуну. Геть з болота, яке аж кишіло комарвою. Дісталися швидко, оскільки на болото йшли спеціально петляючи, щоб заплутати Паса, а назад поспішали до тепла і затишку. А в салуні, не приховуючи один від одного дурного захвату, разом кепкували з наївного хлопчини, який оце зараз тримає обома руками мішок; у той час як хмари комарів злітаються на світло запалених свічок.

Ковбої засиділися в салуні, а потім вирішили заночувати тут таки, у стайні, щоб не плентатися до свого табору.

Пас повернувся до салуну ближче до ранку. Дорогою він на додачу ще й заблукав. За ніч бідолаха натерпівся жаху.

Мішок, який він розраховував набити бекасами, Пас приніс із собою. І попрямував із ним до того місця, де спали Пройдисвіт та інші ковбої, що ходили на «цькування бекасів».

Щойно побачивши його, Пройдисвіт поцікавився:

– Ну як, багато вполював бекасів? Мішка вистачило?

– Клянуся твоєю честю – багато! – відповів Пас і витрусив на Пройдисвіта та інших жартунів повний мішок. – Переконайся!

Веселий жартівник заревів від жаху і схопився на ноги; інші слідом за ним. Ковбої забігали по двору перед галуном. При цьому вони оскаженіло чухмарилися і голосно лаялися.

А справа була от у чому: Пас висипав із мішка понад п’ятдесят фунтів величезних чорних мурашок. Хто-хто, а любитель комах достеменно знав, що чорні техаські мурахи кусаються болючіше за отруйних змій. Уночі, заблукавши, Пас випадково набрів на мурашник чорних техаських мурах. І зібрав їх усіх до свого мішка: щоб «віддячити» своїм подільникам у цькуванні бекасів.

Результат перевершив найсміливіші очікування: кривдники були покарані й відтоді вже не вдавалися до подібних розіграшів.