Казка про чарівну скрипку - Тетяна Гаркуша
Далеко-далеко, за морем-океаном, за тридев'ять земель, у тридесятому королівстві жив один Король. І був він дуже багатим. Мав 356 замків, 158 лісів, 346 полів. Його боялися вороги, поважали сусіди. Але Короля не любили за його самозакоханість і жорстокість.
Отже, у Короля було все. Але одного разу сталося лихо. Він захворів. І так тяжко, що ніякий лікар не міг йому допомогти. Марнів він не по днях, а по годинах. Ніхто навіть не міг сказати, що за недуг охопив Короля.
І от якось вирішив Король востаннє оглянути свої володіння. Йому було дуже боляче від того, що незабаром доведеться все те покинути. «І кому це залишиться?» – з тугою думав Король. Дітей у нього не було. Тому серце боляче стискалося від таких думок.
Ось так роздумуючи, піднявся він на горище одного із замків. Саме в цьому замку минуло його дитинство. І на горищі були старі іграшки. Розглядаючи усілякі речі, Король раптом побачив притрушену пилюгою старовинну книгу. Йому стало цікаво, бо раніше він ніколи її не бачив. Здмухнувши пил, Король побачив дивну назву: «Книга життя». І тільки хотів був розгорнути її, як книга, ніби прочитавши його думки, сама розгорнулася. І от диво: на тій сторінці був написаний рецепт зцілення від хвороби, що мала назву «зелена туга». Були написані і її ознаки. Король одразу впізнав свою хворобу і невимовно зрадів: «Якщо вже ця чарівна книга розкрилася саме на цій сторінці, то в мене є надія на зцілення!»
А рецепт був такий:
«Щоб зцілитися від цієї хвороби, необхідно зробити чарівну скрипку і знайти для неї чарівну мелодію. Той, хто почує цю мелодію, ніколи більше не захворіє.
А скрипка має бути зроблена з таких компонентів:
– каркас – з Дерева Волі;
– струни – з волосин Крилатого Коня;
– смичок – з Бамбука Розуму.
Усе це можна знайти в країні Небесних Почуттів».
Таке прочитав Король у «Книзі життя». Одного там не було: яка саме мелодія може його зцілити? Що то за звуки такі, що зцілюють навіть від такого недугу, як у нього?
Думав Король, думав – і придумав. Він згадав, що в його королівстві живе один дивний Музика, який вміє виготовляти чудові скрипки. А як він грає! До нього йдуть різні люди – від старого до малого. Він напевно зможе його вилікувати.
І послав Король до Музики своїх слуг.
Привели слуги Музику до Короля. Він вклонився й промовив:
– Чого бажаєте, Ваша Величносте?
– Ти, я чув, видатний майстер, хоч і молодий ще. Ти повинен зробити мені чарівну скрипку. Вона має бути виготовлена з Дерева Волі, волосин Крилатого Коня та Бамбуку Розуму. Усе це знайдеш в країні Небесних Почуттів. До того ж ти маєш заграти на тій скрипці чарівну мелодію, яка може зцілити від будь-якого недугу.
Задумався Музика.
– Мій володарю, скільки я живу, ніколи не чув про таку країну. Як же я зможу зробити ту скрипку?
– Як, як – а так! Ти повинен її зробити. Інакше я накажу відрубати тобі голову. Вибирай: або ти зробиш скрипку і житимеш, або не зробиш скрипки і помреш.
Засмутився Музика. Та нічого не вдієш. Каже Королю:
– Гаразд, я спробую.
І пішов. Точніше поплівся, насилу перебираючи ноги від печалі, що сповнила його серце.
Цей майстер був завжди життєрадісним. Люди ніколи не бачили його сумним і часто приходили лише за тим, щоб побачити його усмішку. А цього дня він був таким темним, як чорна дощова хмара. Люди виходили зі своїх домівок, аби привітати славного Музику, але бачачи його таким зажуреним, завмирали від подиву.
Того ж дня зібрав Музика торбу й вирушив у дорогу.
Ішов він день, ішов другий. На третій день опинився в лісі. Захотілося Музиці відпочити. Побачив він велике озеро, що вигравало сонячними зайчиками й поїло повітря вологою. Сів він на березі й заплакав. «Де мені шукати все те? – з тугою подумав Музика. І тільки він це подумав, як йому на плече хтось поклав руку. Майстер озирнувся й побачив старенького дідуся. У нього була сива-сива й довга-предовга борода, гарні риси обличчя і сяючі блакитні очі. Одягнений дідусь був у довге плаття, не звичне для його країв.
– Не журися, Музико, – мовив дідусь.
– А звідки ти знаєш, хто я? – здивувався майстер.
– Я багато чого знаю. А звідки – не можу поки що тобі сказати. Знаю і про твою біду. Але ти не падай духом, ця пригода принесе тобі щастя.
– Ти знаєш, де знайти країну Небесних Почуттів?
– Так, я знаю. І скажу тобі. Але ти мусиш пообіцяти мені, що дорогою будеш допомагати всім, хто проситиме в тебе допомоги.
– Добре! Я згоден! – вигукнув радісно Музика. – Я зроблю все, що ти попросиш. Тільки скажи, де та країна?
І дідусь розповів Музиці, як туди дійти. Тільки-но хотів майстер подякувати за допомогу, як дідусь кудись зник. «От дивина!» – подумав юнак і вирушив у дорогу.
Ішов він, ішов. Коли бачить: сидить на дорозі кошеня й дивиться на нього жалібними очима.
– Допоможи мені, добрий юначе, – каже йому кошеня.
– Чим же я можу допомогти тобі?
– Я дуже голодний. Я давно нічого не їв. Дай мені чогось поїсти.
А в Музики в торбі залишився лише один шматок хліба.
– Якщо я віддам тобі свій хліб, то помру від голоду.
Але раптом майстер згадав слова дідуся. Дістав із торби хліб і дав кошеняті. Кошеня з'їло хліб й одразу перетворилося на гарного хлопчика, вбраного в золоту одіж.
– Дякую тобі, добрий юначе. Мене зачаклував злий До, на прізвисько Об'їдайло, за те, що я, живучи ще в палаці свого батька, не погодився дати йому чарівну скатертину. Сім років я просидів тут, на дорозі, у подобі кошеняти. Я мусив нічого не їсти. Закляття не давало мені самому шукати собі їжу. Чари Об'їдайла могли розсіятися лише тоді, коли хтось нагодував би мене бодай шматком хліба. За сім років цією дорогою багато хто йшов. Але ніхто не подав мені й крихти. Ти дуже добрий юнак. Ти мене врятував. І за це я подарую тобі чарівну скатертину. Коли ти її розгортатимеш, на ній з'являтимуться такі страви, які забажаєш. Це та скатертина, яку так хотів отримати Об'їдайло. Бережи її. І віддай лише тоді, коли не буде іншого виходу.
Подякував Музика хлопчикові-принцу й пішов далі.
Ішов він, ішов. Втомився і сів відпочити біля річки. Тільки-но нахилився Музика, щоб напитися, як річка заговорила з ним людським голосом:
– Добрий юначе! Усі хочуть напитися моєї води, але ніхто ніколи не розчищає мене. Поглянь-но тільки: у деяких місцях я вже пересихаю. Молю тебе, допоможи мені.
І Музика, розчулившись, хоч і був втомлений, заходився розчищати річку. Коли вже не стало галуззя і річка потекла вільно, вона промовила до нього:
– Спасибі тобі, мій рятівнику. Ти навіть не уявляєш, що для мене зробив. Колись у мої води вкинула свій чарівний перстень принцеса Ліліан. На цей перстень наклав закляття злий Ре, на прізвисько Султан, через те, що принцеса не пішла за нього заміж. Коли Султан одягнув би перстень, чарівна Ліліан навіки стала б його дружиною. Дізнавшись, що перстень колишуть мої хвилі, Султан прийшов сюди. Але я не віддала долі бідної принцеси в його недобрі руки. Тоді він наказав своїм слугам весь час засмічувати мене галуззям. Доки я не пересохну. Лише доброго серця бояться слуги злого Ре. І ти його маєш. І переміг зло. Тому тобі я віддам перстень. Тепер принцеса вільна від закляття. Але її серце належить доброму рятівникові. Ти зможеш одружитися з чарівною Ліліан. Хай щастить тобі, славний друже!
Взяв Музика перстень, подякував річці й пішов собі далі.
Ішов він, ішов. Сонце припікало. Захотілося Музиці посидіти в холодочку. Побачив він гарне, розлоге дерево. І сів біля нього. Коли чує: вгорі хтось скреготить. Підняв він голову і побачив сороку, закуту в кайдани.
– Хто ж це над тобою, бідна пташко, так познущався? – ніби сам у себе запитав Музика. І, на його подив, сорока відповіла йому:
– Добрий юначе! Звільни мене, будь-ласка, від цих кайданів.
І юнак заходився розковувати кайдани. Довго він мучився, але йому нарешті вдалося звільнити пташку. Сорока від радості злетіла високо-високо, а тоді спустилася на землю, сіла біля Музики й заговорила з ним:
– Дякую тобі, добрий майстре. Ти врятував мене від смерті. Сім років я була тут закута. А зробив це злий Мі, на прізвисько Скнарич. Цей Мі дуже любить гроші й гарні речі. Не можна навіть сказати, наскільки. Тому, коли він заволодів нашим містом, то не дозволив нікому мати гарних речей. Усе позабирав собі. І наказав мешканцям міста мати все однакове й однаково негарне. А я, як сорока, не змогла послухати його. Не могла я змиритися з такою долею. У мене завжди були лише гарні, яскраві речі. І я далі продовжувала так жити. Дізнавшись про це, Скнарич забрав у мене все, що було, а мене саму прикував ось до цього дуба. Але ти мене врятував. І за це я подарую тобі чарівну сокирку. Вона може перерубати все. Навіть камінь і залізо. Я колись давно отримала її в спадок від свого дідуся. Лише її вдалося мені заховати від Скнарича. Ходімо зі мною, я дістану її для тебе.
Далеко йти не довелося. Неподалік від цього розлогого дуба була нірка. І там лежала сокирка. Подякував Музика за подарунок. І вирушив далі в дорогу.
Ішов він, ішов. Аж бачить: сидить біля ставка чоловічок у кухарському ковпаку і ніби рибу ловить. Підійшов ближче Музика – і жахнувся: чоловічок був ніби мертвий. Юнак заходився розтирати його щоки, руки. І сталося диво: помалу чоловічок почав оживати. Коли він зовсім прийшов до тями, то, позіхнувши, промовив:
– Дякую тобі, добрий юначе. Ти розбудив мене від вічного сну. Я не був мертвим, але ніколи б не прокинувся, якби ти не розбудив мене. Це на мене так подіяли чари злого Фа, на прізвисько Вибухівка. Це дуже неврівноважений володар. Я був при його дворі головним кухарем. Готував найкращі на землі страви. Але якось я забарився, ловлячи рибу для надзвичайного супу. І трошечки запізнився з обідом. Фа дуже розсердився. І за таке він прирік мене на вічне сидіння з вудкою в руках. Ось. А чари його могли розвіятись лише тоді, коли хтось розбудив би мене. І ось ти це зробив. Я тобі дуже вдячний. І маю для тебе подарунок.
І він дістав із кишені гарненьку пляшечку.
– У цій пляшці чудодійна вода. Коли ти нею на когось бризнеш, то той стає лагідним і готовим віддати тобі все.
– Але чому ти не використав її проти злого Фа?
– А тому, що Фа не може бути добрим. Лише на деякий час вода може подіяти. Потім Фа знову стає таким, як і був. Тому зі мною таке трапилось.
Подякував Музика чоловічкові й пішов далі.
Ішов він, ішов. Дійшов до гористої місцевості. Коли бачить: біля однієї гірки стоїть маленька дівчинка й плаче. Лице в неї набрякло від сліз, навіть очей не було видно.
– Чого ти, дівчинко, плачеш? – запитав Музика.
– Як мені не плакати. Он там, на горі, у торбі лежить мій сміх. А я не можу туди дістатися, бо дуже мала. Але це все одно. Мені вже ніщо й ніхто не допоможе.
– Я допоможу тобі, дівчинко.
– Ти не зможеш. Я пропала, – і дівчинка заридала ще сильніше.
Але Музика не слухав її: поліз на гору. Дістав торбу і віддав її дівчинці. Відкрила дівчинка торбу – і враз засміялася весело-превесело. І така хороша стала, навіть не видно було, що вона плакала. У майстра аж на серці посвітлішало.
– Добрий юначе, – мовила дівчинка, – ти повернув мені щастя – мій сміх. Мене звати Смішинка. Я всім людям приносила радість. Але сім років тому в нашому місті з'явилися двоє злих братів – Відчайко та Печалько (обоє називали себе Соль). Вони заволоділи містом. Якось прийшли до мене, щоб я їх розвеселила. Як я не намагалася, мені це так і не вдалося. Тоді вони забрали мій сміх, поклали його в торбу й закинули на гору. А без моєї радості я зневірилася, що можу дістатися на гору, тому стояла тут і плакала. А ти мені допоміг. За те я подарую тобі чарівну драбину. З нею можна залізти на будь-яку висоту. Вона має властивість зменшуватись, тому поміститься у твоїй торбі. І хоч ти й так добре добираєшся до вершин, вона тобі знадобиться.
Подякував Музика Смішинці й пішов далі.
Ішов він, ішов. Коли бачить: під деревом клітка, а в клітці – гепард. Побачивши майстра, заговорив гепард людським голосом:
– Добрий юначе, визволь мене з цієї клітки.
– Але клітка така міцна. У ній навіть замків немає.
– Так і інші говорили… Ох… Ніхто не може мене врятувати…
Але раптом Музика згадав, що в нього в торбі є диво-сокирка. Дістав він сокирку й розрубав клітку. Вийшов гепард і сказав Музиці:
– Дякую тобі, славний друже! Ти врятував мені життя. Я мав би загинути в цій клітці. Злий Ля, на прізвисько Якало, закував мене, коли всі почали говорити йому, що він не найшвидший. Ця клітка була дуже міцна, і ніхто не міг мені допомогти. А ти зміг. За це я подарую тобі чарівні чоботи. Вони мчатимуть тебе з такою швидкістю, з якою ти забажаєш. І нестимуть тебе туди, куди ти їм скажеш.
Подякував майстер гепардові й пішов далі.
Ішов він, ішов. Сів відпочити. Розкрив скатертину. Тільки почав їсти, коли залізає йому на руку мурашка.
– Добрий юначе! Допоможи нам, будь-ласка, збудувати будинок.
Музика здивувався:
– Навіщо вам, мурахам, будинок? Хіба не в мурашнику ви маєте жити?
Але згадавши попередні пригоди, майстер заходився будувати. За три дні посеред лісу виріс гарний будинок. І як тільки майстер закінчив свою справу, мурашки почали рости і стали людьми. Музика здивувався ще більше, ніж спочатку.
– Не дивуйся, друже, – каже йому один хлопчик, – ми такі ж люди, як і ти. Тільки нас зачарували. Злий Сі, на прізвисько Пихань, поселив нас у мурашник, і ми стали мурахами. Він любив ставити себе вище за інших. І любив, щоб у його очах всі виглядали крихітними. Тому й зачаклував жителів нашого міста. Ти зробив для нас дуже добру справу. Лише ось так попрацювавши і пошанувавши нас, можна було здолати чари. За це ми подаруємо тобі чарівні окуляри. Через них ти бачитимеш правду і те, що захочеш. Що ти їм накажеш – те вони й показуватимуть.
Подякував Музика цим людям і пішов далі.
Ішов він, ішов. І от, нарешті, прийшов у країну Небесних Почуттів. А країна виявилась велика-превелика. І де ж йому шукати Дерево Волі, Бамбук Розуму і Крилатого Коня? І згадав тут музика про чарівні чоботи. Дістав із торби, взувся й каже:
– Хочу дістатися до Дерева Волі.
І чоботи вмить перенесли його в прекрасну долину, де росло чарівне дерево. Дістав тоді Музика свою сокирку і відрубав собі такий шматок, щоб вистачило на скрипку.
Сів під деревом і, трохи відпочивши, змайстрував для скрипки каркас. А потім узувся в чоботи й полетів доганяти Крилатого Коня. Наздогнавши Коня, попросив у нього кілька волосин для скрипки. Кінь з радістю дав йому сім волосин.
Справивши струни, Музика полетів шукати Бамбук Розуму. Бамбук виявився надзвичайно високим. Тоді Музика згадав про чарівну драбину. Дістав її й заліз на самий вершечок. Зрізав кілька прутиків згори й спустився вниз.
Через деякий час скрипка була готова.
«Але яку мелодію я маю на ній заграти?» – подумав Музика й засмутився, бо він не мав навіть найменшої гадки про те, що він має грати на цій скрипці для Короля. Тільки-но він про це подумав, як йому на плече хтось поклав руку. Музика озирнувся й побачив того самого дідуся, що вказав йому шлях до країни Небесних Почуттів.
– Довго ти йшов, юначе. І мужньо. Гідно боровся з усіма труднощами й допомагав слабким. Тепер ти маєш чарівну скрипку.
– Але що мені з тією скрипкою тепер робити? Я ж не знаю мелодії, яка зцілює від усіх недугів, – сумно мовив Музика.
– Настав час дізнатися тобі, хто я. Перед тобою Вічний Композитор.
– Невже?! Яке щастя бачити тебе! І ти допоможеш написати мені ту чарівну мелодію?
– Ти складеш її сам. Для цього ти маєш знайти сім чарівних нот у країні Нот.
– Де ж мені шукати ту країну?
– Ти вже знайшов її. Через країну Нот ти йшов до країни Небесних Почуттів.
– Але я не бачив там чарівних нот!
Тоді Композитор пояснив:
– Сім років тому країну Нот захопили фальшиві ноти. Кожен з них зайняв по місту. Усього в країні сім міст – у кожної ноти своє місто. І фальшиві ноти тримають в ув'язненні чарівні ноти. Тобі треба їх визволити. Тоді вони підкажуть чарівну мелодію.
Тільки Музика щось хотів сказати, як Композитор зник.
Вирушив тоді майстер до країни Нот.
Приходить у перше місто – місто ноти До. А в ньому будиночки з ванілі, дороги – з шоколаду, на вулицях різні приємні аромати. Музика трохи не забув, навіщо він прийшов. Але вчасно згадав. Знайшов він палац правителя. Уже сім років тут мешкав Об'їдайло. Він і змінив палац на свій смак: надав йому вигляду великого торту.
Музика зайшов до палацу. Об'їдайло кинувся йому на шию, ніби зустрів давнього друга:
– Заходьте, заходьте, пане. Прошу до столу.
У палаці все оздоблення було пов'язане з їжею. І картини на стіні, і столи у формі тістечок, і кремові килими. Після обіду Об'їдайло показав Музиці свою бібліотеку. Це були кулінарні книги, книжки з репродукціями картин на ту ж тему. Навіть «Біблія кулінара» була.
Після вечері уся сім'я і челядь Об'їдайла мала звичку співати пісні про їжу. Музика затримався і на вечерю. І потрапив на такі співи. Але серед загального фальшивого виття Музика, несподівано для себе, почув чистий голосок, що долинав із кухні.
– Хто це у вас на кухні співає і не вийшов співати з усіма?
– Та це погана служниця. Їсти готує погано, сама їсть мало.
Здогадався Музика, у чому річ. Зрозумів, що це і є чарівна нота – До. Тоді він дістав із торби чарівну скатертину, розгорнув її і миттю виросла велика кількість найрізноманітніших страв.
Об'їдайло витріщив очі.
– Де ти її взяв? Дай її мені!
– Ну, дати не дам, а можу поміняти.
– Бери все, що захочеш.
– Мені потрібна твоя «погана» служниця.
– Я не можу тобі її дати.
– Ну, тоді й скатертину я тобі не дам.
Об'їдайло відвернувся. А тоді раптом каже:
– Бери! Бери служницю!
Тоді Музика, перед тим, як віддавати скатертину, прошепотів до неї: «Давай їсти лише тричі. І за режимом».
Здійснили обмін. Попрощалися. А Музика з До тільки за поріг вийшов, так одразу й помчав, взувшись у чарівні чоботи. Подалі з міста, щоб Об'їдайло, виявивши нову властивість скатертини, не наздогнав його.
Після того прийшов Музика до другого міста – міста ноти Ре. Воно мало прекрасну архітектуру. У повітрі розливалися чарівні аромати. Мешканці були прекрасні. Їхнє вбрання сяяло й переливалося різними барвами. «Ось що могло приманити злого Ре», – подумав Музика. Він залишив чарівну До за містом, а сам вирушив до палацу, де колись панувала добра нота Ре.
Палац був розкішний. Мармурові колони й підлога, золочені візерунки, тисячі фонтанів, сила-силенна слуг. Музика попросив одну із служниць провести його до правителя.
Султан зустрів його не дуже привітно, але просив проходити. Навіть трохи почастував смачними стравами. Розмова не клеїлась, а тому Музика вирішив перейти одразу до справи. Він дістав зі своєї торби перстень принцеси Ліліан. Султан одразу впізнав його. Очі злого Ре заблищали, руки затрусилися.
– О, Музико, звідки в тебе цей чудовий перстень? Подаруй мені його.
– Ні, володарю, не можу я тобі його просто так віддати. Він дуже дорогий. Але я можу з тобою помінятися. Я чув, що десь у твоєму палаці мешкає чарівна дівчина, на ім'я Ре. Я б дуже хотів, аби ти відпустив її зі мною.
Султан насупився. І трохи помовчавши сказав:
– Гаразд. Давай перстень, а я віддам тобі дівчину.
І Султан наказав покликати чарівну Ре. Музика попрощався і хутко пішов, поки злий правитель не зрозумів, що в персні вже нема чар.
Тільки-но вийшли вони за місто і зустріли До, як Музика взув чарівні чоботи, які помчали їх до третього міста – міста ноти Мі.
Це місто дуже відрізнялося від попереднього. Воно було сірим і виглядало вбого. Музиці, який бачив розкоші міста ноти Ре, було боляче дивитися на те, що поставало перед його очима. Будиночки з облупленими стінами, діряві дахи, порослі бур'яном вулиці – усе свідчило про крайню бідність мешканців міста. Люди були одягнуті в однаково вбоге вбрання. Обличчя їхні від того здавалися ще більш похмурими.
Палац Скнарича відшукати було нескладно. Серед такої сірості він виглядав розкішно, хоча насправді мав досить бідний вигляд.
Музика постукав у двері. Йому відчинила прекрасна дівчина. По тому, як вона сказала «Проходьте, будь-ласка», Музика впізнав у ній чарівну ноту Мі. Майстер, не довго думаючи, схопив її і помчав геть за місто у своїх чарівних чоботах.
Там Музику зустріли ноти До і Ре. Вони здивувалися, що юнак повернувся так швидко. Він тільки хотів щось сказати, як заговорила Мі:
– Річ у тім, дорогі сестри, що цей господар, Скнарич, пожалкував харчів на те, щоб годувати слуг. Вони й пішли від нього. А я, як полонянка, сім років жила в нього і була за служницю. Виконувала всіляку роботу. Ось і тепер пішла відчиняти двері, а цей юнак, недовго роздумуючи, забрав мене із собою.
Подивувалися сестри жадібності Скнарича й вирушили до четвертого міста – міста ноти Фа.
Це місто колись було гарним. Колони, фонтани, світлі, обкладені бруківкою вулиці. Але в багатьох місцях будинки були спалені, колони зруйновані, фонтани висушені. А на вулицях ходили сумні-пресумні люди. І в кожного з них був страх в очах. Трохи далі Музика побачив силу-силенну шибениць та гільйотин, до яких були вишикувані черги. Вулицями їздили гінці й сповіщали, хто засуджений до смертної кари. «О, Господи! – подумав Музика. – Та тут уже скоро нікого не залишиться». Засмутився юнак. Але що він може зробити?
Палац правителя знайти було неважко. Звідти весь час їхали гінці. Музика з острахом підійшов до дверей. Відчинив їх якийсь слуга. Лице його було кам'яним: ніякі емоції не відтіняли його. Юнак попрохав провести його до господаря. Слуга оглянув майстра і, зрозумівши, що той не місцевий, попередив його:
– Наш володар дуже строгий. Вам слід поводитися вкрай стримано, щоб не накликати на себе його гнів.
Музика подякував слузі за попередження і, подумавши, запитав:
– А як вам живеться в такого господаря?
– Ох! – зітхнув слуга. – А як воно може бути при такому правителі? Зробиш щось не так, скажеш не те, навіть якщо просто погляд твій не сподобається володарю – не зносити голови.
– І завжди так було?
– Та де там? Так би тут узагалі нікого вже не було: усіх би закатували. Сім років править Вибухівка, а до нього була добра правителька Фа. Лагідна була така й добра, що на всіх вистачало її тепла.
– А де ж тепер добра Фа?
– Та тут вона. На правах служниці. Тільки про це ніхто не згадує. Усі бояться. Вибухівка під страхом смерті заборонив про це згадувати. Вона часто співає для господаря.
Подумав Музика, а тоді дістав із торби пляшечку з чудодійною водою, що її повар подарував, та й каже:
– Я бачу, що ти добра людина. Допоможи мені звільнити з полону чарівну ноту Фа, щоб нарешті закінчилось панування злого Вибухівки. Візьми ось цю пляшечку і стань неподалік від господаря. Коли я закінчуватиму грати на скрипці, ти відкриєш її і виллєш воду на нього. Можеш не боятися за наслідки: Вибухівка про все забуде.
Слуга, трохи подумавши, погодився.
Тоді пішли вони до великої зали, у якій сидів господар – зла нота Фа, на прізвисько Вибухівка.
– Чим завдячую вашому візиту?
– Любий господарю! Бачите, я – Музика, і, кажуть, дуже талановитий. Дозвольте мені заграти для вас.
– Гаразд. Але спершу подивись, як треба робити, щоб мені сподобалось. Ця дівчина співає неперевершено, навряд чи ти досягнеш її рівня.
Вибухівка плеснув у долоні – і вийшла чарівна нота Фа. Коли вона заспівала, всі просто завмерли від подиву й захоплення.
– Браво! – вигукнув Вибухівка й звернувся до Музики. – Тепер твоя черга.
Музика дістав чарівну скрипку – і полилася музика. Справжня, чиста, сповнена надії та любові. Коли майстер закінчував гру, слуга відкрив пляшечку і вилив чудодійну воду на господаря.
Вибухівка раптом лагідно посміхнувся й мовив:
– Чого ти хочеш за таку чудову гру?
– Віддай мені свою служницю-співачку.
– Бери. Ти заслужив. Ти – справжній майстер.
Музика подякував, вийшов з нотою з палацу й помчав геть за місто у своїх чарівних чоботах.
Ноти дуже зраділи, побачивши свою сестру живою та здоровою.
Відпочили трохи й рушили далі – у місто ноти Соль.
Це місто було вкрите тінню смутку. Усі жителі ходили з опущеними головами, час від часу плакали й нічого більше не робили. Музика навіть сам трохи засмутився. Запитавши в перехожого, де розташований палац і дізнавшись трохи про чарівну ноту Соль, юнак вирушив до центру міста. Правителів виявилося двоє – Відчайко та Печалько. Коли майстер прийшов, вони сиділи й почергово зітхали. Побачивши юнака, зітхнули ще глибше й продовжували зітхати так само, як і перше.
– Я можу вам допомогти.
– Нам ніхто не може допомогти.
– А я допоможу, – мовив Музика. Бо в мене є чарівна драбина, за допомогою якої можна дістатися до сміху.
Відчайко та Печалько трохи пожвавішали.
– Можна спробувати. Що ти хочеш за цю драбину?
– Я чув ви тримаєте в себе в підвалі дівчину Соль. Я хотів би, щоб ви її віддали мені.
– Бери. Нам від неї однак ніякої користі. Багато сміється, дражнить нас.
Музика, скориставшись нагодою, подякував і пішов.
Тут йому вже не потрібно було мчати з усіх сил. Навіть якби брати не дісталися до сміху, вони б не стали наздоганяти Музику.
Отже, залишалося два міста. І спочатку Музика й сестри вирушили до міста ноти Ля.
Місто Якала здалося Музиці непоганим, навіть симпатичним. Перше, що впадало в очі, були постійні змагання – спортивні, поетичні, художні, наукові, культурні і тому подібні. Мешканці міста хвалили одне одного за успіхи й зневажали слабких.
Музика запитав в одного спортсмена, як дійти до палацу.
– О, ви збираєтесь до найвидатнішого, найяснішого, найрозумнішого… (Ці «най-най-най» тривали досить-таки довго.)
Спортсмен вказав йому дорогу.
Палац мав розкішний вигляд. Всередині було багато дзеркал. Підлоги були застелені килимами. Всюди було щось оригінальне. Якало зустрів Музику у величезній залі з мармуровою підлогою, ліпленими, золоченими стінами.
– Здрастуйте, ясний володарю! – звернувся до Якала майстер.
– Здрастуй! Чого тобі треба?
– Та от сумно мені, що нема кращих за мене бігунів…
– А я? – знервувався Якало.
– Я швидше бігаю, – мовив Музика.
– А це ми зараз перевіримо.
І розпочалися змагання. Якало хотів було перехитрити Музику. Замаскував під себе найкращого свого бігуна. А сам заховався. Але як тому було обігнати майстра з чарівними чоботами!
Коли вони повернулися до палацу, Якало запитав:
– Скажи, Музико, в чому твій секрет?
– А все дуже просто. Ось чарівні чоботи. Вони мчать господаря так швидко, як він того бажає.
– Віддай мені ці чоботи. А натомість проси, чого хочеш.
– Чув я, що в тебе живе чарівна дівчина, на ім'я Ля. Відпусти її зі мною – і чоботи твої.
Подумавши трохи, Якало мовив:
– Гаразд. Бери дівчину. А мені давай чоботи. Тепер мене ніхто не зможе перегнати.
Подякував Музика й пішов разом з чарівною нотою за місто. Якало й не намагався повернути Ля. Так він був захоплений власною персоною.
Залишалося останнє місто – місто ноти Сі.
Дійшовши до міста, Музика побачив, що воно огороджене високим-превисоким муром. Трохи пошкодував, що нема зараз із ним чарівної драбини. Але не довго розмірковуючи, дістав він із торби чарівну сокиру й вирубав для себе у стіні прохід.
Зсередини місто було спустілим. На вулицях не видно жодної душі. Тоді Музика пригадав мурах-людей. «Напевно, зараз вони живуть десь у лісі», – подумалось йому.
Дійшов до палацу безлюдними вулицями. Постукав у двері. Йому відчинила якась служниця.
– А тут живе володар цього міста?
– Так, – сумно відповіла служниця й показала йому, як пройти до кімнати, у якій був господар.
Коли Музика увійшов, Пихань гордовито поглянув на нього й запитав:
– Чого тобі треба?
– Володарю, я прийшов вам заграти. Я майстер-скрипаль, – мовив Музика.
– Не потрібен мені ні ти, ні твоя нікчемна скрипка. Мені й без вас добре.
– Але я бачу печаль на вашому обличчі.
– Брешеш! – розсердився Пихань. – Нема ніякої печалі. Не потрібна мені ваша допомога.
Тоді Музика дістав із торби чарівні окуляри. Одягнув їх і побачив, що Пиханя мучило те, що слуги ніяк не поменшають в його очах.
– Бачу я ваше горе, володарю, – мовив майстер.
– І що ж то за горе? – злісно перекривлюючи юнака запитав Пихань.
– А горе ваше в тому, що ви хочете, аби ваші слуги стали мізерними у ваших очах. Ви хочете почувати себе набагато вищим і більшим і бачити їхню нікчемність.
Пихань дуже здивувався:
– Звідки ти про це знаєш?
– Ці чарівні окуляри показали мені вашу біду. Вони здатні показувати те, що від них просять. Вони можуть вирішити вашу проблему.
– Чого ти хочеш за них?
– Чув, що живе у вас одна дівчина, на ім'я Сі. Віддайте мені її.
Засмутився Пихань, але надто вже змучили його негаразди. Тому й погодився. А Музика з нотою Сі з радістю подався за місто.
Тепер усі сестри були разом. На радощах вони обнялися. І в ту мить сталося диво: через усе небо простяглася Веселка. І вмить міста країни почали змінюватись.
– Тепер наша влада повернулася до нас, – радісно промовила нота Сі. – Зло переможене.
Радів Музика, що все так вийшло, але й сумував трохи. Побачила його смуток нота До й запитала:
– Чому, славний Музико, ти сумуєш у такий час?
– Та от, я ще й досі не знайшов чарівну мелодію для зцілення мого володаря.
– І ти через це сумуєш? – здивувалася нота. Тоді вона покликала своїх сестер.
– Тепер ми маємо силу, – сказала До. – Давай-но сюди свою скрипку. Ти мужній і заслуговуєш на цю чарівну мелодію.
І кожна із сестер торкнулася своїми пальцями струн скрипки і смичка.
– А тепер спробуй заграти, – мовила До.
Тільки-но Музика торкнувся смичком струн, як полилася чарівна мелодія, солодка й приємна така, що ніде в світі він такої не чув.
– Дякую вам, добрі ноти. Тепер настав час повертатися мені до свого королівства.
І Музика пішов. І з ним пішла чарівна принцеса-красуня Ліліан, яка з'явилася тоді, коли в небі засяяла Веселка.
Прийшовши до Короля він заграв йому чарівну мелодію. Коли той її почув, його серце ніби відтануло. Після того Король поступово почав змінюватись. Бідних наділив майном і землею, припинив кривдити наближених осіб, взявся за господарювання. Чарівне королівство невдовзі прославилось на весь світ через те, що в ньому правив такий добрий Король.
Донині старі люди розповідають цю історію. Ще кажуть, що та мелодія має свою особливу назву – совість, і коли її слухати, здатна зцілювати й творити чудеса.
