Золоте листя - інгуська казка

Чи вмієш ти танцювати лезгинку на пальцях? Чи годен ти пісню заспівати? Чи здатен ти казку розповісти? Чи вмієш ти слухати її?

За дев’яносто дев’ятьма горами, де плачуть-ридають хвилі морські, набігаючи одна на одну, де скелі викрешують блискавиці, налітаючи одна на одну, жив собі князь із трьома синами. Було в князя скарбів без ліку та сила-силенна замків височенних. Та не скарбами своїми і не високими замками пишався князь. Пишався він садом своїм – ні в кого на цілім світі такого саду не було. І вдень і вночі там було ясно-ясно. Вдень його осявало яскраве південне сонце, а вночі – мідні дерева з золотим листям.

Нікого не пускав старий князь до свого диво-саду, завжди гуляв у ньому сам і все ніяк не міг ним намилуватися. Щодня золоте листя перераховував. Та от одного разу помітив він, що за ніч золотого листя ніби поменшало. Занепокоївся князь, покликав до себе синів і каже:

– Хтось був уночі в нашому саду, золотого листя недорахувався я сьогодні.

– Батьку, дозволь мені лишитися на ніч у саду: вистежу я того злодіяку й до тебе приведу,– запропонував старший князівський син.

– Лишайся,– погодився батько,– тільки дивись не засни.

Звечора старший князенко узяв свою шаблюку та й пішов сад пильнувати. Настала ніч, але в саду було видно як удень. Князенко ходив садом з шаблюкою в руці й подивлявся в усі боки, чекаючи злодія. Але злодія не було.

«Напевне, не наважиться сьогодні злодіяка в сад лізти,– подумав старший син, коли настала північ.– Чи не піти мені спати?»

І тільки-но він так подумав, як на сад налетів страшенний вітер. Здавалося, він ось-ось повикорчовує геть усі дерева. Небо вкрили чорні хмари. Злякався князівський син, як би його вітром не знесло, кинув геть шаблюку, вхопився руками за мідне дерево, притиснувся до стовбура й укляк – ворухнутися боїться.

Довго простояв він отак. Уже й вітер ущух, а він усе не наважується голову підвести. А коли, нарешті, відірвався від дерева й поглянув довкола, то нікого в саду не побачив. Усі дерева на місці, але золотого листя стало менше.

Вранці старий князь поспішив у сад. Порахував він золоті листочки й побачив, що їх ізнову поменшало. Зажурився князь та й питає у свого старшого сина:

– Хто ж це був уночі в саду? Знов я листя золотого недорахувався.

– Не знаю, я нікого не бачив,– відповідає старший син.

Надвечір прийшов до старого князя середульший син і каже:

– Батьку, дозволь мені пильнувати дерева з золотим листям. Я підстережу злодіяку й до тебе приведу.

– Йди пильнуй, тільки дивись не засни.

Середульший син узяв свою шаблюку та й пішов до саду.

Настала ніч, але в саду було ясно мов удень. Середульший князенко ходив садом із шаблюкою і подивлявся у всі боки, чекаючи злодія. Але злодія не було.

«Напевне, не наважиться сьогодні злодіяка в сад лізти,– подумав середульший син, коли настала північ.– Чи не піти мені спати?»

І щойно він так подумав, як на сад налетів страшенний вітер. Здавалося, він ось-ось повикорчовує геть усі дерева. Небо вкрили чорні хмари. Злякався князенко, як би його вітром не знесло, кинув геть шаблюку, вхопився руками за мідне дерево, притиснувся до стовбура й укляк – ворухнутися боїться... Довго він отак простояв. Уже й вітер ущух, а він усе не наважується голову підвести. А коли, нарешті, поглянув довкола,– то нікого в саду не побачив. Усі дерева на місці, але золотих листочків стало менше.

Вранці старий князь поспішив до саду. Порахував він золоті листочки й побачив, що їх стало ще менше. Зажурився князь та й питає у свого середульшого сина:

– Хто ж це був уночі в саду? Знов я листя золотого недорахувався.

– Не знаю, я нікого не бачив, – відповідає середульший син.

Минув день. От перед заходом сонця приходить найменший син:

– Батьку, дозволь мені попильнувати мідні дерева з золотим листям.

Батько не став перечити:

– Йди пильнуй. Та пильнуй як слід – не так, як старші твої брати пильнували.

Найменший син узяв шаблюку й лук та й подався в сад. Настала ніч, але в саду було ясно мов удень. Син князя сидів під мідним деревом і гострив свою шаблюку. «Певне, злодіяка внадився до нас із далеких країв. Раніше, ніж опівночі, він не з’явиться»,– думав він. Нарешті настала північ. Найменший князенко підвівся і підійшов до того мідного дерева, що скраю. І раптом на сад налетів ураган. Здавалось, ось-ось він повикорчовує всі дерева. Небо вкрили чорні хмари. Але князенко не злякався. Він міцніше розставив ноги, стис у руці шаблюку й пильно вдивлявся туди, звідки дув вітер. І враз він побачив, що до мідних дерев насувається якась імла. Молодший син кинувся до неї й почав рубати її шаблюкою. Імла відскочила, потім знов посунула, але хлопець не переставав рубати, не підпускаючи її до мідних дерев з золотим листям. Бій тривав аж до світанку. Коли почало світати, імла відступила й зникла вдалині. Поглянув хлопець на дерева – всі золоті листочки на місці. Потім роззирнувся довкола й побачив на землі величезний пташиний дзьоб та великий чорний кіготь. А від саду, в той бік, куди тікала імла, вели криваві сліди.

Найменший князенко пішов цими слідами. Він так поспішав, що навіть батька та братів побачити не встиг. Ішов та й ішов, та й стрів у лісі чоловіка, що викорчовував дерева з корінням і розтирав їх на труху.

– Оце так диво! – вигукнув хлопець.

– Хіба це диво? Ось те, що може молодший князенко,– ото диво!

– Так це ж я. Будемо друзями, ходімо разом по сліду,– мовив князенко.

Пішли вони тим кривавим слідом удвох. Ішли та й ішли, аж дійшли до моря, а на березі побачили чолов’ягу, який одним ковтком випивав з моря всю воду й рахував каміння на дні.

– Оце так диво! – вигукнули подорожні.

– Хіба це диво? Ось те, що може наймолодший князенко, – ото диво! – відповів чолов’яга.

– Так це я той князенко,– відповів наймолодший син.– Будьмо друзями, ходімо разом по сліду.

І пішли вони втрьох. Ішли та й ішли, коли бачать у полі дядька: він підкидав угору свою папаху, випускав у неї стрілу з лука, а потім ловив папаху та стрілу, не даючи впасти їм на землю.

– Оце так диво! – вигукнули подорожні.

– Це дрібничка. Ось те, що зміг наймолодший князенко,– ото диво! – відповів дядько.

– Так це я той князенко,– сказав наймолодший син,– Будьмо друзями, ходімо разом по сліду.

Пішли вони вчотирьох. Йшли та й ішли, аж привів їх слід до великої дірки в землі. А поряд з діркою – товстенне старе дерево.

– Допоможіть мені до дерева мотузку прив’язати. Я спущуся в ту дірку, а ви збудуйте курінь і чекайте на мене.

Коли треба буде мене підняти, я смикну мотузку,– сказав наймолодший князенко трьом своїм товаришам.

Допомогли вони йому прив’язати мотузку до дерева, й князенко почав спускатися в дірку. А товариші його лишилися нагорі. Той, що дерева корчував, дровами запасався; той, що в папаху стріляв, на лови пішов; а той, що море випивав, рибу ловив. Збудували вони курінь і стали чекати князенка.

А князенко тим часом спустився на мотузці під землю й побачив там великий ліс. На галявині блищало джерело з чистою водою. «Якщо тут живуть люди, то хтось мусить прийти до цього джерела»,– подумав він і став чекати. Аж дивиться: йде до джерела дівчина з глеком на плечі: ставна, вродлива, а лице в неї сумне. Не помітила вона юнака, сіла біля джерела на камінь, поплакала, потім набрала води у глек та й пішла. Незабаром вона з’явилася ізнов і так само почала плакати. Князенко вирішив підійти до неї. Підійшов та й питає:

– Чого ти плачеш? Хто тебе скривдив?

Дівчина спершу злякалася його, схопилася за глек, утекти хотіла.

– Не бійся мене, повідай горе своє, може, я допоможу тобі,– мовив юнак.

Дівчина заспокоїлася і почала оповідати:

– Нас було три сестри. Жили ми на землі, а не під землею. Батько наш був падчахом. Якось уночі прилетів до нас триголовий орел. Він схопив мене і моїх сестер та й поніс до себе, в підземний палац. А щоб ми не нудилися, щоночі приносив нам золоте листя. Та ось два дні тому він повернувся без одного дзьоба і без одного пазура. Відтоді він весь час воду п’є.

– Це від мене йому перепало, коли він по оте листя до нашого саду прилетів. Не сумуй, я визволю тебе і твоїх сестер. Іди до орла й скажи: «Не маю сили цілими днями воду тобі носити. Коли тебе смерть візьме?»

– Чи ж насмілюсь я? – злякалася дівчина.

– Не бійся, він тобі нічого не заподіє.

Юнак лишився на галявині, а дівчина набрала в глек води та й понесла триголовому орлові. Прийшла до нього та й каже:

– Не маю сили цілими днями воду тобі носити. Коли тебе смерть візьме?

Триголовий орел люто засміявся:

– Знаю я, що всі ви про це мрієте. Але ви ніколи не діждетеся цього. За сімома горами відвідси пасеться баран. Він зараз з’їдає сіно, що для нього накосили шістдесят три косарі. Всередині барана сидить заєць, а в зайці – качка, а в качці – троє моїх чорних пташенят, а в них моя душа. Доки до тих пташенят хтось не добереться, смерть мені не страшна.

Запам’ятала дівчина ці слова, а коли орел заснув, побігла до джерела й про все розповіла князенкові. Вислухав він і сказав так:

– Іди до сестер своїх, чекайте на мене, а я піду того барана шукати, що за сімома горами живе.

Сказав він та й пішов. Отак ішов та й ішов, шість гір пройшов і за сьомою горою, на лужку, побачив нарешті величезного барана. Баран щойно з’їв сіно, що для нього накосили шістдесят три косарі, і тепер спав на пагорбку. Хоробрий юнак тричі підскочив на п’ятнадцять ліктів у висоту, налетів на барана й розсік його шаблюкою навпіл. З барана вискочив заєць. Та тут же його наздогнала юнакова стріла. Тоді з зайця вилетіла качка. А їй навздогін – ще одна стріла. Впала качка на землю, юнак розрубав її шаблюкою, вискочили з неї троє чорних пташенят. Він тут же порубав і їх та й рушив назад.

Коли він підійшов до того палацу, де жив триголовий орел, сестри радісно кинулися йому назустріч.

– Здох триклятущий орел! – загукали вони.

Лишили вони похмурий палац орла та й пішли до тієї дірки, що вела на поверхню. Мотузка висіла на місці. Князенко посмикав її. Там, нагорі, троє його супутників помітили знак і теж посмикали мотузку. Це означало, що вони готові його підіймати. і

– Першими підіймайтесь ви, – мовив княжич трьом сестрам.

Спершу піднялася старша, за нею – середульша. Настала черга найменшої – тієї самої, що стрілася йому біля джерела. Вона сказала:

– Невідомо, що за люди твої супутники. Підіймайся ліпше ти, а потім мене витягнеш.

– Ні, ні,– заперечив юнак,– я вірю їм; ти підіймайся, а мене вони теж витягнуть. Я не хочу тебе тут одну лишати.

– Гаразд, я піднімуся, – мовила дівчина.– Але якщо супутники твої обрубають мотузку й ти лишишся тут, то не відходь від цього місця. Через два дні сюди примчать троє вогнедишних коней: білий, рудий та вороний. Якщо ти торкнешся білого коня, то опинишся на землі, якщо торкнешся рудого, то залишишся тут, а якщо торкнешся вороного, то опинишся ще глибше під землею, на третьому світі. Запам’ятай, що я тобі сказала. А ще ось тобі мій перстень. Надягни його на палець і не губи. Хто побачить перстень, одразу здогадається, що це саме ти врятував мене й моїх сестер.

Узяв юнак перстень, одягнув його на палець, потім обв’язав дівчину мотузкою та й подав своїм товаришам знак: можна підіймати. Його супутники підняли наймолодшу царівну. А тоді почали радитися: підіймати князенка чи ні.

– Навіщо його підіймати? Ліпше відведемо самі трьох дівчат до падчаха й скажемо, що це ми їх порятували. Падчах нагородить нас, надарує подарунків і зробить своїми зятями,– вирішили вони.

Так і вчинили: відв’язали мотузку від дерева й кинули її в дірку, а дівчат узяли з собою та й подалися до падчаха.

Князенко побачив, що мотузка впала, і одразу все зрозумів. «Що робити далі? – подумав він і вирішив: – Зачекаю коней, що про них казала мені дівчина». Сів біля джерела та й почав чекати.

Через два дні до джерела прискакали троє коней: білий, рудий та вороний. Білий кінь дихав білим полум’ям, рудий дихав рудим полум’ям, а вороний – чорним. Почав юнак ганятися за ними. Погнався за першим – не наздогнав, а тільки наполохав. Утік білий кінь. Погнався за рудим – не наздогнав. І рудий кінь утік. Лишився вороний кінь. Він стояв біля джерела й не тікав. Князенко підійшов, доторкнувся до нього пальцем – і тієї ж миті опинився ще глибше під землею. Поглянув на всі боки, побачив удалині аул, дорогу, ліс і здогадався, що то – третій світ, про який падчахова донька казала.

Вийшов він на дорогу та й пішов до незнайомого аулу.

Коли підійшов ближче, то побачив край аулу маленьку саклю і попростував до неї. Назустріч вийшла стара жінка.

– Здорова будь, нані, доброго дня тобі,– сказав їй юнак.

– Будь здоровий, доброї тобі путі,– відповіла бабуся й додала: – В кого нема сина, до того син іде.

– Голодний я, нані,– сказав князенко.

Бабуся у відповідь гірко заплакала.

– Чому ти плачеш, нані?

– Як же мені не плакати, якщо я не можу тебе нічим нагодувати! Біля нашої річки поселився страшний вогнедишний дракон. «Віднині річка моя, – оголосив він по всіх аулах. – Якщо хочете води, то приводьте мені щодня по дівчині». Сьогодні йому повинні відвести царівну, але цар з горя об землю б’ється, не хоче з нею розлучатися. А дракон за це не дає нам води. А без води хіба звариш їсти?

– Я сходжу, принесу води,– мовив юнак.– Дай мені десять глеків для води.

Дала йому бабуся свій мідний глек, а ще дев’ять узяла у сусідів. Князенко узяв п’ять глеків лівою рукою, а п’ять правою й пішов до річки.

Побачив його дракон, дихнув вогнем і заревів:

– Не підходь до річки!

Але юнак сміливо підійшов до річки, наповнив усі десять глеків і рушив назад. А дракон проревів йому вслід:

– Відпускаю тебе, бо ти гість. Але не здумай більше приходити сюди!

Коли юнак підходив до аулу, йому настрічу кинулося все птаство, яке в аулі жило: качки, гуси, кури. Всіх палила спрага. Князенкові жаль стало їх – і він поставив глеки на землю. Птаство налетіло і миттю випило всю воду. Тільки в одному глечику на дні лишилося трохи води. Юнак відніс її бабусі, сказавши:

– Розведи борошно, починай місити тісто на коржі, я зараз іще принесу води.

Взялася бабуся місити тісто, а він ізнову взяв глеки та й подався до річки. Дракон побачив його, дихнув жарким полум’ям і грізно заревів:

– Не підходь до річки!

Та князенко сміливо підійшов до води, наповнив усі десять глеків і рушив назад. А дракон як зареве йому вслід:

– І на цей раз відпускаю тебе, бо ти гість. Але якщо втретє прийдеш по воду, то розпрощаєшся з життям!

Коли юнак доходив до аулу, його оточила ціла череда. Мукали корови й воли, мекекекали вівці й барани. Всіх палила спрага. Князенкові жаль стало їх – і він поставив глеки на землю. Худоба кинулася до води й миттю випила всю воду. Тільки в одному глекові на дні лишилося трохи.

Відніс юнак ту воду бабусі. А в неї вже й тісто затверділо, доки він по воду ходив.

– Візьми цю воду, а я ще раз сходжу до річки,– мовив він.

Кинулася його бабуся умовляти:

– Не йди більше до річки, загубить тебе лютий дракон.

– Пусте, в мене шаблюка є,– відповів юнак.

Згріб він усі глеки лівою рукою, а у праву взяв шаблюку та й пішов до річки.

– Не підходь до води! – заревів дракон. Але князенко сміливо йшов до річки. Заскреготів тоді зубами дракон і кинувся на юнака, вивергаючи з пащі страшне пекуче полум’я.

Юнак відскочив, відкинув глеки й підняв шаблюку. Порубав він дракона на шістдесят три шматочки. Потім уткнув шаблюку в землю і вигукнув:

– Ніхто тебе не вийме, крім того, хто устромив у землю!

Після цього підібрав усі десять глеків, наповнив їх водою і відніс бабусі. Зраділа старенька, свій глек поставила в саклі, а дев’ять сусідам віднесла...

А цар цієї землі, не відаючи, що дракона вже немає, разом зі своїми царедворцями повів улюблену царівну до людожера. Царівна йшла попереду, за нею – заплаканий старий цар, а далі – царедворці. А за ними – люди з різних аулів: усім було жаль дівчини, приреченої на загибель.

І от прийшли вони до ріки, аж бачать – на березі лежить порубаний на шістдесят три шматочки дракон. І шабля поряд стирчить.

Здивувалися всі, зраділи:

– Немає більше жахливого дракона, не губити йому більше дівчат наших, не хазяйнувати йому більше на річці!

А цар тут же оголосив:

– Тому, хто вбив дракона, я віддам півцарства й доньку.

– А як же ми дізнаємося, хто це вчинив? – запитали люди в царя.

– А онде біля дракона стирчить у землі шаблюка. Хто зможе її вийняти, той і вбив дракона,– відповів цар.

– Це я! Це я вбив дракона! – загукали навзаводи пишні царедворці та богатирі з царської свити. Але хоч як вони силкувалися, та жоден з них не зміг висмикнути шаблюку з землі.

– Хто не годен висмикнути шаблюку, той не міг убити й дракона! – сказав цар і звелів скликати геть усіх джигіуів.

Зійшлися джигіти з усього царства, але жодному не далась шаблюка.

– Може, ми когось забули, не покликали сюди? – запитав цар.

І тоді діти, які теж прибігли до річки, сказали, що бачили, як незнайомий юнак носив воду бабусі, що край аулу живе.

– Покличте його сюди!

Покликали князенка до річки. Він прийшов, підійшов до шаблюки й висмикнув її з землі. Цар обняв його і сказав:

– Половину свого царства й доньку віддаю тобі, будь моїм зятем.

– Ні,– відповів юнак.– Мене вдома чекає наречена, тож не можу я взяти ні доньки твоєї, ні півцарства. Допоможи мені на землю піднятися.

– Радий би я тобі допомогти, та не можу, – відповів цар. – Але кажуть старі люди, що на чорній горі живе чарівна орлиця. Її пташенят щоразу поїдає велика змія. Якщо ти уб’єш цю змію і порятуєш орлят, орлиця винесе тебе на землю. Якщо вона скаже, що їй треба м’яса та води, не лякайся. Все, що вона захоче, ми їй дамо.

Князенко вислухав ці слова і мерщій подався до чорної гори. Прийшов він і на горі побачив орлине гніздо з трьома пташенятами. Почав він роздивлятися орлят – таких гарних йому ще не доводилося бачити. Коли чує – щось унизу сичить. Озирнувся юнак і побачив, що велетенська змія повзе до гнізда чарівної орлиці. Вихопив він шаблюку і порубав змію на шматки.

Ввечері на чорну гору спустилася мати пташенят, велетенська орлиця.

– Хто вас порятував? – запитала вона в орлят, побачивши біля гнізда пошматовану змію.

– Юнак-богатир зарубав змію,– відповіли орлята.

Обернулася орлиця – і тільки тоді помітила людину.

– Ти врятував моїх дітей? Якої хочеш за це нагороди?

– Ніякої мені нагороди не треба. Винеси мене на землю.

– Важке діло ти просиш зробити,– подумавши, мовила орлиця,– але якщо на кожний мій крик даватимеш по одному бику й по барилу води, то я зможу підняти тебе на землю. Якщо ні – сил у мене не стане...

Повернувся юнак до царя, пояснив, що треба орлиці в дорогу. Цар був радий допомогти йому. Слуги перенесли на чорну гору шістдесят биків та шістдесят барил води. Юнак навантажив усе це орлиці на крила ще й сам сів поряд. Махнула орлиця крилами й знялася у небо. Коли вона викрикувала «вак», юнак подавав їй бика й барило води. Так повторилося шістдесят разів. Верхній світ був уже зовсім близько, але м’ясо й вода вже скінчилися.

– Вак,– крикнула орлиця.

Юнак відрізав від лівої ноги шмат і кинув орлиці в дзьоб.

– Вак,– знову крикнула орлиця, і він кинув їй шмат правої ноги.

Знову крикнула орлиця – він кинув їй м’ясо з лівої руки, ще раз крикнула – кинув м’ясо з правої руки. Коли орлиця знов викрикнула «вак», князенко гукнув:

– Та щоб я вмер на місці – в мене нема більше нічого, крім хіба що самого себе!

– Тоді стрибай униз, інакше я розіб’юся! – гукнула орлиця.

Юнак стрибнув, але орлиця тут же підхопила його, посадила знову на спину й сказала:

– То я тебе перевіряла, іспит тобі робила, що тобі дорожче: своє життя чи моє.

Махнула вона крильми з останніх сил, долетіла до верхнього світу й сіла на камінь біля якогось аулу.

– Ось я й принесла тебе туди, куди ти просив, – мовила вона. – А тепер я тобі поверну те, чим ти мене годував, коли бики скінчилися.

Відригнула вона ті шматки, які юнак від своїх ніг та рук відрізав, приклала до ран, і вони одразу ж приросли.

Розпрощався юнак з орлицею, пішов до аулу й почав гукати:

– Кому потрібен безплатний пастух, кому потрібен безплатний робітник?

– От добре, я й за гроші не міг знайти робітника,– сказав один багач і взяв його до себе.

Минали дні. І ось якогось дня дивиться князенко: його хазяїн кудись збирається разом зі всією ріднею.

– Куди це ви збираєтеся? – питає він.

– На весілля їдемо,– відповів багач.– Наш падчах вирішив поріднитися з трьома сміливцями, які врятували його доньок, украдених триголовим орлом. Хіба ти не чував про це?

– Ні, не доводилося про таке чувати. Але я дуже хотів би на це весілля хоч одним очком подивитися, – промовив князенко.

Узяв його багач із собою. Коли вони доїхали до падчахового палацу, весільний бенкет був у повному розпалі. Поглянув юнак на женихів й одразу пізнав трьох супутників своїх, які його під землею лишили. Сиділи вони поряд з падчахом та його доньками – пихаті такі, горді: в кожного нога через ногу перекинута, рука на кинджалі, губа закопилена.

Князенко покликав слугу, зняв з пальця заповітний перстень, зав’язав його в хустинку й попросив віднести наймолодшій падчаховій доньці й віддати їй просто в руки.

Дівчина розгорнула хустинку, побачила перстень, зрозуміла, що князенко десь тут, і гукнула батькові:

– Це не вони нас порятували! Ось він, наш справжній рятівник!

І показала падчахові свій перстень та про все йому розповіла. Розлютився падчах, попроганяв самозванців геть, а хороброго юнака покликав до себе, міцно обняв і мовив:

– Ти порятував моїх доньок. Бери собі наречену.

Юнак узяв собі найменшу падчахову доньку. Відгуляли весілля, а потім князенко зі своєю дружиною поїхав до себе додому – в ті краї, де ріс диво-сад з мідними деревами та золотим листям.