Корова з місяця - індійська казка

Було це дуже давно. Так давно, що люди забули навіть ім’я того брахмана, про якого мовиться в казці. Зате добре пам’ятають ім’я його слуги. А звали слугу Нанаваті.

Як і всі брахмани, цей також понад усе на світі любив гроші. А слуга найбільше любив дерева та квіти. Від рання до смеркання працював Нанаваті в садку. Навколо будинку брахмана росли такі дерева, цвіли такі квіти, що милуватися ними приїздили люди а усіх усюд.

Та якось уранці Нанаваті побачив, що трава в садку випасена, а квіти дотолочені.

«Хто ж це наробив такої шкоди? – подумав він,– Треба вистежити!»

Коли смеркло, Нанаваті сховався в кущах і став чекати. Незабаром зійшов місяць: трохи згодом почувся якийсь шум. Нанаваті визирнув з-за куща, аж бачить – суне но саду велика корова, біла, як молоко, й поскубує траву. Корова була така гарна, що слуга, вражений, закляк на місці.

Потім корова підвела голову, подивилася на повний місяць – і злетіла над деревами! Вона підіймалася поволі, меншала й меншала, аж нарешті зникла.

Нанаваті не сказав про корову нікому, а на другу ніч знову сховався в кущах. І знов, тільки-но зійшов місяць, у садку з'явилася біла корова. Вона блукала між деревами й поскубувала соковиту пелену траву. По якімсь часі корова задерла голову й подивилася на місяць.

«Зараз полетить!» – подумав Напаваті й вискочив з кущів.

Корова поволі відірвалася від землі й почала підійматися над садком. Однак слуга все ж таки встиг ухопитися за її хвіст.

Довго летів Нанаваті, тримаючись за хвіст корови. І ось він помітив, що вони наближаються до місяця. Все ближче, ближче... Нарешті корова, а разом я нею і Нанаваті, сіли на місяць!

До них підбігли мешканці місяця. Вони були дуже схожі па звичайних людей. І зустріли вони Нанаваті дуже щиро, приязно. Ще б пак! Адже пахощі квітів, що їх Нанаваті плекав у брахманському садку, долинали аж до місяця й чарували мешканців. Вони зроду не чули таких духмяних пахощів.

Цілий тиждень гостював Нанаваті на місяці. А як минув сьомий день, корова йому й каже:

– Час тобі вертатися на землю. Сьогодні вночі ми полетимо в брахманський садок.

Мешканці місяця дали Нанаваті на дорогу цілу торбу чудових солодощів. Нанаваті подякував, сів на корову, й вони полетіли.

Коли вони сіли в садку, до світанку було ще далеко. Нанаваті ліг під деревом, заснув і проспав до ранку.

Вранці брахман вийшов у садок і бачить – спить його слуга під деревом! Розгнівався жадібний брахман, схопив дубця – та сонного Нанаваті по ногах!

Слуга підхопився й, розгублений, став перед брахманом.

– Де це ти був цілий тиждень, ледарю?! – крикнув брахман.

– О господарю! – знічено мовив слуга.– Як розкажу я, що зі мною приключилося, ти не повіриш.

І розповів усе, як було.

Брахман і справді не повірив слузі.

– Брешеш! – крикнув він. – На місяці ще не був навіть жодний брахман, не то що простий слуга!

– Якщо не віриш,– каже Нанаваті,– то подивися на оці солодощі. Мене вгостили ними на місяці.

Брахман покуштував солодощі і аж тоді повірив слузі. Бо ті солодощі справді були неземні, таких навіть махараджа не їв.

– Цілий тиждень тебе не було на роботі,– сказав брахман.– Тож я покараю тебе тим, що заберу всі солодощі собі.

А той брахман, треба сказати, був не тільки жадібний, а й хвалькуватий. Покликав він у гості ще одного брахмана й почав пригощати його місячними солодощами. Удвох вони так жадібно накинулися на подарунок з місяця, що скоро торба спорожніла. А як став гість прощатися, брахман-господар і каже:

– Завтра всім розкажи, які солодощі їв у мене. Таких на землі зроду ніхто не куштував, навіть сам раджа!

Але гість був не менш жалібний, ніж господар.

– Розказати я розкажу,– відповів він,– Тільки цікаво мені: невже твій слуга такий дурний, що не міг попросити дві торби солодощів?

Тоді господар мовив:

– Ну ж бо самі полетімо на місяць! Підстережімо в саду корову, а як відірветься вона від землі, я схоплюся за її хвіст, а ти – за мої ноги. І обидва опинимося на місяці!

– Мудрий ти чоловік! – похвалив господаря гість. – Недаремно ж ми брахмани!

Ще задовго до ночі обидва брахмани сховалися в кущах самбалу й стали чекати.

Нарешті зійшов місяць, і в садку з’явилася біла корова. Поскубуючи свіжу траву, вона спокійно походжала поміж кущів.

Брахмани затамували подих.

Корова спинилася зовсім близько й заходилася об'їдати стиглі ягоди самбалу.

Наївшись досхочу, вона підвела голову й подивилася на повний місяць. Ту ж мить перший брахман вискочив а кущів і вхопився корові за хвіст. А вона вже відірвалася від землі й злітала над деревами. Але другий брахман устиг схопитись за ноги першого й теж знявся над землею.

Так вони й летіли – перший брахман тримався за хвіст корови, а другий – за його ноги.

Коли вони перелітали через найвищі на землі горн Гімалаї, зажерливий брахман-гість раптом спитав:

– О мудрий друже, чи не забув ти взяти мішка на солодощі?

– Не забув, не забув! – відповів брахман-господар.

– А мішок не замалий?

– Не замалий, не замалий!

– А все ж гаки цікаво, який він завбільшки?

– Та отакенний! – крикнув брахман господар і, забувши, що тримається за хвіст корови, широко розвів руки.

Чи треба розповідати, що було далі? Тільки-но перший брахман випустив хвіст, як обидва вони полетіли вниз.

Їм пощастило – вони впали в болото й не повбивалися.

Цілу піч сиділи брахмани по шию в тому смердючому болоті. Вранці їх побачили й витягли.

Так і не побували жадібні брахмани на місяці.

А корова відтоді в садах скупих і жадібних людей більш не з’являлася.