Хто дужчий - киргизька казка

Коли це було, того ніхто не знає, але жив собі на світі чорноокий та рожевощокий хлопець. За зеленими горами, біля білих, вічно вкритих снігами гір, жили його дідусь та бабуся. Вирішив хлопець провідати їх. Ішов він удень і вночі, переправлявся через стрімкі річки, долав високі перевали. Радо зустріли онука дідусь та бабуся. Погостював у них він кілька днів та й зібрався додому. Дідусь дав йому в дорогу бурдюк кумису. Не малий, не великий був той бурдюк, зроблений з сорока козлячих шкур.

Ішов хлопець, ішов, вже й до гірського перевалу підходив, коли це наздоганяє його якийсь чоловік.

– Гей, парубче! – покликав він. – Я допоможу тобі перейти перевал, але за це ти мусиш дати мені два ковтки кумису.

– Гаразд, хай буде по-твоєму,– погодився хлопець.

От минули вони перевал, спустилися в долину, сіли на зелену траву. Хлопець розв’язав бурдюк і простягнув його чоловікові. Той один тільки раз ковтнув, а бурдюк уже порожній.

– Ти що це зробив? – вигукнув парубок.– Не міг залишити хоч трохи?

– Не кричи, хлопче! – вирячив очі чоловік. – Ти обіцяв мені два ковтки, а твого кумису тільки на один і вистачило. Тепер шукай мені ще один ковток кумису, як домовлялися.

Поки вони сперечалися, над’їхав конем ще один подорожній.

– Асалоом алейкум! – привітався він. – Що не поділили?

– Алекі салам! От розсудіть нас,– звернулися до кінного ті двоє й розповіли, в чому річ.

– От диваки,– всміхнувся верхівець. – Хіба можна сваритися за таку дрібницю? Треба жити мирно.

За тим нахилився з коня, схопив за комір одного й другого та й запхав собі в чоботи за халяви.

Через тиждень приїхав цей чоловік додому та й кличе жінку, щоб допомогла скинути чоботи. От роззувся він, а з чобіт викотилися на землю два чоловічки.

– А бодай йому добро було, який я забудькуватий! – ударив себе об поли господар і звернувся до жінки: – Зовсім забув про них. А вони ж, напевне, голодні. Нагодуй їх гарненько, та хай собі йдуть, куди їм треба.

Минуло ще кілька днів.

От господар питає дружину:

– Як ти гадаєш, чи є ще на світі велетень, дужчий за мене?

– Годі тобі жартувати,– дружина йому на те.

– Я не жартую. Мені цікаво, що ти скажеш.

– А те й скажу, що не задавайся, бо на світі багато велетнів, дужчих за тебе.

– Тоді мені треба зустрітися з ними й помірятися силою, – сказав чоловік, сів на коня та й поїхав з дому.

Хто й зна, чи багато, чи не багато минуло часу, але зрештою здибав він селянина. Той хоч і накульгував, але однією рукою штовхав соху, другою сіяв зерно, та ще й тягнув за собою прив’язану до пояса борону. Така картина здивувала подорожнього.

– Доброго вам урожаю,– привітався він.

– Хай здійсняться твої слова,– відповів селянин й, аби мандрівника не пригорнуло в борозні землею, підняв його й кинув у торбу з насінням, що висіла у нього через плече.

Невдовзі сів селянин відпочити та знічев’я почав жувати зерна пшениці. Не помітив, як укинув собі до рота й того чоловіка. На щастя, той встиг заховатися в дупло зуба. Невдовзі дружина принесла селянинові обід.

– Дивна пригода зі мною сталася,– розповів він. – Трапився мені чоловічок, та такий малесенький, мов пшонина. Хай, думаю, буде забавка дітям. Десь він у торбині з насінням, забери його додому.

– Який ще чоловічок? – злякалась дружина.

Пошукала жінка в торбині, але нічого не знайшла.

– Куди ж він пропав? Я тут зерно жував, може, і його вкинув до рота, ану подивись,– сказав селянин і широко роззявив рота. Але й там не видно нічого. Аж раптом з дупла, що було в зубі, сяйнули чиїсь оченята. І справді, там сидить чоловік. Пальцем виколупала його й, не питаючи роду-племені, понесла додому дітям гратися.

Увечері повернувся додому й селянин. Захотілося йому побалакати з маленькою людинкою.

– Розкажи-но нам, що ти за чоловік, – просить селянин.

– Що тут розкажеш? Пішов я в світ шукати велетня, щоб помірятися з ним силою, та й став іграшкою вашим дітям. Розкажіть краще, хто ви такі,– просить чоловічок.

– Ось який ти велетень, що й за зуб заховатися можеш,– засміявся селянин.– Ну, слухай, а те, що почуєш, розкажеш потім таким, як сам... Було нас дванадцятеро братів. Якось застала нас в дорозі буря. Гримить, блискає, а ллє наче з відра. Змокли ми до останнього рубчика. Зрештою трапилась нам якась печера й ми заїхали туди кіньми. Аж раптом печера заворушилася й знадвору долинув чийсь голос, наче хтось кликав пса. Потім печера знялася в повітря й гепнулася на землю. Виявляється, ми заховалися в черепі козла. До нього збіглись собаки, пастух розігнав їх, а череп шпурнув подалі від своєї отари. Це вже потім я зрозумів, як усе сталося. А брати мої, всі одинадцятеро, так і загинули тоді. Один я вцілів. З тих пір коло землі працюю, сил своїх не шкодую, дітей годую. І не кортить мені, як оце тобі, мірятися силою з велетнями.

Соромно стало чоловікові, який слухав селянина.

– Дякую, все життя пам’ятатиму ваші слова,– сказав він.

Тільки тоді зрозумів чоловік, що ніколи не треба хизуватися силою, бо на світі завжди знайдеться велетень, дужчий за тебе. З тим чоловік і подався додому.