Попеловий коржик - українські народні

Жив собі Гаврило. Він не мав ніякого маєтку, зате була купа дітей у хаті. Щоб їх прогодувати, ходив до багачів та панів робити.

Одного дня Гаврило сказав жінці:

– Нема тут життя, бо моя правда записана на піску, а кривда – на камені. Піду я у світ. Спечи мені коржик на дорогу.

– Аз чого я тобі спечу? Муки немає,– каже жінка.

Зажурився чоловік. Не помандрує ж він у світ з порожньою тайстрою. Жінка йому порадила:

– Піди до багача і попроси хоч жменю муки.

Гаврило подався до багатія:

– Так і так, я хочу йти шукати гараздів. Треба спекти коржик на дорогу. Може б, ви дали мені муки? Я вам робив цілий рік, а заробив – на сіль до оселедця.

Багач почухав потилицю і не відповів. Покликав свою жінку і щось шепнув на вухо. Вона вийшла з хати й невдовзі повернулася.

– Я там приготувала тобі мішок муки,– сказала біднякові.

Гаврило дуже втішився, що буде тепер мати не лише на коржик, але й дітям лишиться. Підняв мішок на плече – й додому.

Жінка теж зраділа. Та розв’язала, а там – попіл.

– От дурний! – і сплеснула в долоні.– Але якщо кажеш, що це є мука, то я спечу тобі з неї коржик.

Принесла корито і замісила тісто.

А вранці Гаврило зібрався у дорогу. Взяв тайстрину з попеловим коржиком і пішов шукати гараздів.

Йде, йде – й захотів їсти. Відламав трохи коржика і підніс до рота. Коли торкнувся ним до вуст, кусень став білий-білий, як весільний калач. А смачний! Гаврило їв і не міг наїстися.

– Ади, гейби помазаний медом! А жінка мене дурнем обізвала!

Напився водички, відпочив – і далі. Дістався до міста. Там було немало таких бідаків, що дивилися на світ голодними очима і чекали, аби пан покликав иа якусь роботу. Гаврило разом з ними заночував просто иа майдані.

Уранці сунув руку в тайстру, відламав коржика і їсть.

Бідаки з усіх кінців майдану потяглися до нього. Чоловік дав кожному по доброму шматочку, але коржик був цілий-цілісінький.

Довго блукав чоловік по чужих краях. Роботу навіть не зачепив пальцем. Попеловий коржик був йому за їжу. Та зносився одяг. Обідраним і змученим повернувся бідняк у село. Йде вулицею – глип, а перед ним багач.

– Ну, доробився у світах?

– Усюди біда!

– І як це ти з голоду не вмер?

– А так і так,– каже чоловік.– Жінка спекла коржик із муки, що ви мені дали за рік роботи. Я два роки їв із того коржика, ще й людей голодних годував, а він, адіть, цілісінький у тайстрі.

Багач роззявив рота:

Скільки живу – отакого-м не видів, щоб їли коржа з попелу. Ану, дай покуштувати...

Бідняк дав йому кавалок. Багач понюхав – здивувався: запахло калачем. А як з’їв той кусень, облизався і побіг додому.

– Жінко! – крикнув, задиханий.– Вибери попіл із печі і наліпи з нього калачів. Повезу до міста продавати!

Напекла багачка повненьке корито попелових калачів, накрила рушником. Багач не втерпів – відламав шматок, аби посмакувати. Але калач до горла не ліз, рот був набитий глиною. Захланний багачпсько таки жував і лигав, аби жіпка не лаяла, що дурно наробилася.

А на ранок віддав богу душу.

І казці кінець.

* Тайстра – широка вовняна торба.