Як змії трьох сестер викрали - українські народні

Був собі дід і баба, і були в них три дочки. Баба й просить, щоб він поїхав у ліс з старшою дочкою і привіз дров. От дід нарубав дров та й іде додому. Заїхав на міст, схопилась буря, дочку вхопило, а натомість грошей мішок кинуло. Вернувся додому та й плаче:

– От ти казала, щоб я взяв дочку, а от її ухопило.

Стара каже:

– Не журись, дочок у нас ще дві, а зате є мішок грошей.

А за кілька днів знову каже:

– От, старий, візьми другу дочку та поїдь по дрова.

Поїхав старий. Їде назад на те місце і на тому мосту знову схопилася шура-буря і другу дочку ухопило, а натомість мішок грошей кинуло. Приїжджає до баби:

– Ти, бабо, загубила мене при старості – повідвозив дочки.

– Не журися, є у нас ще третя дочка.

Прожили вони одну неділю і другу, стара каже:

– Е, старий! Не стає у нас дров. Їдь, старий, нарубай, візьми меншу дочку.

– Їдь ти, – каже, – стара, ти вже згубила мене з тими дочками.

– Ні, – каже, – їдь ти, старий.

Запріг дід, послухав бабу і взяв меншу дочку. Поїхав, нарубав дров і на тому ж мосту знову схопилася шура-буря, і ту дочку вхопило, тільки грошей не кинуло. Приїжджає до баби і плаче:

– Чого ти, діду, плачеш?

– Еге, чого?! Дочку вхопило, а мішок грошей не кинуло.

– Ет, старий! Буде в нас з чого жити, два мішки грошей.

Плакав через три дні, через три неділі. Як прожили собі через півроку, дав їм Бог і зачав їм в утробі сина. Через рік і родився син. Утішився старий сином своїм і через років три став той хлопець бігати. Тішиться той дід сином і каже бабі:

– Хоч нема дочок у нас, а син у нас прехороший.

Росте той син років сімнадцять і проходжає по дівчатах. Дівчата говорять:

– Красивий він, і любимо його, а за нього не підемо, щоб і нас так не поховав, як його сестер.

Задумався він: що я один у отця свого і матері своєї і не чув, щоб у мене були сестри, а тепер мені говорять, що мої сестри похапані. Приходить він до свого отця і до матері і питає:

– Чи були у мене сестри?

Вони не хотіли йому признаватися, але мусіли признатися: в який час їхав зі старшою і як одвіз середущу, і за дві по мішку грошей кинуло, а за третю нічого. Так він відповідає отцю своєму і матері:

– Коли вже, – каже, – сестер моїх нема, то я їх піду шукати.

Учувши, старий і стара почали плакати:

– Куди, синку, підеш? Нам Бог тебе одного дав, хоч дочок нема, так ми на тебе втішаємося, а ти вже нас покинеш.

– Спечіть мені дванадцять буханців і візьміть голку і несіть до коваля, і на цю голку щоб зробив булаву і пустив до моєї хати, бо я вас покину о другій годині від сходу сонця, бо як я вийду і не додержить булава, то переробляти мусить.

Вийшов він, наставив лоба і вдарила булава в лоб, і каже до матері і батька:

– От ця булава і найде сестер.

Взявши булаву і дванадцять буханців хліба, йде він та йде із цією булавою і зайшов він уже у другу землю, на чужому королівстві виходить на ниву, аж б’ються три чорти. Він приходить близько їх і питає:

– Ви що б’єтеся?

– Пропав наш батько та покинув нам чотири штуки: люльку таку, що сама куриться і кінця нема, капшук такий, що скільки всадиш руку, стільки грошей виймеш, килимок-самоліт і шапку-невидимку, і ми не можемо поділитися ними.

– Я вас розділю! Одійду од вас у другий кінець ниви, хто перший добіжить, того все буде!

Поставали вони всі три, а він у другому кінці НИви і – каже:

– Як ти, килимок-самоліт, понесеш мене: понад лісом чи через ліс?

– Ні, – каже, – понесу понад лісом.

Тут вони ану тільки бігти, він сів на килимок-самоліт, усе забрав і полетів понад лісом.

– Неси, – каже, – до старшої сестри.

Прилітає він на десяте королівство, побачила сестра і каже:

– Брате любий! Чого це ти прилетів сюди! Мій муж прилетить, тебе з’їсть.

– Не боюсь я його.

Вона вискочила і каже:

– Брате мій, уже муж летить.

Зашумів ліс, вітер… Він шапку-невидимку надів і став. Влітає муж:

– Фе, русином чути!

– Муже мій, ти по Русі літав, русом напахався, і тута тобі чути.

– Ні, жоно, русином чути!

– Як я скажу, то ти його з’їш.

– Ні, жоно моя, не з’їм.

Він шапку-невидимку зняв і став перед ним. Змій йому каже:

– Швагер милий, сідай зо мною їсти й пити.

Пили і їли троє днів.

– Я хочу від тебе йти.

А він йому говорить:

– Будеш ти мати важку пригоду – бережись, нà тобі золоту пір’їнку, як буде скрутно, то згадай собі про мене, зробиш огонь і припалиш її, то я тобі стану у помочі – прилечу до тебе…

– Бувай здоровий, швагре милий.

Вийшов на двір і говорить:

– Килимок-самоліт, як ти мене понесеш: понад лісом чи через ліс?

– А куди тобі треба?

– До середньої сестри.

– Понесу понад лісом.

Прилітає до середньої сестри, а вона і каже йому:

– Брате любий! Чого це ти прилетів сюди! Мій муж прилетить, тебе з’їсть.

– Не боюсь я його.

Вона вискочила і каже:

– Брате мій, уже муж летить.

Зашумів ліс, вітер… Він шапку-невидимку надів і став. Влітає муж:

– Фе, русином чути!

– Муже мій, ти по Русі літав, русом напахався, і тута тобі чути.

– Ні, жоно, русином чути!

– Як я скажу, то ти його з’їш.

– Ні, жоно моя, не з’їм.

Він шапку-невидимку зняв і став перед ним. Змій йому каже:

– Швагре милий, сідай зо мною їсти й пити.

Пили і їли троє днів.

– Я хочу від тебе йти.

А він йому говорить:

– Будеш ти мати важку пригоду – бережись, на тобі золоту пір’їнку, як буде скрутно, то згадай собі про мене, зробиш огонь і припалиш її, то я тобі стану у помочі – прилечу до тебе…

– Бувай здоровий, швагре милий.

Подякував він йому, вийшов на двір і питає:

– Килимок-самоліт, як ти мене понесеш: понад лісом чи через ліс?

– А куди тобі треба? – каже килимок.

– Неси, – каже, – мене до найменшої сестри.

– Понесу, – каже, – вверх лісом.

Прилетіли до найменшої сестри, вона побачила і питає:

– Брате милий, чого ти прилетів? Мій муж, як прилетить, то тебе з’їсть.

– Не боюся, – каже, – я твого мужа.

– Уже, – каже, – мій муж летить.

А тут як зашумить ліс, як підніметься вітер – тріщить, ламає, таке піднялося, що Господи!..

Прилітає змій з дванадцятьма головами:

– Фе, фе… Русином чути!

– Муже мій, – каже вона, – ти по Русі літав, русином напахався, і тут тобі чути.

А брат її надів шапку-невидимку і стоїть собі у кутку.

– Ні, – каже змій, – русином чути!

– Я б, – каже, – тобі сказала, хто тут є, та ти його з’їси.

– Ні, – каже, – жоно моя, не з’їм.

Він шапку зняв, а змій йому й каже:

– Сідай, швагре милий, зі мною їсти і пити.

Наїлись, напились – три дні їли…

– Я, – каже, – хочу від тебе їхати.

А він йому говорить:

– Будеш ти мати важку пригоду – бережись, нà тобі золоту пір’їнку, як буде скрутно, то згадай собі про мене, зробиш огонь і припалиш її, то я тобі стану у помочі – прилечу до тебе…

– Бувай здоровий, швагре милий.

Від третьої сестри він відправляється до батька, до матері, летить та по дорозі попадає у п’яту землю, а в того короля у його землі єдина дочка вганяє багато народу, і стають з нею на вагу, на якій вибирала собі за мужа такого, який її може переважити. Та не знайшлося і з тисячі бодай одного такого, щоби її переважив.

Сорок сажень вишини вага! І кому не вдасться її переважити, то йому й голову знімуть. Але вже ніхто не хоче з нею на переваги йти, і плаче народ, бо багато погублено. Він говорить:

– Килимок-самоліт, зупинися тут.

Він зупинився, а той парубок і питає:

– Люди Божі, чого ви плачете?

– Чоловіче добрий, нема вже в світі такого чоловіка, який нашу королівну переважить.

– Не журіться, люди! На другий день, як Бог дасть, то я буду там.

Закінчили вже вагу тую увечері і порозходились по домах, а на другий день, щоб усі були і ставали на вагу. Він вечором приходить до тієї світлиці, де вона проживала, але охорона стояла біля тієї світлиці і нікого до неї не пускала. Він шапку-невидимку вдів, йде просто і ніхто його не бачить. Приходить у тую світлицю, де сама вона. Коли тут приходить батько й мати і кажуть:

– Дочко наша мила, нащо ти стільки багато народу збавила?

– І доти буду збавляти, доки я не найду друга такого, як і сама.

Почув це хлопець, стоячи у тій світлиці, і говорить:

– Доволі вже губити!

Вони всі зглянулись – хтось говорить, а нікого не видно. Полягали вже спати, підступився він до королівни і каже:

– Королівська дочко, від чого ти така важка?

Вона крикнула:

– Батьку! Хтось в моїй світлиці є!

Прибігають до неї:

– Чого ти, дочко, лякаєшся?

– Батьку мій, хтось мені говорить і питає мене, чому така ти важка?

– Дочко мила, то у сні здалося.

– Ні, батьку, не спала я ще.

– Другий раз як скричиш, то велю тобі голову зняти, як ти другим.

Вони пішли знову спати, а він знову приступає до неї:

– Скажи, королівська дочко, через що ти така важка?

Вона говорить:

– Скажи, хто ти такий?

А він третій раз питає:

– Скажи, через що ти така важка?

– У мене є перстень такий, що як я накладу того персня, то мене ніхто не переважить.

– Де ж той перстень, скажи мені, а то я тобі голову здійму.

Вона йому сказала, він того персня взяв і пішов собі. На другий день мусить же вона виходити на вагу. Не хоче, але йде. Народ плаче. Викликає король:

– Хто дочку переважить, той зятем буде.

Ні один не міг визватися. Визивається хлопець.

– Можеш ти з моєю дочкою на вагу ставати?

– Можу.

– Як переважиш, – каже, – мою дочку, даю тобі всю мою землю.

Стає він на вагу – і пішла дочка угору, а він униз.

– Зятю мій милий, – каже король, – одпускаю тобі дочку мою і всю землю мою!

На другий день повінчалися, побралися, король своє королівство віддав, а жінка йому і каже:

– Усюди йди, тільки не ходи до тих дверей, що личком зв’язані.

Пробув він рік, не заглядав у тії дверці, уже дав йому Бог і сина. На другий рік не втримався він і таки заглянув у тії двері – аж там змій на гаку за язик повішаний. Він подумав, що, певно, який його швагер – треба відчепити його. Як відчепив, а змій – до його жінки!

– Друже ти мій милий, нащо тобі було його відв’язувати? Тепер я не твоя, а ти не мій!

– Бог знає! – каже. – Є у мене швагри – стануть нам у помочі. Живи з ним, жоно моя, і запитай його, де його душа.

Вертається вона до нього назад.

– Ти ж, – каже, – милий, був перш мені і тепер будеш моїм мужем, тільки скажи, де твоя душа?

– Глупая ти, жінко! Онде череда ходить, там бугай – золоті роги, там душа моя.

Вона сказала зарізати того бугая і шукати душі. Шукали, шукали і не найшли. Виходить вона до свого рідного мужа і плаче.

– Не плач, – каже, – питай його, де його душа?

Вона знову питає – він сказав на барана з золотими рогами. Звеліла вона зарізати того барана, шукали-шукали, нема душі! Вийшла вона до мужа і плаче.

– Чого та плачеш?

– Душі, – каже, – нема.

– Не плач, краще іди та попроси його, то він тобі скаже, де вона.

Пішла вона, почала просити дуже добре змія, але він думав, що душі його ніхто не найде, і каже:

– Глупа ти, жінко! Хто мою душу найде?

– Але скажи, муже мій. Скільки з тобою я жила і живу, а ти мені правди не кажеш?

– Моя душа далеко, у морі глибоко, там є стовп залізний на дванадцять сажнів, під стовпом дірка, в дірці яйце – там моя душа.

Вона вийшла до свого рідного мужа і розказала, де його душа.

– Муже ти мій милий! Як ти дістанеш? Дванадцять сажень залізний стовп, під стовпом дірка, в дірці яйце, а в яйці його душа.

– Не журися, жоно моя милая! Дістану!

Пішов він понад морем і ходив рік – не найде.

Сів він над морем та й плаче. Але збігло йому у голову, що швагри стануть йому у пригоді. Викресав огню, присмалив пір’я – прилітають усі три. Він шапку-невидимку скинув:

– Ей, швагри мої, станьте мені у помочі!

– Нащо ти, швагре милий, жінки не послухав? Нащо ти його спустив з гаку?

– Я думав, що може з вас який.

– Чого ти хочеш?

Він – каже:

– Два роки прошу, щоб жона питала, де його душа, – каже його душа у морі, там, – каже, – є стовп залізний, під стовпом дірка, а в дірці яйце – там душа. Так я оце цілий рік ходжу і ніяк не знайду. Може, ви знаєте де?

– Ні! – кажуть, – не знаємо!

А той, що дванадцять голів має, каже:

– Я знаю, ходімо ми над море, там будемо шукати!

Прийшли всі три, а він четвертий. Як дмухнув старший – розлилася вода, не видно стовпа, дмухнув другий – ще не видно, як дмухне той, що з дванадцятьма головами, – розмилася вода і видно стовп. Як ухватили його так і витурнули звідти. Стали дивитися, найшли дірку і в дірці яйце. І кажуть йому:

– Бери ти ото яйце з собою і йди просто до змія, і як буде він тебе питати: чи будеш битися, чи будеш миритися, то ти кажи: будемо битися! Як станете битися, то кинь яйце, щоб розбилося, то він і пропаде.

Приходить він до змія. Той схопився до нього:

– Будемо битися чи миритися?

– Ну, – каже, – будемо битися!

Як стали битися – той забув, що яйце в нього є – змій убив його по коліна в землю, а він змія – по кісточки. Бачить він, що з сили вже вибився, згадав про те яйце, як кине те яйце об землю – яйце розбилося, змій пропав, а він остався на королівстві.