Русалочка - Ганс Андерсен

Далеко, у відкритому морі, вода зовсім синя, наче пелюстки волошок, і прозора, наче скло, – проте й глибоко там! Жоден якір не дістане дна. Багато дзвіниць довелось би поставити одна на одну, щоб верхня могла виднітися з води. Внизу, на самісінькому дні, живуть русалки.

Не подумайте, що там, на дні, лише голий білий пісок, – ні, там ростуть дивовижні дерева й квіти, з такими гнучкими стеблинами та листям, що вони ворушаться, як живі, при найменшому русі води. Риби, великі й маленькі, мелькають між гіллям, зовсім так, як у нас у повітрі пташки. У найглибшому місці стоїть палац морського царя. Стіни його з коралів, а великі гостроверхі вікна з найпрозорішого янтарю, а дах з черепашок, які відкриваються і закриваються від припливу та відпливу. Це дуже красиво, тому що всередині кожної черепашки лежить сяюча перлина, навіть єдина з них була б багатою оздобою в короні королеви.

Морський, цар давно уже овдовів, і хазяйством відала стара мати, жінка розумна, але дуже горда своїм високим походженням, вона носила на хвості цілу дюжину устриць, тоді як інші знатні дами мали право носить лише по шість.

Проте вона заслуговувала всіляких похвал, особливо тим, що дуже любила своїх маленьких внучок, морських царівен, і піклувалася про них. Їх було шестеро, прегарних дівчаток, але кращою за всіх була наймолодша. Вона була ніжна і прозора, немов пелюстка троянди, з очима синіми, ніби глибоке море, але, як і інші русалочки, вона не мала ніг, і тіло її закінчувалося риб’ячим хвостом.

Цілісінький день царівни бавилися у величезних залах палацу, де на стінах росли живі квіти.

У розчинені янтарні вікна запливали рибки, як у нас інколи до кімнати залітають ластівки; рибки підпливали до маленьких царівен, їли з їхніх рук і дозволяли пестити себе.

Навколо палацу був великий сад з вогненно-червоними і темно-блакитними деревами. Листя і гілля на них весь час коливалося, і плоди сяяли, наче золото, а квіти – як палаючі вогні. Земля була посипана дрібним-дрібним піском, ледь блакитним, як сірчане полум’я. І скрізь на морському дні все мало ледь блакитний відблиск, – можна було подумати, що ти стоїш не на морському дні, а десь високо в повітрі, і вгорі, і під ногами – скрізь небо. У безвітря можна було навіть побачити сонце; воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої ллються струмені світла.

Кожна з маленьких царівен мала своє містечко в саду, де могла копати і саджати квіти, які хотіла. Одна зробила собі грядочку квітів у вигляді кита, другій заманулось, щоб її грядка була схожа на маленьку морську русалку, а наймолодша зробила свою грядку круглою, як сонце, і посадила на ній такі ж, як воно, червоногарячі квіти.

Дивною дитиною була ця русалочка – така тиха, задумлива… Сестри її захоплювалися різними дивовижними речами, які потрапляли сюди з розбитих кораблів, а вона, крім своїх палаючих червоних квітів, схожих на сонце, поставила в своєму куточку лише одну прекрасну мармурову статую. Це був чудовий хлопчик з білого чистого мармуру, що опинився на дні моря з якогось загиблого корабля. Вона посадила коло статуї рожево-червону плакучу вербу, верба чудесно розрослась; гілля її звішувалось через статую і хилилось на блакитний пісок. А тінь від гілля здавалася фіалковою і теж хиталася, – здавалось, верхів’я і коріння ніби бавляться і цілуються одне з одним.

Не було більшої втіхи для русалочки, як слухати про життя людей там, нагорі. Стара бабуся мусила розповідати їй усе, що тільки знала про кораблі, міста, про людей, про тварин. Найбільше подобалось русалочці і дивувало її, що квіти на землі пахнуть – не те що тут, у морі! – що ліси там зелені, а рибки, які живуть на деревах, так дзвінко і хороше співають. Бабуся називала рибками пташок, інакше внучки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили пташок.

– Коли вам мине п’ятнадцять років, – казала бабуся, – вам теж дозволять випливати на поверхню моря, сидіти при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть мимо, ви побачите ліси й міста.

Саме цього року старшій царівні минав п’ятнадцятий рік. Іншим сестрам – а вони йшли одна по одній – доводилося ще чекати, і найдовше наймолодшій – цілих п’ять років, поки можна буде підійматися з морського дна і дивитися, що робиться на землі. Кожна з них обіцяла розповісти сестрам про те, що найбільше сподобається їй у перший день.

Адже їм не досить було тільки розповідей бабусі – їм хотілося так багато знати!

Та ніхто з них так пристрасно не жадав виплисти швидше на поверхню моря, як наймолодша, тиха, задумлива русалочка, якій доводилося чекати довше за всіх.

Скільки ночей простояла вона коло відчиненого вікна і дивилася вгору крізь морську блакить, де ворушили своїми плавцями і хвостиками риби! Вона могла бачити місяць і зірки. Правда, крізь воду вони здавалися досить блідими, проте далеко більшими, ніж здаються нашим очам.

А якщо інколи над нею линула наче темна хмара, вона знала – це пливе або кит, або корабель з багатьма людьми, їм, звичайно, і на думку не спадало, що під ними, на морському дні, стоїть маленька прекрасна русалочка і простягає до них свої білі ручки.

Нарешті, старшій царівні сповнилось п’ятнадцять років, і їй дозволили піднятися на поверхню моря.

Коли вона повернулась – оповіданням не було краю. Але найкраще – сказала вона – плисти при світлі місяця на піщаному відмілі і милуватися великим містом на березі. Там, ніби сотні зірочок, горять вогні, чути музику, гомін людей, гуркіт екіпажів, там височать гостроверхі вежі, лунають дзвони. Так, саме тому, що їй не можна було туди потрапити, це її вабило найсильніше.

О! Як слухала ці оповідання наймолодша сестра! Пізно увечері, стоячи біля відчиненого вікна і дивлячись крізь блакитно-темну воду, нона тільки й думала про велике місто з усім його гомоном, рухом, і їй здавалося навіть, що вона чує дзвін.

Наступного року і друга сестра одержала дозвіл піднятися з води нагору і плавати, де схоче. Вона виринула в ту мить, коли заходило сонце, і знайшла, що прекраснішого за це видовище не може бути. Усе небо сяяло, немов розтоплене золото, – розповідала вона, – а хмари – о, вона навіть не могла описати словами їхню красу! Пурпурові, фіолетові, вони швидко пливли в небі, але ще швидше, ніж хмари, до сонця летіла, ніби довгий білий серпанок, зграя диких лебедів. Русалочка теж попливла до сонця, але воно поринуло в море, і рожевий відблиск згас на морській поверхні і на хмарах.

Минув ще рік, і випливла третя сестра. Вона була найсміливішою з усіх, тому попливла й широку ріку, що впадала в море. Вона побачила чудові зелені пагорки, вкриті виноградом. Замки і палаци виглядали з прекрасних лісів. Вона чула, як співали пташки, а сонце так сяяло і пекло, що русалка мусила часто поринати в воду, щоб освіжити своє палаюче личко. В невеликій бухті русалка помітила зграйку маленьких людських дітей. Зовсім голенькі, вони бігали і плескалися в воді. Русалка хотіла погратися з ними, але вони злякалися і втекли, а замість них прибігла маленька чорна тваринка, це був собака. Раніше русалка ніколи не бачила собак – собачка так грізно гавкав, що русалка від страху швидше попливла знову у відкрите море.

Але ніколи вона не могла забути чудові ліси, зелені пагорки і гарнесеньких діток, які могли плавати в воді, хоча у них і не було риб’ячого хвоста.

Четверта сестра не була такою сміливою. Вона трималася посередині у відкритому морі і розповідала, що це найкраще! Куди не поглянь, на багато миль навколо море, а небо – ніби перевернутий скляний купол. Вона бачила й кораблі, але тільки здаля, вони здавалися їй чайками, навколо бавилися веселі дельфіни, а величезні кити пускали воду з ніздрів, і здавалося, що навколо б’ють сотні фонтанів.

Та ось надійшла черга п’ятої сестри, її день народження припав на зиму, і тому вона побачила те, чого не бачили, коли випливали вперше, її сестри. Море було зовсім зеленим, і навколо плавали крижані гори, схожі на величезні перлини, тільки далеко вищі, ніж найвищі дзвіниці, збудовані людьми. Гори були найвигадливіших форм і сяяли, як діаманти. Русалка сіла на найвищу, і всі моряки перелякано обходили цю гору, де сиділа вона: а вітер розвівав її довге волосся.

Та надвечір небо затяглось хмарами, замиготіла блискавка, загримів грім, а зчорніле море підносило високо і кидало вниз крижані брили, і вони горіли в червоному світлі блискавок. На всіх кораблях згортали вітрила. Люди металися від жаху. А русалка сиділа спокійно на плавучій крижаній горі і дивилась, як вогневі блискавки зигзагами борознили небо і падали в море.

Взагалі кожна з сестер, яка тільки випливала вперше, була в захопленні від усього нового і, як здавалось їм, прекрасного.

Але, ставши дорослими і одержавши дозвіл плавати скрізь, де хотіли, дівчата швидко звикли до всього і були вже байдужі до того, що бачили. Місяць згодом вони казали, що скрізь добре, але дома найкраще.

Часто увечері всі п’ятеро сестер бралися за руки і випливали зграйкою на поверхню моря. Чудові голоси були у них, таких не буває у людей. І коли здіймалася буря і кораблям загрожувала небезпека, русалки підпливали до них і співали солодко-солодко про те, як прекрасно на морському дні, і просили моряків не боятися спуститися туди до них. Але моряки не могли розібрати слів, їм здавалося, то шумить буря. Та однаково вони не могли б побачити усієї краси на дні морському, адже, коли корабель гинув, люди тонули і вже мертвими припливали до палацу морського царя.

Вечорами сестри рука в руку підіймалися над водою, а найменша русалочка лишалась сама-самісінька, дивилась їм услід, і здавалося, їй дуже хотілося заплакати, але ж у русалок нема сліз, і через це сумувати їм ще важче.

– Ох, коли б мені вже було п’ятнадцять років, – казала вона. – Я знаю, я дуже полюблю той верхній світ і людей, які живуть там.

Нарешті, і їй минув п’ятнадцятий рік.

– От і тебе виростили, – сказала їй бабуся, стара королева-вдова.

– Йди сюди, я причепурю тебе так само, як і твоїх сестер.

І вона одягла на голівку русалочці вінець з білих лілей. Кожна пелюстка лілеї була половинкою перлини, потім стара наказала восьми великим устрицям причепитися до хвоста царівни – щоб усі знали про її високе походження.

– Мені боляче від них! – сказала маленька русалочка.

– Що ж, для краси варто потерпіти, – мовила стара. О! З якою охотою скинула б русалочка з себе усі ці розкішні убори і важкий вінець. Червоні квіти з її садка личили б їй далеко більше, та що поробиш!

– Прощавайте – мовила вона і легко та плавно, наче бульбашка, піднялася з води нагору.

Сонце тільки-но зайшло, коли вона підвела голову над водою, але хмари ще палали пурпуром і золотом, і в блідому рожевому небі засвітилася вечірня зірка, така ясна та прекрасна. Повітря було м’яке й свіже, а море зовсім спокійне.

Неподалечку стояв великий корабель з трьома щоглами, один лише парус здіймався вгору – адже не було навіть маленького вітерця, і скрізь на вантах та реях сиділи матроси. З корабля лунали музика і співи, а коли звечоріло і стало зовсім темно, корабель засвітився сотнями різнобарвних ліхтариків, – здавалося, в повітрі замаяли прапорці всіх націй.

Русалочка підпливла до самої каюти, і коли хвиля підносила її вгору, вона могла зазирнути в прозоре віконце. У каюті зібралось багато пишно вбраних людей, але найкращим був молодий принц з великими чорними очима. Йому, певне, було не більше шістнадцяти років. В той день святкували його народження, тому на кораблі і було так весело та розкішно. Матроси танцювали на палубі, а коли туди вийшов юний принц, сотні ракет знялися в повітря, і стало ясно, як удень. Русалочка дуже злякалась і пірнула в воду, але швидко знову вистромила голівку, і їй здалось, ніби зірки падають до неї з неба.

Ніколи не бачила вона таких вогненних забав: великі сонця крутились навколо, чудові вогненні риби злітали в саме повітря, і все це відбивалось в прозорому тихому морі. На кораблі так було світло, що видно було найменший канат і, звичайно, людей! О! Який гарний був молодий принц! Він тиснув людям руки, сміявся, а музика все лунала й лунала тієї чудової ночі.

Було вже пізно, а русалочка все не могла відвести очей від корабля і прекрасного принца. Різнобарвні ліхтарики погасли, ракети вже не здіймалися в повітря, не гриміли постріли з гармат, тільки глибоко в морі гуло й стугоніло.

Русалочка сиділа на хвилі і гойдалася вгору та вниз, заглядаючи весь час у каюту.

Та от корабль набрав ходу, вітрила напиналися одне за одним. Хвилі дужчали. Надходили великі чорні хмари, вдалині спалахнула блискавка.

О! Насувала страшна негода! Матроси кинулись згортати вітрила. Великий корабель хитало в оскаженілому морі, вода здіймалася, наче величезні чорні гори, що от-от впадуть на щогли. Корабель пірнав, як лебідь, між високими горами і виринав знову на хвилях, що громадилися над ним. Русалочці все це здавалось веселою прогулянкою, але моряки почували себе інакше. Корабль скрипів і тріщав, дошки гнулися від сильних ударів хвиль. Море кинулось на хоробрий корабель, грот-щогла зламалась посередині, наче очеретинка, корабель ліг на бік, і вода полилась в трюм. Лише тепер русалочка зрозуміла небезпеку, їй і самій треба було бути обережною між балок та уламків корабля, що плавали на воді.

На одну мить стало зовсім темно, нічогісінько не було видно, а потім знов спалахнула блискавка, і русалочка пізнала всіх людей на кораблі; кожен рятувався, як міг. Та вона шукала очима тільки принца. Коли корабель зовсім розвалився, вона побачила, як принц тоне в глибокому морі. Спочатку вона навіть зраділа, що він спускається до них, та згадала, що люди не можуть жити в воді, і він припливе мертвим до палацу її батька. Ні! Він не повинен вмерти! Вона попливла між балок та дощок, зовсім забувши, що вони можуть її розчавити. Русалочка то поринала глибоко в воду, то підіймалася високо над хвилями. Та от, нарешті, вона наздогнала принца.

Він майже зовсім знесилів і не міг більше плисти в бурхливому морі. Його руки і ноги почали слабнути, прекрасні очі закрилися, він би вмер, коли б не з’явилась русалочка. Вона підвела його голову над водою і здалася з ним на волю хвиль – хай несуть їх обох, куди хочуть.

На ранок лиха негода минула, та від корабля не лишилось ані трісочки. Сонце підвелося з води червоне, сяюче, і його проміння ніби повертало щокам принца їхню живу фарбу. Але очі лишалися заплющеними.

Русалочка поцілувала високе гарне чоло, відкинувши з нього волосся, їй здалося, що принц схожий на мармурового хлопчика в її садку, вона поцілувала його ще раз, палко бажаючи, щоб він лишився живим.

Нарешті, вона побачила перед собою тверду землю, високі блакитні гори, вершини яких вкриті були сліпучо-білим снігом, неначе спочивала там зграя лебедів.

Коло самого берега росли чудові зелені ліси, а трохи вище виднілась якась будівля – чи то церква, чи монастир, русалочка не знала, що то. В саду росли лимони і помаранчі, а коло брами височіли пальми. Море утворило тут маленьку бухту, зовсім тиху, але дуже глибоку.

Туди, просто до скельки, на якій лежав білий, нанесений водою пісок, підпливла русалочка з прекрасним принцем. Вона поклала його на пісок, дбайливо піднявши йому голову так, щоб її гріло сонячне проміння.

В цей час задзвонили дзвони у великому білому будинку і в сад вийшло багато молодих дівчат. Тоді русалочка відпливла далі, сховалась за камінням, що стирчало з води, і покрила собі волосся і груди морським шумовинням. Тепер ніхто не міг би розгледіти її личка. Звідти вона почала стежити, що станеться з її бідним принцем.

Незабаром до нього підійшла молоденька дівчина. Вона спочатку дуже злякалась, та лише на одну мить, а тоді покликала багато людей, і русалочка побачила, що принц прийшов до пам’яті і усміхнувся всім навколо. Тільки їй не усміхнувся він, бо не знав, що це вона врятувала йому життя.

їй стало дуже сумно, і, коли принца відвели у великий будинок, вона, зажурена, опустилася під воду і повернулась до батьківського палацу.

Завжди була русалочка тихою та задумливою, а тепер стала ще мовчазнішою. Сестри розпитували, що вона побачила, коли вперше випливла нагору, та маленька русалочка нічого не розповідала їм.

Часто вранці і ввечері припливала вона до того місця, де лишила принца, бачила, як дозріли фрукти в садах і їх зірвали, бачила, як танув білий сніг на вершинах гір, але принца не бачила і щоразу, повертаючись додому, ставала ще сумнішою. Тільки одна втіха була у неї – сидіти в своєму маленькому садку, оповивши ніжними руками мармурову статую, схожу на принца. Русалочка вже не піклувалась про свої квіти, і вони розрослися, ніби в глушині, по всіх стежках, їхні довгі стебла та листя переплелися з гіллям дерев, і в садку стало зовсім темно. Нарешті, вона не могла вже витримати і розповіла про все одній з сестер; одразу узнали про це і інші сестри, а втім, не тільки вони самі, а ще дві-три русалки, які про це нікому не сказали, крім своїх найближчих подруг. Одна з русалок знала дещо про принца – вона також бачила свято на кораблі, знала, звідки принц і навіть де його королівство.

"Ходімо, сестричко!" -мовили інші царівни і, обнявшись, попливли до того місця, де, як розповідали, стояв замок принца.

Палац був збудований з ясно-жовтого блискучого каменю з широкими мармуровими сходами, які спускалися просто до води. Розкішні визолочені куполи височіли над дахом, і між багатьма колонами навколо всього будинку стояли мармурові статуї. Вони здавалися зовсім живими.

Крізь прозоре скло високих вікон видно було шовкові завіси та килими, а всі стіни були прикрашені такими чудовими картинами, що дивитися на них було насолодою. Посередині великого залу бив фонтан, і його бризки здіймалися високо до дзеркального купола, крізь який сонячне проміння падало на воду і на чудові рослини, що росли в басейні.

Тепер знала русалочка, де живе принц, і часто ввечері і вночі припливала сюди сама. Вона підпливала до землі далеко ближче, ніж будь-хто з сестер, і навіть наважувалась пропливати вузьким каналом під розкішний мармуровий балкон, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона сиділа подовгу і дивилась на молодого принца, а він гадав, що сидить сам у місячному сяйві.

Вона бачила, як інколи вечорами принц катався з музикантами в розкішному човні, прикрашеному прапорами. Русалочка виглядала з зеленого очерету, вітер розвівав довгий сріблясто-білий серпанок, і коли б її хто побачив, подумав би, що це лебідь розпустив свої крила.

Часто ночами, коли рибалки з смолоскипами виходили в море по рибу, вона чула стільки хорошого про принца. Вона раділа, що врятувала йому життя, коли його напівмертвого кидало на хвилях. Русалочка згадувала, як міцно пригортала вона його голову до своїх грудей і як ніжно його поцілувала.

А він нічого не знав про це, і навіть приснитися вона йому не могла.

Все дужче й дужче починала русалочка любити людей, все сильніше й сильніше тягнуло її до них, тому що їхній світ здавався їй далеко більшим, ніж морський.

Вони могли на своїх кораблях перепливати моря, підніматися на високі гори аж під самісінькі хмари, і земля, якою володіли вони, простягалась з своїми лісами, полями ген-ген далеко, куди далі, ніж сягало її око. Багато про що хотіла вона дізнатись, але сестри не могли дати їй ніякої відповіді. Тоді русалочка звернулась до старої бабусі, яка знала добре "вищий світ", як вона вірно називала землю над водою.

– Якщо люди не тонуть, – питала русалочка, – вони можуть жити вічно? Чи мусять вмирати, як і ми тут, у морі?

– Так, – відповідала стара. – Вони також вмирають, і їхнє життя ще коротше за наше. Ми можемо прожити триста років, але, коли перестаємо існувати, ми перетворюємось у морське шумовиння. Ми не маємо навіть могил наших рідних. Ми, як зелений очерет, – його зріжуть, і він не зазеленіє знову.

– Я віддала б усі свої сотні років, щоб тільки один день побути людиною, – мовила зажурено русалочка.

– Про це ти не повинна думати! – сказала стара. – Нам тут краще, і ми далеко щасливіші, ніж люди там, нагорі.

– Невже нічого не можна зробити, щоб бути людиною? – спитала русалочка.

– Ні, – відповіла стара. – Тільки тоді це можливо, якщо хтось з людей полюбить тебе так, що ти станеш йому дорожчою за батька й матір, якщо всі думки, все серце віддасть тобі і попросить священника з’єднати ваші руки на знак вічної вірності. Але цьому ніколи не бути. Те, що тут, у морі, є красивим – твій риб’ячий хвіст – там, на землі, вважають бридким. Адже вони не розуміються на красі. На їхню думку, щоб бути гарною, треба обов’язково мати дві незграбні підпорки – ноги, як вони називають.

Русалочка глибоко зітхнула і сумно подивилась на свій риб’ячий хвіст.

– Будеш жити і радіти, – сказала стара. – Погуляємо, повеселимося досхочу за ці триста років, що дано нам прожити. Це, справді, не малий час; потім – відпочити буде приємно після смерті. Сьогодні увечері у нас великий бал!

Увечері було виключно розкішне. Нічого схожого ніколи не буває на землі. Стіни і стеля великого танцювального залу були з товстого, але прозорого скла. Сотні велетенських черепашок, рожево-червоних та трав’янисто-зелених з блакитними вогниками, стояли рядами вздовж стін. Вогники освітлювали весь зал і, проникаючи крізь стіни, осявали й море. Можна було бачити безліч риб, великих і маленьких, які підпливали до скляних стін. На одних рибах блищала червона луска, на інших вона сяяла злотом і сріблом.

Посередині зали дзюрчав широкий струмінь, і на ньому танцювали водяні та русалки під власний чудовий спів. Люди на землі не мають таких прекрасних голосів.

Русалочка співала краще від усіх. Всі їй плескали в долоні. І на одну мить радість сповнила її серце, адже вона знала, що кращого голосу нема ні в кого – ні на землі, ні у воді. Але незабаром згадала знову про той верхній світ – вона не могла забути прекрасного принца. Русалочка непомітно вислизнула з батьківського палацу і, в той час коли там танцювали й співали, сіла зажурена в своєму маленькому садку. Крізь воду до неї долинали звуки валторни, і вона думала: "От, напевне, він знову катається там, нагорі, він, якого я люблю більше за батька й матір, він, про якого всі мої думки і в руки якого я віддала б усе щастя мого життя. Я б на все наважилась заради нього! Поки мої сестри танцюють у батьківському палаці, я попливу до морської відьми. Я завжди боялась її, але, може, вона мені щось порадить і допоможе".

І русалочка попливла з свого садка до бурхливого виру, за яким жила відьма. Вона ніколи раніше не плавала по цій дорозі. Тут не росло жодної квітки, навіть морської трави, був тільки голий сірий пісок.

Пісок стелився аж до самого коловороту, де вода крутилася, зовсім як коло шумливого млинарського колеса, і все, що стрічала на шляху, тягла глибоко на дно.

Через цей бурхливий вир мусила переплисти русалочка, щоб потрапити у володіння відьми. Ще треба було проминути великий шматок, вкритий гарячим пузирчастим мулом. Відьма звала це місце своїм торфяним болотом. За ним, серед надзвичайного химерного лісу, стояв дім відьми. Всі дерева і кущі були поліпи – напівтварини, напіврослини. Здавалося, стоголові змії росли з землі. Гілки були довгими, слизькими руками з пальцями, що вигинались, наче черв’яки. Поліпи ворушили кожним суглобом від коріння до вершечка. Все, що потрапляло до них по дорозі, вони міцно хапали своїми щупальцями і вже більше не випускали.

Русалочка зупинилась, її серце стукотіло від страху, вона ладна була повернути, але тут згадала про принца, і це надало їй мужності. Вона міцно зав’язала над головою своє довге легке волосся, щоб поліпи не могли зачепити його, схрестила обидві руки на грудях і попливла так швидко, як тільки може плавати риба в воді, між страшними поліпами, які простягали за нею свої слизяві руки й пальці. Вона побачила, як кожен, наче залізними кліщами, тримає все, що вдавалося йому схопити. Вони тримали білі кістяки людей, які потонули, корабельні рулі, ящики, кістяки тварин і навіть маленьку русалочку, яку вони спіймали і задушили – це було настрашнішим!

Та от вона опинилась на широкій болотяній лісовій галяві, де вовтузились і перекидались великі жирні водяні вужі, показуючи свої противні світло-жовті черева.

Посеред галяви стояв дім, збудований з білих людських кісток. Тут же сиділа сама морська відьма і годувала з рота жабу, як люди годують цукром маленьких канарочок.

Бридких, жирних водяних вужів вона називала своїми милими курчатками і дозволяла їм повзати на своїх грудях.

– Я знаю вже, чого ти хочеш, – мовила морська відьма.

– Дурницю ти надумала! Та, проте, хай буде за твоїм бажанням тобі ж на біду, моя прекрасна царівно! Ти хотіла б позбутися свого риб’ячого хвоста і замість нього мати дві підпірки, як у людей, і ходити, для того щоб молодий принц полюбив тебе!

– При цьому відьма голосно і противно засміялась, аж змії і жаби скотилися з її грудей додолу і почали там вовтузитися.

– Ти якраз прийшла своєчасно, – вела далі відьма.

– Завтра, після того як сонце зійде, я б уже не могла допомогти тобі раніше, ніж через рік. Я приготую тобі один напій, до сходу сонця ти попливеш з ним на землю, сядеш на березі і вип’єш його. Тоді твій хвіст подвоїться і перетвориться, як скажуть люди, в дві чарівні ніжки. Але тобі буде боляче, тобі здаватиметься, ніби гострий ніж ріже тебе наскрізь. Кожен, хто погляне на тебе, казатиме, що ти найчудовіше людське створіння, яке тільки він бачив. Ти збережеш свою легку ходу, жодна танцівниця не ступатиме так плавно, як ти, але при кожному кроці, який ти зробиш, тобі здаватиметься, ніби ти ходиш по гострих ножах і ніби твої ноги обливаються кров’ю. Якщо згодна ти перетерпіти все, я допоможу тобі.

– Згодна, – мовила русалочка тремтячим голосом і подумала про принца.

– Але знай, – сказала відьма, – як тільки ти приймеш людський вигляд, ти вже ніколи не зможеш бути знову русалкою! Ти вже ніколи не поринеш глибоко в воду до своїх сестер і до батьківського палацу. І коли принц не полюбить тебе дужче за батька і матір, так, що всі думки його будуть з тобою, і священник не з’єднає ваші руки, щоб ви були чоловіком і жінкою, першого ж ранку, коли він одружиться з іншою, твоє серце розіб’ється і ти станеш морським шумовинням.

– Я згодна, – сказала маленька русалочка і зблідла, як смерть.

– Але ти повина і мені заплатити, – мовила відьма, – і я хочу не дешево! У тебе чарівний голос тут, на дні морському, і ти гадаєш зачарувати ним принца, але цей голос ти повинна віддати мені. Я хочу мати за мій дорогоцінний напій найкраще, чим ти володієш. Адже я мушу наточити тобі в напій власну кров, щоб цей напій був гострим, як двосічний ніж.

– Але, якщо ти забереш мій голос, – сказала маленька русалочка, – що ж тоді лишиться у мене?

– Твоє чудове личко, – відповіла відьма, – твоя легка хода, твої промовисті очі, якими ти можеш зачарувати людське серце. Ну що, ти вже втратила сміливість? Висунь свій маленький язичок, я відріжу його як плату, і ти одержиш міцний напій.

– Хай буде так! – мовила русалочка, і відьма поставила казан, щоб зварити своє чар-зілля.

– Охайність – перше за все! – сказала вона і витерла казан зміями, зв’язавши їх жмутом. Потім вона роздряпала сама собі груди, і її чорна кров закапала в казан.

Дим приймав найхимерніші форми, навіть страшно було дивитися. Щомиті відьма кидала в казан нові речі, і коли він закипів, здавалося, що то плаче крокодил. Нарешті, зілля зварилося, воно було як найчистіша вода.

– Ось тобі! – сказала відьма і відрізала маленькій русалочці язик. І русалочка стала завсім німою, не могла ні розмовляти, ні співати.

– Якщо поліпи захочуть схопити тебе, коли ти повертатимешся лісом, – сказала відьма, – бризни на них однією краплиною з твого напою, і їхні руки та пальці розлетяться на тисячі шматків.

Та маленькій русалочці не довелося цього робити. Поліпи самі перелякано сахалися від неї, як тільки помічали напій, він блищав в її руках, немов яскрава зірка.

Отак вона швидко поминула ліс, болото і бурливий вир.

Ось і батьківський палац. Смолоскипи давно погасли у великому танцювальному залі. Всі там спали, але русалочка не наважувалась піти до своїх рідних, тепер вона була німа і хотіла назавжди покинути їх. Здавалось, її серце розривалося від туги.

Вона прослизнула в сад і зірвала по квітці з грядки кожної сестри, послала рукою тисячі поцілунків батьківському палацу і піднялась крізь темне синє море нагору.

Сонце ще не зійшло, коли вона побачила замок принца і допливла до мармурових сходів. Місяць сяяв чудовим світлом. Маленька русалочка випила вогнений густий напій, і їй здалося, ніби двосічний меч простромив наскрізь її ніжне тіло; вона впала непритомна і лежала ніби мертва.

Коли над морем засяяло сонце, русалочка прийшла до пам’яті, відчуваючи гострий пекучий біль. Але перед нею стояв прекрасний молодий принц, не відводячи від неї своїх чорних, як вуглинки, очей. Русалочка опустила свої очі додолу і побачила, що в неї нема вже риб’ячого хвоста, а є дві чудові маленькі білі ніжки. Але русалочка була зовсім гола і тому загорнулась у своє густе довге волосся. Принц спитав, хто вона і звідки прийшла. Русалочка дивилася ніжно, але сумно своїми ласкавими темно-синіми очима. Говорити вона не могла. Тоді принц взяв її за руку і повів у замок.

При кожному кроці їй здавалося, як і казала відьма, ніби вона ступає по гострих голках та ножах, але русалочка охоче терпіла це. Вона ж ішла об руку з принцом, легка, мов повітря, і він, як і всі, милувався її дивною легкою ходою.

Русалочку одягли в дорогі шовкові та муслинові вбрання, вона здавалась найкрасивішою за всіх у замку, але була німою,– не могла ні співати, ні розмовляти. Прийшли прекрасні невільниці, одягнені в шовк і в золото, почали співати перед принцом і його батьками. Одна з них співала особливо добре, і принц заплескав їй в долоні і усміхвся. Маленькій русалочці стало сумно, вона знала, що вміла співати далеко краще за всіх. "О, коли б він знав, що я, для того щоб бути з ним, віддала назавжди свій голос…" – думала вона.

Потім невільниці почали танцювати під звуки чудової музики. Тут і русалочка підняла свої прекрасні білі руки, підвелась на кінчики пальців і полетіла по залу в надзвичайному танці. Так ще ніхто ніколи не танцював. З кожних рухом її краса ставала ще помітнішою, а її очі промовляли аж до самого серця більше, ніж співи невільниць.

Усі були в захопленні, а найдужче принц, який назвав її своїм маленьким знайденятком. І русалочка танцювала ще і ще, хоча щоразу, коли її ніжки торкалися землі, їй було так боляче, ніби вона ступала по ножах. Принц сказав, що вона завжди мусить бути коло нього, і їй дозволили спати на оксамитній подушці перед дверима його кімнати.

Він наказав зшити їй хлоп’яче вбрання, і вона могла їздити з ним верхи. Вони їздили запашними лісами, де зелене гілля пестило її плечі, а в свіжому листі співали маленькі пташки. Вони сходили на високі гори, і хоча її ніжки обливалися кров’ю і всі це бачили, та вона сміялася і йшла за принцом на такі вершини, де під ними пропливали хмари, наче зграї птахів, що летять в далекі країни.

Дома, в замку принца, вночі, коли всі спали, вона сходила по широких мармурових сходах униз, опускала свої палаючі вогнем ніжки в холодну воду і думала про рідних там, на дні морському.

Якось уночі пропливли там, де вона сиділа над водою, рука в руку, співаючи журливих пісень, її сестри. Вона кивнула їм. Сестри пізнали її і розповіли, скільки суму вона їм всім завдала. Після того щоночі вони відвідували її, і раз навіть, ген удалині, вона помітила стару бабусю, яка вже багато років не піднімалася на поверхню води, і самого морського царя з короною на голові. Вони простягали руки до неї, але не наважувалися так близько підпливати до землі, як її сестри.

День по дню ставала вона все милішою принцові, він любив її, але любив, як люблять хороше миле дитя, йому й на думку не спадало, що він може зробити її королевою. А вона ж мусила стати його дружиною, щоб не перетворитися в морське шумовиння на ранок після його весілля.

– Хіба ти не любиш мене найдужче від усіх? – здавалось, питали очі маленької русалочки, коли він обнімав її і цілував в прекрасне чоло.

– Так, ти мені наймиліша, – казав принц, – тому що у тебе найкраще серце на світі, ти віддана мені, як ніхто, і ти схожа на одну юну дівчину, яку я бачив один лише раз і, напевне, ніколи вже не побачу. Якось я плив на кораблі, він розбився, хвилі викинули мене на берег коло святого монастиря, де прислужують багато молодих дівчат – наймолодша з них знайшла мене на березі і врятувала мені життя. Я тільки двічі поглянув на неї. Вона єдина, яку я можу полюбити на світі. Але ти схожа на неї і ти майже витіснила її образ з моєї душі. Вона належить святому храму, і ось моя щаслива доля послала мені тебе, ніколи ми з тобою не розлучимось!

"Ох, він не знає, що це я врятувала йому життя, – думала маленька русалочка, – це я винесла його з морських хвиль на берег і поклала до лісу, де стоїть монастир. Я дивилася, заховавшись у морському шумовинні, чи не прийдуть люди. Я бачила цю гарну дівчину, яку він любить більше за мене! – І русалочка глибоко зітхала, плакати, вона не могла. – Він каже, дівчина належить храму, вона ніколи не повернеться в світ, вони ніколи не зустрінуться. А я з ним, бачу його щодня, я піклуватимусь про нього, любитиму його, віддам йому все життя".

Та от почали гомоніти, що принц має одружитися з красунею, дочкою сусіднього короля, і вже споряджають для мандрівки розкішний корабель.

Принц поїде до сусіда ніби для того, щоб познайомитися з його країною, а насправді, щоб побачити його дочку. Він вирушить з великим почетом. Маленька русалочка хитала головою і сміялася, вона знала думки принца краще за всіх.

– Я мушу їхати! – сказав він їй. – Я мушу побачити прекрасну принцесу, мої батьки хочуть цього, але вони ніколи не примусять мене, щоб я обрав її своєю нареченою. Я не можу її полюбити. Вона не схожа на ту чудову дівчину з монастиря, на яку схожа ти. Якщо мені вже й доведеться колись обирати наречену, я візьму тільки тебе, моє німе знайденятко з промовистими очима. – І він поцілував її рожеві вуста, бавився її довгими розкішним волоссям і пригортав голову до її серця, яке так жадало людського щастя.

– Адже ти не боїшся моря, моє німе дітя? – спитав він, коли вони вдвох стояли на палубі розкішного корабля, що віз їх в сусіднє королівство. І він розповідав про бурі і штилі, про дивовижних морських риб в глибині моря і про все, що бачили там водолази, і русалочка тільки усміхалась, слухаючи його оповідання, бо ніхто ж так, як вона, не знав, як там, на морському дні.

Ясної місячної ночі, коли всі спали, крім рульового, вона сіла на борт корабля.і стала дивитися в прозору воду, їй здалося, вона бачить батьківський палац. Високо на шпилі стояла стара бабуся в срібній короні на голові і дивилась крізь рухливі хвильки води на борт корабля. От випливли і її сестри над водою, вони сумно дивилися на неї і ламали в розпачі свої білі руки. Вона кивнула їм голівкою, усміхнулась і хотіла розповісти, що їй добре і вона щаслива, але підійшов корабельний юнга, і сестри вмить поринули у глубину, а юнга подумав, що то біле морське шумовиння майнуло на хвилях.

Другого ранку корабель спустив вітрила в гавані розкішної столиці сусіднього королівства. Всі дзвони дзвонили, з високих веж лунали сурми, солдати вишикувалися з блискучими багнетами і прапорами, що майоріли в повітрі.

Щодня влаштовували нове свято. Бали й вечори відбувались один за одним, але принцеси ще не було в столиці. Казали, вона виховувалась десь далеко звідси, в святому монастирі, там навчали її усім королівським чеснотам.

Нарешті, прибула й вона.

Маленька русалочка жадібно вдивлялась в неї і мусила визнати, що ніколи ще не бачила такого красивого і милого личка. Шкіра принцеси була ніжна й чиста, а з-під довгих темних вій всміхалися темно-сині лагідні очі.

– Це ти! – сказав принц. – Це ти врятувала мені життя, коли я як мертвий лежав на березі моря!

І він міцно притиснув до серця свою наречену.

– О, я надто щасливий! – казав він маленькій русалочці.

– Найкраще, чого я й сподіватися не міг, тепер здійнилось. Ти радітимеш моєму щастю, адже ти любиш мене найдужче, ніж будь-хто.– І русалочка цілувала його руки, а її серце, здавалося їй, уже зараз розривається. Його весілля мусило принести їй смерть і перетворити в шумовиння на морі.

Усі дзвони задзвонили, герольди їздили по вулицях і оголошували про заручини. Перед алтарями в дорогоцінних срібних лампадах курилися добровонні фіміами. Наречений та наречена подали одне одному руки, і єпископ поблагословив їх.

Русалочка, одягнена в шовк і золото, тримала шлейф молодої, але її вуха не чули святкової музики, її очі не бачили пишної церемонії, вона думала про свою останню передсмертну ніч і про те, що вона втрачала в цьому світі.

Того ж вечора молоді вирушили на корабель. Гармати гриміли, маяли всі прапори, а посередині корабля було влаштовано пишне шатро з золотих та пурпурових тканин з чудовими подушками, там молоді мусили провести свіжу й тиху ніч.

Вітер надув вітрила, й корабель полинув легко і плавно по прозорому морю.

Коли засутеніло, засвітили різнобарвні ліхтарі, і матроси завели веселі танки на палубі. Русалочка згадала той вечір, коли вона вперше виринула з моря і побачила таку ж розкіш і веселощі, і вона також закружляла в танці.

Вона летіла, ніби ластівка в повітрі, коли її переслідують, і всі захоплено вітали русалочку, бо ніколи вона не танцювала так чудово, її ніжки різало ніби гострими ножами, але вона не відчувала цього, її серце різало далеко болючіше. Вона знала, що останній вечір бачить його, його, для якого покинула своїх рідних, свою батьківщину, віддала свій чарівний голос і щодня переносить нестерпні муки, про які він і гадки не має. Це останню ніч вона дихає одним повітрям з ним, дивиться в глибоке море, зоряне небо.

А на кораблі і веселощі і музика тяглися за північ. Русалочка сміялася і танцювала з думками про свою смерть.

Принц в цей час цілував свою красуню-дружину, а вона гралася його чорним волоссям. Рука в руку вони пішли у своє пишне шатро.

Тихо й спокійно стало на кораблі, тільки рульовий стояв коло руля. Русалочка обперлась своїми білими руками на борт корабля і дивилась на схід, чекаючи ранкової зорі. Перше сонячне проміння, знала вона, уб’є її. Раптом вона побачила своїх сестер, які виринули з моря. Вони були бліді, як і вона, і їхнє довге волосся вже не розвівалося на вітрі, воно було обрізане.

– Ми віддали його відьмі, щоб вона допомогла нам врятувати тебе від смерті в цю ніч. Вона дала нам ніж, ось він! Бачиш, який гострий? До сходу сонця ти встромиш його в серце принца, і коли його тепла кров бризне тобі на ноги, вони зростуться в риб’ячий хвіст, і ти знову станеш русалкою, поринеш глибоко в море і житимеш свої триста років, поки не станеш мертвим морським шумовинням. Поспішай! Або він, або ти – хтось з вас повинен вмерти до сходу сонця! Наша стара бабуся так горює, що загубила все своє сиве волосся, а наше – зрізане ножем відьми. Забий принца і повертайся назад! Поспішай! Бачиш ти рожеву смугу на небі? За кілька хвилин зійде сонце, і ти помреш!

Вони глибоко-глибоко зітхнули і зникли під водою.

Русалочка трохи підняла пурпурову завісу шатра і побачила, що голівка прекрасної молодої лежить на грудях у принца.

Русалка схилилась і поцілувала принца в лоб, подивилась на небо, де ранкова зоря розгорялась все дужче й дужче, подивилась на гострий ніж і знову кинула погляд на принца, а той і вві сні вимовив ім’я молодої дружини: тільки вона одна була в його думках. Ніж затремтів у руках русалочки, вона кинула його геть у море – море зачервоніло. Там, де він упав, здалось, краплини крові виступили на воді. Ще раз поглянула вона на принца напівзгаслим зором і кинулась з корабля в море.

Над морем зійшло сонце; його проміння падало ласкаво й тепло на мертвотно-холодне морське шумовиння, та русалочка не почула смерті. Вона бачила ясне сонце, і над головою її літали сотні чудових прозорих створінь; крізь них вона бачила білі вітрила на кораблі, рожеві хмари на небі, їхні голоси були мелодійні, але такі ніжні, що ніяке людське вухо не могло б вловити їх так само, як ніяке людське око не могло їх побачити.

Русалочка помітила, що й у неї таке ж тіло, як у них, і вона все дужче й дужче відділяється від морського шумовиння.

– Куди ж я йду? – спитала вона, і її голос пролунав, як і цих створінь, так невловимо ніжно, що земна музика не змогла б передати цих звуків.

– До дочок повітря! – відповіли вони.

– Ми летимо в жаркі країни, де пекуче чумне повітря душить людей, і навіваємо там прохолоду. Ми розносимо в повітрі пахощі квітів і даємо людям відраду і зцілення. Ти, бідна русалочко, усім своїм серцем прагнула до того ж, що й ми, ти любила й страждала, летімо ж з нами в захмарений світ.

І маленька русалочка підняла свої прозорі руки до сонця, і на її очах вперше з’явилися сльози.

На кораблі знову лунав гомін, вирувало життя. Вона побачила принца зі своєю гарною дружиною, які скрізь шукали її. Сумно дивились вони на хвилююче морське шумовиння, ніби знали, що вона кинулась у хвилі. Невидимо русалочка поцілувала молоду в чоло, усміхнулась принцу і разом з іншими дочками повітря полинула на рожеву хмарку, що пливла в небі.