Цікавий промінець - Юрій Ярмиш
Цікавий промінець, що тільки-но прилетів од сонечка, зазирнув у мале віконце. За віконцем було темно і, здається, порожньо.
І раптом – фр-р!
Щось стрибнуло, блимнувши двома зеленими вогниками, і щось – крак! – упало й розбилося...
– Хто тут? – спитав тонким голосом Промінець, вдивляючись у темний куток.
– Фр-р! Це я–Кіт!
Зелені вогники визирнули з пітьми. Виявилося, це очі.
– А ти хто?
– Я – Промінець! Що ти робиш тут, Коте?
– Стережу комору од хитрого Мишеняти. В коморі ж є кільце смачної ковбаси!
– Який ти дбайливий! – з повагою сказав Промінець.– А чом ти увесь чорний, а писок у білому?
Кіт облизнувся і хитро примружив зелене око:
– Це я перевіряв, чи добру сметану купила господиня... А тобі яке діло? – схопився Кіт і вигнув трубою пухнастого хвоста.– До комори чужим не можна заходити!
– Вибач,– зніяковів Промінець і шугнув у віконце. Перелетів через двір і за мить опинився на Дереві.
Гей, як добре було гратися зеленим листячком, стрибати з гілки на гілку! Кожен листок хотів, щоб і його помітив Промінець.
– Який теплий Промінчик! – раділо Дерево.– Щойно тільки дощик накрапав, а вже й сонечко визирнуло. Нічого в світі кращого немає, як дощик і сонечко. Я знову зеленію і росту!
«Що воно таке – дощик? – подумав Промінець.– Це було, мабуть, до мого народження. Через те я й не знаю, що таке дощик!» І майнув з Дерева на купу землі й гілочок.
Раптом купа, заворушилася, і звідти визирнули якісь малі чорні комахи з вусиками. Вони пильно глянули на мокрі дерева, на Промінець, порадилися між собою і гукнули до когось: Виходьте! Дощик перестав. Сонячний Промінець кличе до роботи.
«Дивно як,– подумав Промінець.– Я не кликав... Я мовчав. І чому зеленому листячку дощик подобається, а цим комахам – ні?»
– Хто ви такі? – спитав Промінець.
– Мурахи! – гордо відказала одна комашка.
– До роботи, ставайте до роботи! – гомоніли мурашки й розбігалися на всі боки. За хвилину хто тягнув до своєї хатки-купи величезну билину, хто жука, а хто котив з-під землі на сонечко білі кульки, в яких сиділи малі мурашата.
Це було так весело, що Промінець подумав: «Треба й мені пошукати якоїсь роботи».
– Пробачте, як вас звуть? – чемно спитав Промінець.
Комашка розплющила очі, солодко позіхнула й розправила гарні крильця:
– Я – Бабка!
– Виходьте із схованки, дорога Бабко! – сказав Промінець.– Дощик уже перестав!
Бабка визирнула з-під куща:
– Ой, як хороше всюди! Це тому, що всі раді мені. Я – дуже гарна.
Вона злетіла високо – вище дерева, вище будинку.
Бабка була й справді така гарна, що Промінець і собі полетів за нею. А внизу бігали малята. Вони кричали:
– Яка гарна Бабка!
– А Промінець іще кращий!
Бабка почула це й насупилась. Вона не любила, коли хвалили інших.
Але тут вона помітила внизу квіти й зраділа:
– Вони майже такі гарні, як я. Це, мабуть, м°ї родичі. Полечу до них.
І Бабка опустилась на найкращу квітку.
Промінцеві хотілось ще погратися з Бабкою, але йому не подобалось, що вона так хизується своєю вродою.
І Промінець згадав, що мав знайти собі роботу...
Аж ось він побачив попереду багато-багато дерев.
Це був сад.
Посеред дерев, де рясніли стигло-червоні яблука, темно-сині сливи, жовті груші, стояв невеличкий будиночок під череп’яним дахом.
Крізь гілки крислатої яблуні Промінець зазирнув у вікно...
У кімнаті біля вікна стояв стіл. За столом сидів Сивий Чоловік і щось писав.
– Промінець! – зрадів він.– Гляньте-но. Промінець! А я й не помітив, як дощик ущух.
– Скажіть, будь ласка, а що таке – дощик? – спитав Промінець.
І Сивий Чоловік сказав:
– Це коли хмарка дарує землі чисті прохолодні краплі і від них усе росте... А тепер, Промінчику, розкажи мені, де ти був, що робив?
Промінець став згадувати:
– Спершу я познайомився з Котом, що стеріг кільце ковбаси... Потім з мурахами. А вони сказали, що я кличу їх до роботи. Хоч я мовчав... Іще грався з гарною Бабкою. Але мені соромно. Усі щось роблять, тільки я – ні...
Сивий Чоловік усміхнувся:
– Який ти щиросердий, Промінчику, і який теплий! Скачи-но краще мені на щоку. Який ти ласкавий! Ось чому тобі радіють усі. Оце і є твоя робота.
Сивий Чоловік заплющив очі. А коли розплющив, то побачив, що Промінець уже грається, танцюючи по білих аркушах на столі.
Потім він ковзнув по стелі, стінах, по книжках, злетів на кришталеву вазу з квітками...
І Чоловік сказав:
– Лети, лети, Промінчику. Лети далі. Ти ж тепер назавжди залишишся в моїй казці. І, може, комусь стане тепло й радісно від неї...
