Золоті баранці - естонська казка

Жили в давнину старий зі старою, і мали вони трьох золотих баранців. Настала весна, і бабуся послала діда шукати чабана. Надвечір повернувся дід з хлопцем додому.

Вранці старенька розбудила чабанця й питає:

– Скільки тобі покласти хліба?

– Цілу паляницю.

Поклала бабуся паляницю в торбу й наказала хлопцеві:

– Гляди мені, куди йтимуть баранці – туди й ти за ними. А ввечері, як будеш повертатися додому, нарви тієї трави, що баранці їли, й принеси мені показати.

Хлопець пообіцяв, що все робитиме, як загадують, і погнав баранців на пасовисько.

Баранці дійшли до моря, стрибнули у воду й попливли на острів, а чабанець залишився на березі: сидів та їв хліб до вечора.

Коли повернулися баранці з острова, хлопець вирвав на узбережжі трави, сховав за пазуху і погнав їх додому.

Старенька запитала:

– Ну, приніс мені трави показати?

– Авжеж,– сказав чабан і віддав бабусі траву.

Глянула старенька й мовила:

– Ой, не там, хлопче, ти ходив, де паслися мої баранці. Не буде з тебе пуття,– та й вирядила чабана за ворота.

Довелося старому знову йти чабана шукати Увечері повернувся він з іншим хлопцем.

Уранці, коли чабанець зібрався гнати баранців на пасовисько, старенька спитала:

– Скільки тобі хліба покласти?

– Чабанська пайка – окраєць,– відповів хлопець.

Дала стара окраєць хліба й наказала:

– Дивись мені, куди йтимуть баранці – туди й ти за ними. А ввечері, повертаючись додому, нарвеш трави, яку вони їли, і принесеш мені показати.

Хлопець пообіцяв, що зробить усе, як загадують, і пішов за баранцями.

Прийшли вони до моря, і коли баранці стрибнули у воду, хлопець скочив одному баранцеві на спину й собі переплив на острів. Там була шовковиста й м’яка трава, ніби золота й срібна овеча вовна.

Цілий день пробув чабанець з баранцями, а надвечір нарвав тієї диво-травички, сховав за пазуху, тоді скочив одному баранцеві на спину й приплив на берег.

Вдома бабуся запитала:

Пастушок віддав їй жмутик, і старенька похвалила:

– От молодець! Таки був там, де мої баранці. Із тебе вийде справжній чабан

Так і пастушив хлопець до самої осені.

Старі довго думали, як заплатити хлопцеві.

Врешті дідусь мовив:

– Дамо йому баранця, бо нічого іншого в нас немає.

Бабуся погодилась, і, коли чабан вирушав додому, дали

йому золотого баранця. На прощання бабуся порадила:

– Як хтось підійде до баранця, ти скажи: «Хай так!»

І пішов хлопець із баранцем додому. Дорогою зустрілася їм красива дівчина. Побачила вона баранця, підійшла й вигукнула:

– Ой, які гарні хлопчик і баранчик!

А чабанець мовив:

– Хай так!

І дівчина як приклеїлась до баранця.

Пішли вони втрьох далі і зустріли парубка. Парубок підійшов і сказав:

– О, яка гарна дівчина!

– Хай так! – звелів чабанець.

І парубок приклеївся до них.

Невдовзі зустріли вони пана, що їхав у пишній кареті. Пан і собі зацікавився, підійшов до них ближче, а хлопець сказав:

– Хай так!

– Хай так!

І свиня мов прикипіла до карети.

А тут злий собака вчепився свині за ногу.

– Хай такі _ наказав хлопчина.

І собака пішов за свинею.

Так і прибули цілим караваном у столицю королівства.

А доньку того короля спіткала біда – в горлі у неї застряло яблуко, яке ніяк не вдавалося вийняти. Король оголосив: хто розсмішить королівну так, що яблуко вискочить з горла, тому вона стане дружиною, ще й півкоролівства одержить у придане.

Приїздили витівники з усього світу, але марно вони

старалися: королівна й не осміхнулася. Та коли чабанець зі своїм поїздом став перед палацом, королівна так голосно зареготала й заплескала в долоні, що яблуко вискочило з горла.

Король запросив хлопця у світлицю. Чабан ще раз гукнув: «Хай так!» – і всі стали вільні: дівчина й парубок, пан у кареті, навіть свиня й собака.

Тоді справили бучне весілля, чабан одружився з королівною, й зажили вони щасливо.