Жаба та камінь - Рахіль Баумволь

– Знаєш що, – сказала жаба пласкому камінцю, – давай я тебе носитиму на своїй спині, а ти натомість служитимеш мені панциром. От побачиш, з нас двох вийде непогана черепаха.

– Що ж, спробуємо! – погодився камінь. – Бо я завжди на одному місці лежу.

Сказано – зроблено. Жаба залізла під камінь. Він їй якраз впору припав, тільки голова й лапки залишилися стирчати – точнісінька черепаха!

– Ходімо?

– Ходімо!

Усе б добре, от тільки жаба – все ж таки не черепаха, повзати не вміє. От вона й пострибала. А гладкому камінцю як утриматися на її спині? Зісковзнув він на землю – мало не віддавив жабі задні лапки.

Ще раз спробували – те ж саме. І в третє знову нічого не вийшло.

– Ти все намагаєшся стрибком, – каже камінець, – а треба потихеньку.

– А ти не тисни так! – бурчить жаба.

– Я інакше не вмію, – сказав камінець. – Вже краще я як лежав, так і лежатиму.

– Ну гаразд, – сказала жаба, – я теж якось без панцира проживу. – І побігла геть.

А камінець залишився лежати на піску.

Але і камінь, і жаба завжди пам'ятали цю пригоду. Жаба, коли стала старою, говорила, бувало, своїм онукам-жабенятам:

– Але ж у мене колись був панцир, як у черепахи! Так-так!

І камінь при нагоді любив похвалитися:

– Не думайте, я не все життя на одному місці стирчу. Довелося й помандрувати...