Золотар - таджицька казка

Якось у Бухарі одного чесного дядька обмовники звинуватили в злодійстві й повели на суд до падишаха. А той, не дознавши правди, звелів скарати нещасного на горло.

Уже перед шибеницею засуджений ляснув себе по чолу й тяжко зітхнув:

– От шкода!

Кати спитали, за чим він так жалкує.

– Шкода ремесло з собою в могилу забирати, а крім мене, ніхто в світі його не знає.

– Що ж воно за ремесло? – перепитують ті.

– Золотар я. Орю землю й сію золото. А через рік збираю щедрий врожай, – пояснив смертник.

Про ту дивину одразу сповістили падишаха. Володар звелів відкласти страту й прикликав засудженого до себе. Той і падишахові розповів про своє ремесло.

– Коли так,– сказав володар,– то вирощуватимеш золото для нашої скарбниці.

Дядько зорав ман землі, звелів принести із скарбниці п’ять пудів золота й каже:

– Отепер можна й сіяти. Але зробити це може тільки той, хто за все життя й разу не крав. Я хоч і не крав ніколи, однак мене звинуватили в цьому, і згідно з законами золотарства сіяти золота не маю права.

Почув це падишах і звернувся до візира:

– В такому разі беріться сіяти ви.

Візир похнюпився:

– О мій ласкавий пане, я не можу, бо не втримався перед тією спокусою.

Тоді падишах звелів, аби золото посіяв суддя.

Той улесливо забелькотів:

– О мій володарю, прошу великодушно вибачити, піддався і я тій звабі.

Падишах глянув на раїса.

Святенник облудливо повів очима:

– О мій повелителю, даруйте мені, але й я небезгрішний.

Тоді падишах подав знак начальникові нічної варти.

Той низько вклонився й промовив:

– Я теж грішний, ясновельможний пане.

Отак перебрав падишах усіх своїх чиновників, та не знайшлося серед них жодного, хто б не крав.

Нарешті царедворці попросили, аби падишах сам посіяв золото.

Володар ніяково всміхнувся:

– Я теж не можу, бо й сам збочував.

Почув те дядько й каже падишахові:

– О всесильний володарю, виходить, при вашому дворі самі злодії, й ніхто їх не карає. А я за все своє життя не взяв нічого чужого. То за що ж ви засудили мене до шибениці?

Падишах аж занімів з несподіванки. А дядько провадить далі:

– Ех, володарю, володарю! Небагаті ви на розум, коли повірили, що можна золото, як хліб, вирощувати.

Падишах зовсім отетерів, і тільки лупав очима. І царедворці німували, мов язики поковтали.

А дядькові більше нічого не лишалося робити, як піти додому.

* Бухара – давнє місто (виникло на межі нової ери), осередок таджицької культури.

* Ман – одиниця виміру площі, близько одного гектара.

* Раїс – чиновник, який стежив за виконанням релігійних обрядів і поведінкою мусульман, а також за точністю мір і вагів.