Дерево Щастя - М. Зінчук

Один бідний чоловік нічого не мав, тільки невеличкий клаптик землі. Тяжко було йому жити. А ще тяжче стало, як померла його жінка і зостався він бідувати з трьома синами. Багато працювали батько й сини на своїй землі, але нелегко прогодуватися з такої малої ділянки. Захворів старий батько і вже не міг більше працювати. Перед смертю він покликав до себе синів і сказав:

– Сини мої, я все життя працював на цій землі і не знайшов щастя. А щастя було близько. На нашій ділянці є десь у землі золота зернинка. Хто знайде ту зернинку і виростить з неї дерево щастя, той буде щасливий у житті. Але її знайти непросто. Треба важко працювати, своїми руками кожну грудочку землі перетерти. Знайдіть її, посадіть і далі працюйте на цій землі, аж поки деревце виросте, зацвіте і дасть плоди. Трудіться, хлопці.

І помер старий батько. А сини перекопували свою ділянку і шукали золоте зерно щастя. Перекопували землю, перетирали її в руках, але золоту зернинку знайти не могли. Засівали свою нивку, обробляли посів. Потім збирали врожай і знову починали копати й шукати. І стомилися брати шукати.

Першим не витримав старший брат Данило.

– Не буду я більше тут мучитися, – сказав він і пішов шукати кращої долі.

На другий рік не витримав другий брат – Максим:

– Краще піду на заробітки до пана.

І він пішов. Зостався тільки найменший брат Іванко. Він продовжував обробляти свою землю і шукати золоту зернинку. Але вона все не знаходилася.

Одного разу побачив Іванко на самому краю своєї нивки, там, де вузесенька смужечка землі лишалася необробленою, прекрасну червону квіточку. Він ще ніколи не бачив такої. Хотів було зірвати її, але подумав: «Ні, такої краси нищити не можна». І цвіла собі квіточка, довго цвіла, аж поки не настала осінь. Тоді обсипалися пелюсточки, пожовкло листя, засохло стебельце і від квіточки майже нічого не зосталося. «А може, щось зосталося?» – подумав Іванко і почав викопувати суху рослинку. Обережно витягнув її разом з мертвими корінцями, і в ямці щось блиснуло. Він нагнувся, придивився – перед ним лежала золота зернинка! Іванко поклав її на долоню, роздивився. Так, це була вона! Зернинка за формою нагадувала пшеничне зерно.

Заховав Іванко зернинку і почав чекати весни.

Важко жилося Іванкові, бо ж нічого в нього не було, тільки песик Рябко, котик Мицько та ще ластівчине гніздо над вікном. Кожної весни прилітали до того гнізда ластівки, і з радістю зустрічав їх Іванко.

Прийшла весна. Іванко скопав землю, розпушив її добре і посередині нивки посадив золоту зернину. А тоді взявся засівати решту землі. І так трудився, що піт з його чола капав на землю.

Одного разу підійшов Іванко до того місця, де посадив зернинку, і побачив, що з землі виткнувся великий зелений паросток. «Це воно, Дерево Щастя, зійшло», – подумав Іванко і не помилився.

Дерево росло дуже швидко. На другий день з’явився перший листочок. А через кілька днів потягнувся вгору молодий стовбурець. Іванко не міг натішитися деревцем. Радів і далі в поті чола працював на своїй землі.

Росло деревце, і щастя все частіше почало заглядати до вбогої Іванкової оселі. Одного разу Іванко побачив, що просто до його садиби летить рій бджіл. Бджоли прилетіли і сіли на Дерево Щастя. Іванко покропив рій водою, зібрав його в кошик, накрив і взявся робити вулик. До вечора вулик був готовий, Іванко всипав у нього бджіл, і на другий день вони почали носити мед.

Через день на Дерево Щастя впав новий рій. Іванко зробив зі старої скрині ще одного вулика. Всипав у нього бджіл і почав робити третього вулика, бо повірив у своє щастя і сподівався, що цей рій не останній. І бджоли летіли й летіли до нього. За тиждень на Дерево Щастя впало дванадцять роїв. Іванко бігав по селі і позичав у людей дощок на вулики. І ніхто не відмовляв йому. «Віддаси, Іванку, як розживешся», – казали люди.

Коли було змайстровано дванадцятий вулик і дванадцятий рій зайняв у ньому місце, Іванко вирішив подивитися до першого. Заглянув, а там повно меду! Іванко вибирав мед, а бджоли мирно дзижчали, лазили по його обличчі, по руках і жодна не вжалила його.

Іванко носив мед, Дерево Щастя росло. Воно все ширше розпускало свої віти, підставляючи променям сонця широкі листки з золотими прожилками. Скоро на ньому з’явилися білі пахучі квіти, і їх обліпили бджоли, збираючи мед. І городина ще ніколи не росла в Іванковому городі так гарно, як тепер.

Звідкись прилетіла пара білих голубів. Вони звили собі на горищі гніздо і вивели пташенят. Коли люди проходили вулицею попри Іванкову хату, то, крім дзижчання бджіл, вони чули ніжне голубине туркотіння.

А тим часом на Дереві Щастя дозрів перший урожай. Жовті червонобокі плоди цілими гронами звисали додолу. Іванко поставив підпори, щоб під вагою плодів не ламалися гілки Дерева.

Приходили люди і не могли намилуватися прекрасними плодами. Іванко вирішив покуштувати, які вони на смак. Зірвав плід і вкусив його. Ще ніколи не їв він таких смачних фруктів. Але головне було в тому, що, скільки не кусай плід, він знову робиться цілий, як був. Вкушене місце знову заростало. Іванко наївся досхочу, а плід був цілий. «Нащо мені стільки плодів, як вистачить і одного?» – подумав Іванко. Він зібрав весь урожай і скликав сусідів. І роздавав чарівні плоди. Усі почали їх їсти, сподіваючись, що вони зостануться цілі, як у Іванка. Але цього не сталося. Люди з’їдали плоди, і від них нічого не зоставалося.

– А може, ти нам, Іванку, якісь інші плоди дав? – запитала одна жінка, не знаючи, їсти їй подарований плід чи зберегти. Іванко взяв його з її рук і вкусив. І вкушене місце тут же заросло. Жінка, побачивши це, і собі вкусила, але на цей раз чуда не сталося. І довелося їй з’їсти плід до кінця.

– То нічого, – сказав Іванко, – коли дерево виросте велике, плодів стане на все село.

Оженився Іванко і жив собі щасливо з сім’єю.

А тим часом слава про Дерево Щастя розійшлася по всьому краї. І почув про нього пан Череван. Це був найгірший з усіх панів. Він відібрав від людей ліси й пасовиська і перетворив селян на своїх наймитів і слуг. Всі ненавиділи пана Черевана і боялися його. Навіть вигляд у пана був страшний. Сам був товстий, як бочка, голова кругла, як кавун, лице червоне, як буряк. А вбоки погрозливо стирчали великі руді вуса. Та не в тому була біда, що пан рудий і товстий, а в тому, що був невразливий і безсмертний. Ні шабля, ні куля не брала його. Не раз піднімалися проти нього люди, стріляли, але кулі тільки викрешували з пана іскри і не заподіювали йому ніякої шкоди.

Під домом пана Черевана було підземелля, куди кидали всіх, що провинилися перед паном. Сиділи там люди, закуті в кайдани, і чекали смерті. А при обкутих залізом дверях день і ніч стояла панська варта.

Отож почув пан Череван про Іванкове Дерево Щастя і подумав: «Не сміє простак таке щастя мати. Треба забрати від нього те дерево».

Восени листя на Дереві Щастя пожовтіло і засяяло золотим блиском. Одної ночі повіяв сильний вітер, і коли Іванко вийшов уранці з хати, він побачив, що дерево стоїть зовсім голе. Усе листя обсипалося. Іванко взяв граблі й почав згрібати його докупи. Листя ніжно задзвеніло. Іванко підняв кілька листочків – вони були зі щирого золота. Він розказав про це сусідам. Щоб подивитися на таке диво, зійшлися люди з усього села. І кожному давав Іванко по золотому листочкові.

Щойно розійшлися люди, як прийшли до Іванка непрохані гості. То були панські слуги з лопатами.

– Пан Череван наказав нам викопати дерево і посадити його перед вікнами панського дому.

– Не чіпайте дерево, ідіть собі, – сказав Іванко.

– Хіба ми можемо не послухати пана Черевана? Ми мусимо це зробити, – відповіли слуги і почали викопувати Дерево.

Але з вуликів вилетіли цілі хмари бджіл і заходилися жалити їх. Пустилися панські слуги навтіки, а бджоли ще довго гналися за ними і жалили, скільки хотіли. Тільки прудкі ноги врятували слуг від смерті.

Настала зима, і викопувати Дерево Щастя було вже неможливо. Але думки про те Дерево не давали панові Черевану спокою. Під весну він вирішив знову посилати когось за Деревом. А в пана наймитували тоді й Іванкові брати. «Треба послати їх, – подумав пан. – Не захоче ж Іванко, щоб страждали його рідні брати».

Боялися Данило з Максимом пана Черевана, але й брата свого не хотіли покривдити. Прийшли вони до Іванка та й кажуть:

– Братику, прислав нас до тебе пан Череван за Деревом Щастя. Це для тебе біда і для нас. Що нам робити?

– Робіть як брати, а не як панські слуги, – сказав Іванко.

І вирішили Данило й Максим тікати в опришки.

Розлютувався пан Череван, як почув, що пішли в опришки його наймити, і крикнув своїм гайдукам:

– Убийте Іванка!

Пішли озброєні гайдуки, убили Іванка, занесли його тіло в ліс і закопали. А песик Рябко по сліду знайшов могилу свого хазяїна, сів коло неї і жалібно вив.

Настав ранок. В Іванковій хаті хазяйнували слуги пана Черевана, а котик Мицько сидів надворі коло порога й сумував. Тут надлетіла ластівка. Вона дала їсти своїм ластів’ятам, а тоді подивилася вниз і запитала Мицька:

– Котику, чого ти такий сумний?

– Як же мені сумному не бути, як нема вже нашого хазяїна Іванка. Вбили його панські гайдуки.

– А ти знаєш, де вони його діли?

– Я то не знаю, але Рябко знає. Він що завгодно може по сліду знайти.

– То лихові можна зарадити. Я можу принести живущої води. Змочимо нею очі й губи вбитого, і він оживе. Хоч дуже далеко до тої води, але крила в мене бистрі, і я скоро долечу. Біда тільки, що важко мені буде воду в пляшці нести. Я ж така маленька.

Тут озвався голуб:

– Ластівочко-любочко, я полечу з тобою. Я принесу ту пляшку. А твій чоловік і моя жіночка якось доглянуть наших діточок, поки нас удома не буде.

І вони полетіли. А до Іванкової хати приїхав сам пан Череван. Він оглянув усе і сказав слугам:

– Як собі хочете, але щоб завтра до вечора Дерево Щастя було під моїми вікнами.

І пан поїхав, а слуги зосталися. Вони сиділи в хаті, їли мед і думали, як же їм доступитися до дерева.

На другий день голуб і ластівка повернулися з живущою водою. Вони вже знали, де могила Іванка, бо вчора, коли вилітали в путь, чули сумне Рябкове виття в лісі. Спустилися вони коло Рябка та й кажуть:

– Ми принесли живущу воду. Треба відкопати нашого хазяїна, і ми його оживимо.

– То я буду копати, – сказав Рябко і приступив до роботи.

Голуб з ластівкою прислали на допомогу й Мицька. І півдня працювали Рябко з Мицьком, усе гребли й гребли землю, а докопатися до Іванкового тіла ніяк не могли. Геть потомилися обидва.

Коли це йде лісом ведмідь.

– Що ви тут робите? – питає.

– Хочемо відкопати й оживити нашого вбитого хазяїна Іванка.

– То я вам допоможу, – сказав ведмідь, приступив до ями і взявся вигортати землю своїми величезними лапами.

І за півгодини все було зроблено. Ведмідь виліз із ями. Рябко з Мицьком обережно обмели пісок з Іванкового обличчя. Мицько вмочив лапку в живущу воду і промив очі й губи Іванка. Іванко розплющив очі, важко зітхнув і встав.

– Що зі мною? Де це я?

І Рябко з Мицьком розказали йому все, як було.

– То ходімо додому, – сказав Іванко. – Дякую тобі, Михайле, що допоміг. Приходь до мене в гості. Почастую медом.

– Добре, обов’язково прийду, – сказав ведмідь.

Іванко йшов додому. На одному його плечі сидів білий голуб, а на другому чорненька білогруда ластівка. А Рябко з Мицьком ішли за ним.

Як побачили панські слуги, що йде живий Іванко, то так налякалися, що не знали, куди тікати. І зі страху великого побігли куди очі дивляться. І позабігали так далеко, що ніхто їх більше не бачив.

Коли пан Череван почув, що Іванко живий, він уперше в своєму житті збентежився, злякався і сидів тихо. Але не такий був пан Череван, щоб змінити свою натуру і відмовитися від свого лихого наміру. Хоч він був такий багатий, що постолом сметану сьорбав і йому тільки кольки під бік не вистачало, він ніяк не хотів примиритися з тим, що Дерево Щастя не йому належить, а Іванкові. Далося йому взнаки те Дерево Щастя. Ночей не спав пан, усе думав про нього. Як відібрати його в Іванка? Убивати його не варто, бо він все одно оживає. А чи не краще посадити його в підземелля? І крикнув пан Череван:

– Ану, гайдуки мої вірні, ідіть Іванка хапайте, в кайдани забивайте і в підземелля вкидайте!

Побігли гайдуки, схопили Іванка і повели до панського підземелля. Що їм до того, що голосила жінка, що плакала мала дитина! Вони ж не люди, а панські гайдуки.

Сидить Іванко в глибокім підземеллі, ноги закуті в кайдани. І навіть ластівка, маленька пташина, не залетить туди. І хоч кричи, хоч плач, ніхто тебе не почує. Сиди й чекай смерті.

Іванко страждав у підземеллі, а пан Череван розкошував на його обійсті. Ходив собі поміж вуликами, вибирав мед, а наймити носили його до хати. Та зливали в бочки і возили до панського двору. Бджоли взялися було жалити пана Черевана, але побачили, що то йому не вадить, і дали спокій. Коли наставав вечір, приходила золочена карета і пан їхав додому. А на ранок знову приїжджав до Дерева Щастя. На Дереві дозрівав урожай, і пан уже смакував у своїй уяві соковиті плоди. Добре жилося панові Черевану.

Іванкову жінку з дитиною вигнав пан Череван з хати, і вони жили в сусідів.

Іванкові брати, Данило з Максимом, були в опришківському загоні. А за отамана в них був Дмитро, той, який знайшов колись перстень веселки і опришківський скарб. Тепер Дмитро був славним опришком. Долетіла до Данила й Максима чутка, що Іванко в біді, і сказали вони своєму отаману Дмитру:

– Отамане, хочемо ми визволити нашого брата Іванка. Він у підземеллі пана Черевана. Веди нас туди.

І крикнув отаман Дмитро:

– Підемо, хлопці, визволяти Іванка!

Небагато днів минуло, і прибули опришки в те село. Побачили вони, як хазяйнує пан Череван на Іванковій садибі, і пішли просто до панського двору. Варта виступила їм назустріч, але опришки стрілили з рушниць і пістолів, кинулися з топірцями вперед, і вартові втекли. Та як відчинити обкуті залізом двері до підземелля? Приступали до них і сяк і так – нічого не виходило. Тоді крикнув отаман Дмитро:

– Зрубайте файну смереку і несіть сюди колоду!

Притягнули опришки смерекову колоду, розхитали її і вдарили в двері товстішим кінцем. Двері не піддавались. Аж тоді піддалися вони, коли вдарили опришки сорок разів. Забігли в підземелля, засвітили, і страшна картина постала перед їх очима. Десятки знеможених людей сиділи під муром на трухлявій соломі, і ноги кожного були в кайданах. Данило й Максим винесли з підземелля Іванка, а їхні товариші виносили решту невільників. Ті не могли повірити своєму щастю, бо досі ніхто не виходив з підземелля пана Черевана.

Опришки попровадили визволених до коваля, щоб розбив кайдани. І забряжчало, задзвеніло залізо. Незабаром купою непотрібного залізяччя лежали кайдани в кутку. І тоді сказав один дід, найстаріший з панських в’язнів:

– Ці кайдани нам ще пригодяться. Тільки вони допоможуть нам позбутися пана Черевана. Він безсмертний, поки не вцілить у нього куля, викувана з наших кайданів. І та куля не куди-небудь повинна влучити йому, а в середину черева, де в нього є вразливе місце, не більше за мідний ґрейцар. Саме в нього треба вцілити кулею, викуваною з кайданів, і пропаде пан Череван.

– Куй, ковалю, кулі з цих кайданів! – крикнув Дмитро, і закипіла робота.

Дуже розгнівався пан Череван, як побачив, що його підземелля порожнє.

– Я винищу опришків усіх до ноги! – крикнув він.

А тим часом опришки набивали пістолі викуваними з кайданів кулями.

Коли панові сказали, що опришки підходять до його дому, він вивів назустріч їм усіх своїх гайдуків. І вийшов сам. Але як стрілили опришки по разу, розбіглися панські посіпаки, як руді миші. На полі бою зостався один лиш пан Череван. Він трохи відступив і став у дверях свого дому. Позад нього лежала купа набитих пістолів. Не боявся пан, бо знав, що кулі його не беруть. Але не знав він, якими кулями набили свої пістолі опришки.

Стрілили опришки всі разом у пана Черевана. Снопами бризнули викресані з пана іскри і загуло його черево, як могутній барабан. А пан собі стояв живий і здоровий і голосно сміявся: «Го-го-го!» А тоді вистрілив сам. І впав один з опришків, на смерть уражений панською кулею. Пан відкинув назад пістоля, і слуга, який ховався за його широкою спиною, подав йому другого. А опришки все стріляли й стріляли по ньому, і порскали на всі боки іскри, і гуділо панське черево. Стрілив пан другий раз, і знову стало на одного опришка менше. На цей раз поліг Данило, старший Іванків брат. У пана з-за пояса стирчали два пістолі, але він поки що не стріляв з них, а тільки з тих, що подавав йому слуга.

Стрілив пан третій раз, і впав ще один опришок. І в цю мить отаман Дмитро з пістолем у правій руці побіг на пана Черевана, а за ним усі інші опришки. Пан витяг пістоля з-за пояса, і вони обидва вистрілили одночасно, ватажок опришків і лютий пан Череван. Опришок Дмитро упав мертвий, але куля його влучила панові у вразливе місце, у той круглячок посеред черева, не більший від мідного ґрейцара. Пробила куля панське черево.

І повалив з пана Черевана чорний дим. Пан упав горілиць на землю, а дим валив і валив з нього, поки з пана не зосталася одна порожня шкура. Підійшли опришки, подивилися, а в тій шкурі щось ворушиться. Що б то могло бути? Розпороли, і звідти виліз чоловічок. Маленький, худенький і по-панськи вбраний.

– Не вбивайте мене, хлопці, – сказав маленький чоловічок.

– А хто ж ти такий? І як ти в цю шкуру потрапив?

– Я – пан Добрян.

– Який же ти Добрян, як ти з Череванової шкури вийшов?

– Ви не дивуйтеся, хлопці. Під кожною личиною є людське й нелюдське. Те, що називалося паном Череваном, нелюдське було. І його вже нема, воно димом по світі розвіялося. А людське лишилося в мені. Його, того людського, дуже мало було в Черевані, тому я такий маленький. Ви, хлопці, займайте цей маєток, роздайте бідним людям усе добро, а я з сім’єю поїду до міста і більше ніколи сюди не повернуся. А як повернуся, то тільки на прохання людей, щоб зробити для них щось добре.

Опришки радо пристали на це, і пан Добрян почав збиратися в дорогу. І все було б гаразд, якби не загинув їх отаман Дмитро і ще троє опришків.

Дмитро лежав, стікаючи кров’ю, і мертві очі його дивилися в синє небо. А неподалік лежали ще троє вбитих опришків і серед них Іванків брат Данило. Заплакали опришки.

– Поховаємо їх у темному лісі, – сказали вони, – щоб не знали пани, де їх могили.

Підняли опришки вбитих і понесли до Іванкової хати. А Іванко вже біг їм назустріч, і бігли всі невільники, визволені опришками.

Побачив Іванко свого вбитого брата, його мертвих побратимів і жодної сльози не зронив. Здивувалися опришки.

– У тебе черстве серце, – сказали вони Іванкові. – Твій рідний брат загинув, а тобі байдуже.

– Ні, – відповів Іванко, – не байдуже мені, браття-опришки. Але я приніс живущу воду, і зараз ми цих убитих оживимо.

Дістав він зі своєї торбини пляшку з живущою водою.

– Покладіть убитих горілиць.

Опришки мовчки виконали його наказ. Іванко відіткнув пляшку і промив убитим опришкам очі й вуста живущою водою. І всі четверо ожили. І велика радість була серед опришків.

Зайшли опришки до Іванкової хати, пообідали всі разом. Та попрощалися з Іванком і його жінкою й пішли.

Від того часу жив Іванко з сім’єю в щасті і в добрі. Ночами навідувалися до нього брати-опришки з товаришами, і він приймав їх як найдорожчих гостей.

А Дерево Щастя росло, і цвіло, і родило на радість і щастя добрим людям.