Хитрий мисливець - українські народні

В одному маєтку служив собі мисливець. Був він бідний, не щастило йому в житті, та люди про нього знали, що він дуже хитрий і вміє не тільки хліб жувати.

Коли у мисливця народився синок, попросив він багатого мельника бути хрещеним батьком дитині. Мельник той мав грошей, як полови, тільки був він дуже зажерливий – за мідяк дав би собі коліно просвердлити. Любив він здерти з людей зайвий мірчук, але селяни їздили до нього, бо на всю округу то був єдиний млин, і дорога до нього лежала рівна. Знав мельник, що він потрібен людям, і тому різав їх без ножа. До челяді ставився недобре, обраховував бідарів, де міг – недоплачував, за кожну дрібницю сварився. Люди кляли його на чому світ стоїть.

Мельникові не сподобалося, що мисливець обрав його кумом, але не відмовився, боячись, що той накладає з нечистим і зачарує його. Охрестив він хлопця, дав йому дукачик, але з тих пір про хрещеника вже не дбав і, коли мисливець якось натякнув, що синові треба на зиму теплу одежину й черевики, виставив його за двері ще й лайнув добре.

Мисливець не відповів нічого, але запам’ятав це і дав собі слово, що покарає кума. Якось восени подався він рано-вранці у засідку, встрелив добрячого зайця і поклав його на косогорі в кущах. Повертаючись узліссям, підстрелив ворону і лишив її у траві під старим дубом. Потім пішов на луг, де мельникові наймити косили отаву, і почав походжати, чекаючи на пана кума.

Незабаром мельник прийшов на луг подивитися, як наймити працюють, і ще здалеку зарепетував, щоб вони не байдикували.

Потім глянув він на всі боки і побачив на лузі мисливця, який цілився з рушниці у дальній косогір. Коли мисливець вистрілив, мельник підійшов ближче і в’їдливо посміхнувся:

– Авжеж, можна бухкати, коли хазяїн платить за порох і дріб! Чуже не болить... Навіщо ви, куме, стріляєте в таку далечінь? Адже туди ваші залізячки не долетять!

– Долетять, кумцю, – запевнив його мисливець. – Вже ж я знаю, що не схибив!

Побіг він до косогору і за якийсь час повернувся з зайцем.

– Оце порося, хоч на свято! – сміючись, мовив він. – Треба буде панові управителю віднести!

Мельник подивився-подивився на того зайця і раптом накинувся па мисливця:

– Послухайте, а що б ви хотіли за оцю пухкалку?

– Кумцю, – мовив мисливець, – то річ дорогоцінна і чарівна, вона у мене ще від діда, а той купив її в одного жевжика, котрий був якраз у біді і продав з умовою, щоб рушниця лишалася в мисливських руках!

– А ви й повірили тому жевжикові! – посміхнувся мельник.– Просто вам випадково пощастило встрелити зайця!

– Ба ні, не випадково! – мовив мисливець.

Набив він рушницю, націлився па дуба, що стояв за лугом аж біля лісу, вистрілив і пішов у той бік. Мельник не йняв віри, подався за ним і побачив, що під дубом лежить застрелена ворона. Попросив він показати рушницю, оглянув її з усіх боків і покрутив головою.

– А що дав за неї ваш дід? – спитав він.

– Цього вже я не знаю, кумцю, але я б її не продав і за сто червінців, бо можу з неї вцілити куди завгодно, хоч би як це було далеко!

– Чи ви здуріли! – вигукнув мельник.– Цілу сотню за таку стару пухкалку?

Але подумки він прикинув, що рушниця коштує дорожче і за неї можна здерти у людей грубі гроші. Почав він торгуватися, але мисливець не хотів навіть слухати. Тоді мельник повернувся разом з ним до млина і відрахував йому сто золотих монет.

Надвечір забіг до мисливської хатини лісник і похвалився, що пан мельник здурів: ходить поза млином між деревами і стріляє по воронах за двісті кроків. Тільки він пішов, як мисливець схопив молоток і мовив до жінки:

– Візьми в рота чотири червінці і, коли я тебе торкну молотком у скроню, впусти один червінець на стіл!

Тільки жінка запхала монети до рота, як мельник влетів до кімнати і вже з порога закричав:

– Давай назад гроші, твоя пухкалка не варта й шеляга!

Кинув він рушницю на лаву і почав лаятись, що це шахрайство.

Мисливець удав, ніби не бачить кума, узяв молоток, вдарив жінку

злегка у скроню і промовив:

– Дай червінця!

Жінка впустила на стіл червінець, і мисливець поклав його перед собою. Кум злякано дивився на них, а потім вигукнув:

– Чоловіче, що це ви робите?

– Хіба не бачите, куме? – засміявся мисливець.– Оцей молоток має чарівну силу. Кожна жінка випльовує з рота но червінцю, якщо стукнути її у скроню!

«Знову якесь шахрайство»,– подумав кум. Та мисливець мовчки торкнув жінку молотком, і на стіл покотився другий червінець. Мельник аж горів, дивлячись на гроші, і раптом нетерпляче вигукнув:

– Продайте мені цеп молоток!

– Овва! – мовив мисливець, вдарив утретє і поклав перед собою ще одну монету.

– Я вам дам сто червінців! – крикнув мельник. Та мисливець тільки засміявся, вдарив учетверте – і вже мав на столі чотири золоті монети.

– Двісті червінців! Ходімо до млина, я готівкою заплачу! – не відставав мельник.

Мисливець удав, що розмірковує, а тоді сказав:

– І не хотілося б мені випускати чарівний молоток із хати, та вже вам, пане куме, продам!

Пішли вони до млина, про ту сотню, яку мельник заплатив за рушницю, уже й не згадували, мисливець дістав двісті червінців і повернувся додому. Л мельник покликав жінку в комору, посадив її за стіл і сам сів навпроти. Потім узяв молоток, клепнув паніматку по скроні і наказав:

– Дай червінця!

– Чи ти здурів! – зарепетувала мельничиха, але чоловік клепнув ще і ще раз.

Мельничиха була жінка рішуча, люди про неї казали, що в її мізинці більше розуму, ніж у мельннка в голові. Стала вона перед мельником і так вибатькувала його за дурість і зажерливість, що сидів він мов рядном накритий.

Розлютився мельник на мисливця і ну кричати, що ніде до замку і пожаліється, хай шельму-кума кинуть у холодну.

– Нікуди ти не підеш! – вирішила мельничиха.– І нікому й словечком не обмовишся! Сам знаєш, що пани тебе не люблять, вони рознесуть по всіх усюдах, що ти пришелепуватий, люди над нами глузуватимуть, і ти, крім збитків, матимеш іще й сором! Іншим разом не будь такий ласий, у нас і свого вистачає!

Мельник промовчав, але відтоді обминав мисливця десятою дорогою і ладен був зробити добрячий гак, аби тільки з ним не зустрічатися.