Як цап та баран вовків налякали - туркменська казка

Було таке чи й не було, але мав один господар цапа та барана. І пускав їх у сад на пашу, бо хотів, щоб вони швидше жиру набралися.

Та котрогось дня почув цап, як господар сказав своїй дружині, що заріже барана й цапка на м'ясо, і побіг чимдуж до барана.

– Друже баранчику,– мовив цап,– скажу тобі, що сам чув, ти ж не кажи потім, наче, не чув,– наш господар надумався зарізати нас. Треба, мабуть, нам утікати.

Наляканий баран витріщив очі:

– Що ж, друже, втікаймо.

Вийшли вони нищечком із хазяйського обійстя та й хода.

Тільки цап підхопив на роги ще й мішок, у якому господар носив траву.

Бігли вони, бігли та й прибилися в степ. Аж трапилася їм вовча голова. Цап, забачивши ту голову перший, і каже:

– Друже, поглянь, он голова твого ворога лежить. Ти славний лицар, чи не пішов би ти й не забрав ту голову в наш мішок? – А сам так і задкує.

– Та й ти лицар нівроку,– одказує баран,– у тебе ж он і борода росте. Іди краще сам та й забери ту голову в мішок.

– Тоді,– каже цап,– візьмімося за мішок удвох та й підступаймо до голови разом. Заберемо й підемо далі.

Так і вчинили. Поклали вовчу голову в мішок та й помандрували собі далі, поки не опинилися перед крутою горою. Здолали й ту гору, аж дивляться – багаття палає. Підійшли друзі до вогнища – а там семеро вовків плов варять.

Нічого не вдієш, довелося цапкові та баранові привітатися з вовками, а ті попідхоплювались і розглядають гостей, примовляючи:

– Оце добре, що й м'ясо прийшло,– саме час у казан кидати.

– Не турбуйтеся,– каже цап,– м’яса в нас удосталь.

– Де ж воно? – вигукнули вовки.

– А принеси-но, друже баране, котрусь із вовчих голів, треба в плов укинути.

Баран хутко дістав із мішка вовчу голову, приніс, а цап як закричить:

– З дев'яти вовчих голів ти вибрав оцю! Іди принеси більшу!

Почули це вовки та й думають: «Чи це, бува, не ті, що вовчі голови їдять? Хоч би наших не познімали!»

Та мерщій тікати звідти. А цап з бараном повечеряли і полягали біля вогню спочивати.