Казка про Їржика - чеська казка
Жив собі один швець, і був у нього син Їржик. Нелегко заробляв той швець собі на хліб, грошей на добрий крам у нього не водилося, отож і перебивався тим, що латав старі шкарбуни, а коли не шевцював, то ходив з жінкою на заробітки до заможних селян. Їржик допомагав батькам, і люди його любили, бо вдався він працьовитий, весело здоровкався з усіма і не соромився ніякої праці. Пішов йому чотирнадцятий рік. Хлопець виріс височенький, спритний і при силі, тому батько не раз радився з матір’ю, куди б їм віддати Їржика навчатися якогось ремесла, щоб мав він у житті надійний шматок хліба.
Одного разу пішов Їржик у ліс по гриби і вертався додому аж надвечір. Дійшовши до панського ставу, сів на березі й почав перебирати гриби, щоб уранці понести їх на продаж у місто. А в цей час до ставу підкрався панський лісник. Лісника того всі люди в селі боялися, бо був він лихий та похмурий, а коли ловив дітей у лісі, то розкидав їм ягоди і гриби, топтав ногами кошики ще й, бувало, бив дітвору ціпком. Лісник одразу ж накинувся на Їржика.
– Ти що тут виробляєш, негіднику?! Ану, що у тебе в кошику?
Підскочив до хлопця, вихопив кошик, гриби викинув у став, кошика розтоптав ногами і жбурнув у кущі, а потім замахнувся на хлопця рукою. Та Їржик жваво відскочив, лісник підсковзнувся і – бульк! – тої ж миті опинився у воді.
– Ну стривай, поганцю, ти в мене дістанеш! – люто закричав він.
Та Їржик не слухав його і щодуху помчав до лісу.
Кинувся він у густий молодняк, вилетів, мов олень, на косогір, потім метнувся в долину і знову схилом, аж поки не забіг у дрімучий ліс, в який ще ніколи не заходив. Пішов хлопець навмання, ледве зводячи дух. У лісі потемніло, Їржик набрався страху, але все-таки простував уперед, поки не потрапив на галявину.
На тій галявині ріс розлогий дуб. Хлопець видряпався на дуба і примостився на гілці, щоб його не дістали хижі звірі. З’їв він окрайчик хліба, що лишився в кишені, але все одно було йому голодно й холодно і сон його не брав. Сидів Їржик на дубі і міркував, що ж його робити. Журився він за батьком і матір’ю, але додому йти не наважувався, боячись лісника.
«Як би його вийти з цього лісу і знайти добрих людей, щоб ними переказати додому, що зі мною сталося?» – думав хлопець.
Тим часом сердитий, мов хмара, лісник ледве виліз із ставка на крутий берег. Він добре знав, що люди глузуватимуть з нього, як почують про цю пригоду, і тому жінці словом не промовився про Їржика, сказав тільки, що гнався за видрою і ненароком упав у воду.
Вдома чекали Їржика до вечора, а коли посутеніло, пішов батько йому назустріч аж до лісу, гукав, гукав, але марно. Мати гірко плакала, а коли Їржик не повернувся й наступного дня, коли про хлопця й далі не було звістки, подумали всі, що він заблукав у лісі і його розірвали вовки.
Коли настала неділя, батько й мати розпитували в людей, що зійшлися до міста з навколишніх сіл, та про Їржика ніхто не чув.
– Така вже наша доля,– мовив батько, втішаючи дружину, щоб вона не дуже побивалася.
Часто вони гомоніли між собою про Їржика і все-таки сподівалися, що він десь живий.
А Їржик просидів на дубі цілу ніч, уранці зліз додолу, знайшов лісове джерело, умився в ньому, потім назбирав собі ожини і мав іти далі. Правда, був він наче весь побитий. В кишені у нього знайшовся ніж, вирізав хлопець собі з горіхового дерева добрячий ціпок і озирнувся, куди ж його йти. Дороги не було і сліду. Тому пішов Їржик схилом аж у долину. Довго він ішов, уже й знову посутеніло, та раптом почув, ніби десь цюкає сокира. Побіг хлопець у той бік і натрапив на хатинку. Біля дверей стояв дідусь і рубав на пеньку дрова.
– Доброго здоров’ячка, дідусю,– промовив Їржик.
– Спасибі, хлопче, за добре слово,– відповів дідусь.– Звідкіля ти тут узявся?
Їржик розповів про свої пригоди. Дідусь мовчки похитав головою, а потім сказав:
– Ти мабуть, голодний? Моя вечеря вже зварилася, давай-но повечеряємо разом!
Дав він Їржикові горнятко грибної юшки, добру скибку хліба, і Їржик накинувся на їжу, як вовк. Коли попоїли вони, Їржик подякував, а дідусь приніс йому оберемок сіна, постелив на долівці і сказав:
– Ляж, Їржику, та поспи, бо ти зморився з дороги!
Їржик згадав батька й матір, заплакав, та незабаром заснув мов убитий.
Коли хлопець прокинувся, то спершу не втямив, де він опинився, але потім пригадав усе, скочив на ноги й озирнувся по хатині. Дідусь підкладав у піч й варив обід.
– Довго ж ти спав, Їржику, вже й полудень скоро. Біжи швиденько до річки та вмийся,– мовив він.– Сніданок ти проспав, то будемо обідати.
Їржик умився, потім сів поруч з дідусем на порозі, і вони пообідали.
По обіді Їржик подякував, а дідусь йому й каже:
– То що ж воно буде, Їржику? У село тобі йти не випадає, бо заблукаєш у лісі і пропадеш ні за цапову душу. Переказати додому, що з тобою трапилося, тож не можна, бо крім нас двох немає тут живої душі. Знаєш що? Залишайся у мене, будеш мені допомагати, може, і навчишся чогось корисного.
Їржик трохи посумував за домівкою, та швидко зрозумів, що дідусь дає йому добру раду, і лишився жити в лісовій хатині.
Носив він дідусеві воду, бігав по хмиз, ловив у річці рибу, збирав ягоди та гриби, а дідусь разом з ним ходив у ліс, учив його розпізнавати всякі корінці, розповідав про рибу й звіра і навчив хлопця різьбити з дерева посуд та майструвати скриньки. Після жнив дідусь відносив посуд і скриньки в село за річкою вимінював за них борошно.
Їржик цілими днями не відходив од дідуся. Тільки влітку, коли наближався найдовший день, і восени, коли ставало холодно і птахи збиралися у вирій, дідусь ішов у ліс сам, щоразу лишався там на кілька днів і повертався додому пізно вночі. Тоді Їржик не смів ходити за ним і мусив господарювати вдома. Цікаво було хлопцеві, куди дідусь ходить, і одного разу він запитав про це. Дідусь посміхнувся, похитав головою і промовив:
– Не побивайся про те. Помалу їдеш – довше житимеш!
Так Їржик нічого й не довідався, але більше не питав, бо боявся розгнівати дідуся.
На третій рік пішов одного разу Їржик уранці по рибу. Вода в річці була чиста і прозора аж до дна, і повно в ній риби, але Їржик просидів з вудкою півдня, і в нього не клюнула жодна рибина. Опівдні прийшов до нього дідусь і спитав, скільки він наловив.
– Не ловиться,– відповів Їржик.– Оце зранку сиджу, а риба наче втікає від мене.
Дідусь мовчки усміхнувся, похитав головою і дістав з тієї самої скриньки, з котрої брав тоді горішок, сопілку. Тільки заграв він на цій сопілці, як з води прямо на берег виринув чималий короп. Дідусь пограв ще трохи, і за хвилину на пісочку лежало ще кілька гарних окунів.
– Ну годі,– мовив він,– тепер наваримо собі юшки.
Потім узяв дідусь із скриньки якусь дивну синю пір’їну, провів нею по лівій долоні, і перед ним вродився низенький бородатий чоловічок у зеленому одязі, в зеленім капелюсі і в зелених чобітках.
– Які будуть накази? – запитав чоловічок.
Дідусь звелів:
– Почистиш нам оту рибу на юшку!
Чоловічок підскочив, схопив одну рибину, другу, і ледве він торкався до рибини, як вона переставала скидатись. Потім почистив рибу, переніс у хатину і вкинув у казанок на вогні. А коли юшка зварилася, смикнув з голови капелюх, уклонився дідусеві і щез, ніби його вітром здуло.
Їржик стояв мов заворожений. Потім тихенько пішов у хатину і сів до вогню, помішуючи ополоником юшку в казанку. За хвилину прийшов дідусь, усміхнувся до нього, похитав головою і сказав:
– Знаю, Їржику, тобі цікаво дуже, як воно сталося – оте, що ти бачив. Живеш ти в мене третій рік, поводишся добре, і бачу я, що ти порядний хлопець. Завтра найдовший у році день, пора нам разом піти в ліс. Візьми у торбу хлібину і приготуй оту он сіть, що лежить на верхній полиці. Попоїмо та й рушимо!
Посідали, дідусь насипав юшки з казанка у дві дерев’яні миски, і обоє взялися до їжі. Зроду ще юшка так не смакувала Їржикові, він аж облизувався. Згадав хлопець про батька й маму і подумав, що добре було б хоч на свято погодувати їх отакою стравою.
Як тільки попоїли, дідусь залив вогонь, узяв із собою стару повстину й ціпок, і вони рушили в дорогу.
Ішли вони, йшли від полудня аж до пізнього вечора, але не заблукали, бо дідусь навіть потемки знаходив дорогу в лісі, як удень. Переночували вони біля якогось струмка, а рано-вранці пішли далі, і тільки пізно ввечері дісталися до чорного озеречка посеред невеликої галявини у густих хащах.
На березі стояла стара вільха, а навкруги росло багато горіхових дерев. Дідусь накреслив ціпком коло, посередині простелив повстину, посадив на неї Їржика й сказав:
– Оце, хлопче, сиди тут і мовчи, хоч би там що! Як послухаєш мене, добре тобі обійдеться, але, якщо промовиш хоч словечко, лихо буде і тобі, й мені!
Сів Їржик на повстині й ніби скам’янів. Дідусь теж став у коло і обома руками розіп’яв сітку. Довго стояв дідусь, аж на Їржика напав сон, і він задрімав. Раптом він прокинувся, бо якесь сяйво вдарило йому в очі і одне горіхове дерево заблищало, мов золоте. Придивився Їржик і побачив, що на горіховій, гілці гойдається якесь чудне дитинча.
Дідусь швиденько накинув на нього сітку і стягнув з дерева до себе в коло. Дитинча залементувало, і враз перед дідусем виросла лісова чарівниця – висока й люта, у білій хустці і з горіховою лозиною в руці.
Пальці в неї були мов залізні кігті, руками вона вимахувала, ніби хотіла на шматки розірвати і дідуся, і Їржика, але в коло зайти не сміла.
– Віддай моє дитя! – не вгавала вона.
– Дай нам горішків і лозину! – відказав дідусь.
У чарівниці при поясі висів капшук, сплетений з лика. Відв’язала вона його і разом з лозиною, яку тримала в руці, кинула дідусеві у коло. Дідусь розгорнув сітку, дитина вислизнула, як рибина, і вчепилася чарівниці за шию.
Закаркала лісова чарівниця, наче ворона, і зникла у лісі.
Дідусь мовчки присів на повстину. Їржик сидів нищечком, та, коли все стихло, ліг і за хвилину міцно заснув. Коли ж прокинувся, сонце підбилося височенько, дідусь сидів на повстині і роздивлявся капшук. Була в ньому жменя ліщинових горішків, довгастих і червоних. Таким горішком дідусь вилікував Їржика від хвороби. Потім дідусь розклав у колі вогонь, спалив капшук, горішки сховав у кишеню і промовив:
– Уставай, сину, ходімо десь умиємося, а цієї води й не торкайся. Уночі перед найдовшим днем сюди ходять злі лісові чарівниці купати своїх дітей. Оці горішки будуть тобі, а з лозини я виріжу для тебе сопілку.
Їржик подякував, і вони знову жили собі в злагоді й мирно господарювали.
Якось восени, коли день уже ставав коротший, дідусь промовив:
– Пора нам, Їржику, знову вибиратися до лісу, тільки тепер уже в інший бік. Поклади в, торбину буханець хліба й вузлик проса і подай мені ціпок та повстину!
Їржик зробив усе, як звелів дідусь, і вони рушили в дорогу. Довго йшли, аж поки дісталися на голий вершечок високої гори. Росла там стара смерека, а навколо пробивалися молоді пагони і подекуди зеленіли кущі. Дідусь мовив Їржикові:
– Посип просо під смерекою. На цій горі сідають пташки, коли летять у вирій, нехай підхарчуються перед дорогою!
Посипали вони проса, потім серед кущів дідусь обвів на землі коло, розстелив повстину, сів на неї удвох з Їржиком, взяв у руки сопілку й сказав:
– Ну, Їржику, сиди нишком, що б там не діялось! Послухаєшся мене – добре тобі обійдеться, а як промовиш хоч одне словечко – лихо буде і тобі й мені!
Посідали вони в колі й почали чекати. Перед заходом сонця летіли на південь пташині зграї. Кілька зграй опустилося на смереку, посідало на траву і припало до проса. Дзьобали птахи, дзьобали, і в Їржика та дідуся аж у вухах залящало від пташиного щебету. Але раптом усі птахи знялися й полетіли геть, а над смерекою закружляв орел-велетень. Ширяв він усе нижче й нижче над кущами, де сидів дідусь з Їржиком, і за хвилю вже літав так низько, що вони чули, як шарудять над головою його широкі крила. Орел клекотав і клацав дзьобом. Дідусь двічі заграв на сопілку, і в ту ж мить кілька орлів накинулось на орла-велетня, той злетів у височінь і зник з очей. Їржик не ворухнувся і сидів мовчки.
Минув якийсь час, і ось на смереку прилетіла пташка, схожа на голуба, з синіми, мов небо, крильцями, а сама вся ніби з райдуги. Сіла вона на смереці і солодко заспівала. Дідусь заграв двічі, і пташка злетіла до них на землю. Сердито запитала вона у дідуся:
– Дай мені синю пір’їну,– мовив дідусь.
Пташка розгорнула крила, і дідусь вирвав у неї з лівого крильця синю пір’їну, таку самісіньку, якою викликав зеленого чоловічка. Потім дідусь відпустив пташку, вона весело защебетала і знялась у небо, мов синя стрілка.
Дідусь загорнув перо у полотняну шматину, обережно сховав його до скриньки і сказав Їржикові:
– Оця пір’їна має велику силу, і вона теж дістанеться тобі. Як поведеш нею по лівій долоні, прийдуть до тебе чарівники і зроблять усе, що їм загадаєш. Але горе тобі буде, якщо схочеш чогось лихого.
Їржик подякував, повернулися вони до хатини і прожили разом ще цілу зиму. Навесні четвертого року сказав дідусь Їржикові:
– Три роки ти вірно служив мені, пора тобі рушати в дорогу, побачити світ і пошукати щастя. Ось тобі скринька, а в ній горішки, сопілка й пір’їна. Горішки мають чарівну силу: як хворий з’їсть шматочок зернятка – видужає, хоч би й смерть вже стояла у нього на порозі. Горіхові шкаралупки теж бережи. Коли візьмеш їх у жменю і задумаєш, щоб у злого чоловіка виросли на лобі роги або щоб у нього з’явилися ослячі вуха – вмить виростуть, а спадуть тоді лише, як ти даси йому шматочок зернятка. Як обходитись із сопілкою й пір’їною, ти вже знаєш. Іди ж собі з миром, живи чесно й скрізь помагай добрим людям!
Їржик заплакав, подякував дідусеві і сказав, що хоче служити йому аж до смерті. Дідусь на це мовив:
– Не плач! Мене, старого чоловіка, доля не зрадить. Три роки ти мене слухався, послухай і востаннє: повертайся додому!
Дідусь твердо стояв на своєму, тож вони попрощалися, Їржик узяв торбину, поклав туди скриньку й хлібину і вирушив у дорогу. А щоб хлопець не заблукав у лісі, дідусь показав йому, куди треба йти.
Опівдні вийшов Їржик із лісу, сів на моріжку біля джерела, попоїв дідусевого хліба, напився води і пішов далі. Аж раптом бачить: іде назустріч стара жінка і гірко плаче.
– Добридень, тіточко,– привітався Їржик.
– Щасти тобі, хлопче,– відповіла жінка.
– Чого це ви плачете? – запитав Їржик.
– Любий хлопче,– мовила жінка,– чоловік мій надірвався у лісі, лежма лежить уже третій день, не ворухне й пальцем. Оце й іду я ген за село до знахарки по якесь зілля.
Жінка здивовано глянула на Їржика – не вірилося їй, але послухала хлопця і привела його до хати. Сердешний селянин почав бурчати, що хлопець, мовляв, не лікар, в нього й молоко на губах не висохло. Та Їржик мовчки відкрив скриньку, розколов один червонястий горішок, розділив навпіл зернятко, подав чоловікові і сказав:
– Не бійтеся, дядьку, пожуйте добре оцей горішок, запийте молоком, ляжте тихенько, а я почекаю!
Чоловік послухався, а Їржик вийшов у двір і почав тим часом складати дрова. За хвилину вибігла з хати жінка й гукнула, що чоловікові полегшало. Їржик повернувся до хати, аж бачить: господар сидить на печі, сміється й гукає, що він уже здоровісінький. Почастували вони Їржика, чим могли, а по вечері селянин розпитав хлопця, хто він такий і куди прямує.
Їржик розповів, що ходив по світу, навчився теслярського ремесла і тепер хотів би побачити, що робиться вдома. Селянин йому й каже:
– Знаю я ваше село. Хоч це й далеко від нас, але ми відбуваємо панщину для того ж самого князівського замку, що й ви. Були ми якось восени у вашому селі – виловлювали для князя рибу з двох ставків. Але ж і нелюд той ваш лісник! Прийшли ми з риболовлі мокрі мов хлющ, вода з нас так і дзюрчить, а він нас навіть у сарай не впустив посушитися, щоб, мовляв, пожежі не наробили! Так цілу ніч і просиділи ми у дворі біля багаття, а вдосвіта пішли закидати невід у другий став. Лісник стежив за нами, мов та рись, щоб хтось, бува, не приховав рибини, а сам укинув у кишеню добрячого вугра – як те порося. Що ж, панщина і є панщина!
Після вечері постелили вони Їржикові у комірчині, хлопець добре виспався і встав рано-вранці. Хазяїн теж устав, ніби й не хворів. Дали вони Їржикові поснідати і ну просити його, щоб лишився в них жити. Мовляв, дітей у них немає і хатина колись перейде до нього. Коли ж Їржик подякував і сказав, що хотів би спершу подивитися світу, господар порадив йому піти в місто, де є велика теслярня і де він може знайти собі роботу. Розпрощалися вони, хазяйка наклала в Їржикову торбу млинців та сиру, і хлопець рушив до міста.
Прийшов він, розпитав, де живе майстер-тесля, і попросився на роботу. Майстер подивився на нього і каже:
– Що ж, робота у мене знайдеться, бо саме пішов від мене молодший підмайстер, тільки хотів би я знати, що ти вмієш. Поклади свій клунок у коморі, попрацюй, а тоді побачимо!
– Бачу, хлопче, що ремесло ти знаєш. Таку скриньку не кожен майстер зладнає, давно вже я не бачив такої чистої роботи. Будеш за молодшого підмайстра і лишишся в мене, скільки захочеш.
Узяв майстер скриньку і відніс її до графського замку на дарунок. Графові скринька сподобалась, похвалив він майстра, але той був чесною людиною і сказав, що зробив скриньку молодий підмайстер, який недавно найнявся на роботу. Граф дав п’ять дукатів, замовив іще одну скриньку, таку самісіньку, і звелів, щоб той, хто її зробить, сам приніс скриньку до замку. Майстер повернувся додому в доброму гуморі, розповів, як йому ходилося, і віддав Їржикові гроші. Їржик поділився з ним порівну, купив собі гарне вбрання, придбав теслярське знаряддя і за кілька днів змайстрував іншу скриньку.
Убрався він у новий одяг, майстрова жінка позичила йому скатертину, загорнув він скриньку і пішов до замку. Вартові одразу ж пропустили його. Побачивши графа, Їржик гречно привітався і віддав йому скриньку. Граф заплатив десять дукатів, а що Їржик йому сподобався, то сказав:
– Мій тесть, князь у тридесятому царстві, кохається в гарних виробах, і в замку в нього є своя теслярня. Передам я тобою листа до князя, піди до нього, може, знайдеш собі хорошу роботу.
Їржик подякував графові і повернувся до майстерні. Розповів, як йому ходилося, і порівну поділився з хазяїном грошима. Майстрові шкода було розлучатися з таким помічником, але він не відмовляв Їржика шукати ліпшої роботи. Їржик накупив теслярського начиння, придбав добрий ранець і, прихопивши дідусеву торбу, подався у тридесяте царство. Ще здалеку побачив він великий замок. При брамі стояв мушкетер і супив брови.
– Чого тобі треба, волоцюго? Геть звідси! – гримнув він.
Їржик не злякався, показав листа, і мушкетер пропустив його у двір. Якийсь челядник підскочив до Їржика, взяв у нього листа, але минула ціла година, поки він повернувся й дозволив хлопцеві пройти до князя.
Побачивши Їржика, князь сказав йому:
– Мій зять пише, що ти змайстрував йому дві гарні скриньки. Залишайся у замку і завтра ж берися до праці. Побачимо, що ти вмієш!
Пішов Їржик до теслярні. Майстер поводив його майстернею, і Їржик тільки чудувався, скільки там було гарного дерева і всяких інструментів. Вибрав він суху кленову дошку і за кілька днів зробив чудову скриньку. Майстер похитав головою і звелів, щоб він сам відніс її князеві. Тому скринька так сподобалася, що він одразу ж покликав дружину і дочку. Всі хвалили Їржика, а князівна попросила ту скриньку собі.
Їржик залишився в замку і працював у теслярні. Якось майстер послав його до лісу підшукати кілька високих кленів па дошки. Їржик любив блукати лісами і тому вирушив удосвіта. Добрі клени знайшов він ще на узліссі, але пішов далі і незабаром опинився в долині серед густого пралісу. Та ось чує він, що поблизу хтось стогне. Кинувся він на голос і побачив, що то князь тоне у трясовині й не може визволитися. Кінь його чогось схарапудився, скинув їздця, а сам утік. Їржик допоміг князеві вилізти з трясовини і сказав:
– Зачекайте хвилинку, а я пошукаю вашого коня!
Пішов він у кущі, витяг сопілку, задумав, щоб з'явився перед ним князів кінь, і тричі заграв. В ту ж мить де не взявся біля нього змилений кінь, крешучи копитами землю.
Коли Їржик привів коня у долину, князь аж очам своїм не повірив і мовив:
– Я згубив мисливський ріг, нікого не міг догукатися і, якби не ти, мабуть, отут би й загинув. Віднині ти мій головний мисливець і будеш завжди їздити зі мною!
Їржик допоміг князеві сісти на коня і вивів його на сухе місце. Князь забив собі ногу і ледве тримався в сідлі, тому Їржик узяв коня за поводи і повів до замку. Мисливці і слуги давно повернулися. Всі думали, що князь уже вдома, бо він часто їздив у замок іншою дорогою. Коли ж княгиня з князівною побачили, що його немає, злякалися вони й стривожились, чи не сталось якого нещастя. Звеліли вони мисливцям роз’їхатись но лісах шукати князя. Коли посутеніло, мисливці повернулися ні з чим, та князь на той час був уже в замку.
Пролежав князь у ліжку кілька тижнів, а коли видужав, покликав Їржика до себе і звелів головному мисливцеві:
– Вибери цьому юнакові найкращого коня і поший мисливське вбраний. На полюванні він буде при мені. Тепер він найстарший над вами, робіть усе, що він велітиме!
Дали Їржикові гарний одяг, навчився він їздити верхи і на полюванні завжди був поряд із князем. Колишній головний мисливець заздрив Іржикові і думав тільки про те, як бн його обмовити.
Одного разу виїхали вони разом із князівною і всім почтом у ліс на лови. Їржик їхав поряд з князем як головний мисливець. У лісі водилися дикі кабани, тож узяв він з собою мисливський ніж і міцний спис. Коли опинилися вони в лісі, колишній головний мисливець поставив князя й князівну на безпечне місце, а Їржика попросив заїхати під крислатий дуб на широкому лісовому лузі. Та, коли полювання розпочалося, кпязівна сказала батькові, що хоче теж переїхати під крислатий дуб, до Їржика, бо звідти краще видно гонитву.
Собаки вигнали з чагарника величезного дикого кабана. Зрадливий мисливець побачив, що поряд з Їржиком сидить на коні князівна, але зненависть у ньому перемогла, і він погнав вепра прямо на них. Їржик помітив вепра здалеку, одразу ж як той вискочив з кущів на другім кінці лугу. Він гукнув князівні, щоб вона мерщій тікала в ліс, а сам спустив собак і миттю видерся на дуба.
– Спасибі вам, вовчики,– мовив він, і вовки щезли у хащах.
А в цей час князівна засурмила у мисливський ріг, князь із почтом негайно примчав до неї, і вона розповіла їм лиху пригоду. Під’їхали всі до Їржика, а в ногах у нього лежав величезний вепр. Князь сказав:
– Ти врятував мою дочку. Якої бажаєш нагороди?
Їржик відповів, що волів би лишитись на службі в князя, але хотілося б йому також провідати батьківський дім.
– Добре, лишайся у мене,– мовив князь.– Ось тобі мій перстень, і з цієї хвилини ти мій головний помічник, перший після мене в усіх володіннях. Що кому звелиш, так усе й буде!
Князівна теж дякувала Їржикові і при цьому почервоніла, як троянда, бо тільки тепер помітила, який з Їржика вродливий юнак. Сподобався він їй, і відтоді вона про нього тільки й думала. Їржикові дівчина теж припала до душі, і він сказав сам собі, що коли не здобуде її, то зовсім не ожениться, а поїде мандрувати білим світом.
Потім князь почав допитуватись, як це вийшло, що вепр вибіг якраз напроти Їржика. Мисливці розповіли, як було діло, і князь, що добре знався на ловах, зрозумів, хто тут винен. Покликав він підступного мисливця і сказав йому:
– Знаю, що ти ненавидиш Їржика і весь час обмовляєш його. Сьогодні тебе не спіймали на гарячому, але все одно я не хочу тебе бачити. Збирай своє манаття і забирайся геть із мого князівства, а якщо знову поткнеш носа – начувайся!
Зрадник стояв, похнюпивши голову, але не озвався і словом.
Князь оголосив, що полювання скінчилось, і повернувся з дочкою і почтом додому. Лісники поклали вепра на віз і відвезли у замок. Потім звелів князь улаштувати частування, щоб усі разом з ним раділи з щасливого порятунку князівни.
Злий мисливець залишився у лісі. Від люті він скреготав зубами, згадуючи, як хотів згубити Їржика, але тільки допоміг йому. Пізно ввечері притьмом помчав він додому, щоб забрати свої речі і залишити замок. Нещадно бив він острогами свого вороного, так що бідолашний кінь аж спіткнувся, а вершник перелетів йому через голову і скрутив собі в’язи. Уночі кінь прибіг до замку, а злого мисливця вранці знайшли селяни, що працювали на князівських полях. Князь наказав поховати його при дорозі, на тому ж місці, де він загинув.
Для Їржика час спливав як вода. Князь помітив, що дочка смутна й невесела, а тому їздив на полювання і влаштовував різні розваги, аби її розвеселити. Лікарі не могли дати ради, готували дівчині різні ліки, та вона все одно сумувала і ці коли навіть не всміхалася.
Якось восени покликав князь Їржика і сказав йому:
– Надумав я цього року виловити рибу в моєму найбільшому ставу і поїду туди разом із князівною, щоб вона трохи розважилася. Той став недалеко від твого села, тому ти поїдеш уперед до батьків. А за день і я прибуду з дружиною і дочкою.
Наступного ранку на Їржика вже чекали карета й пара вороних, і челядник запросив його в дорогу. Хоч на Їржикові було гарне вбрання, але він узяв із собою й ту одежину, в якій уперше прибув до замку. Сів у карету, і коні помчали. Опівдні приїхали в князівський маєток, звідти вже близько було до того села. Їржик наказав кучерові і челядннкові ночувати в маєтку, а через день приїхати по нього рано-вранці просто до ставу. Узяв він стару торбу, яку подарував йому дідусь, перебрався в стару одежу, нове вбрання сховав у торбу і рушив лісом у рідне село.
Здалека впізнав Їржик батькову хатину. Там уже світилося. Підійшов він ближче, притулився до вікна і зазирнув усередину. Батько сидів за шевським столиком і лагодив черевики, а мати дерла пір’я коло печі. Їржик зайшов у хату, привітався і сказав:
– Пустіть мене, будь ласка, переночувати. Я мандрівник, іду з самісінького ранку. Завтра мені знову рушати в дорогу.
Батько не впізнав Їржика, бо юнак став у затінку біля дверей, але мати аж скрикнула:
– Старий, та це ж наш Їржик!
Привітався Їржик з батьком і матір’ю. Наплакалися вони всі троє добре, бо ж таку розлуку пережили, і за хвилину Їржик сидів уже за столом. Мати приготувала йому вечерю і взялася навперейми з батьком розпитувати, як синові велося в білому світі.
Їржик розповів, як він утік від лісника, як жив у дідуся, але не згадав ані про його подарунки, ані про своє життя у замку. Батько зрадів, що Їржик навчився теслярського ремесла, а мати все згадувала, скільки вона пролила сліз, відколи син щез.
– Не знали ми, синку, що з тобою сталося,– говорила мати,– бо лісник і словечком не прохопився, як ти йому дошкулив. Він і тепер лютий, але вже не служить лісником. Довго оббивав він пороги в конторах, і призначили його наглядачем ставків. Тепер він тільки й знає навколо ставків стежку топтати.
– Та що нам до нього! – мовив батько.– Але ти, Їржику, до ставу краще не потикайся!
– Не бійтеся, тату, він мене не впізнає, та й не піддався б я йому,– відповів Їржик.
Довго згадували батьки минулі дні, розповідали про своє життя і полягали спати аж уночі. Вранці Їржик поніжився трохи в постелі, потім цілий день сидів удома і тільки після полудня вийшов надвір і сказав, що хоче провідати хрещеного.
Погостював він трохи у хрещеного на тому кінці села, а надвечір пішов до ставу.
Під греблею, перед будинком, грілися біля вогнища селяни, що прийшли ловити рибу. Їржик підійшов до них і чемно привітався. Його запросили до гурту, сів він при вогні й став розпитувати людей, коли вони почнуть рибалити. Один селянин довго придивлявся до Їржика, і юнак упізнав того самого бідака, якого він колись вилікував. Селянин одразу ж простягнув Їржнкові свою хлібину, щоб той відкраяв собі скибку, а рибалкам розповів, який з Їржика добрий лікар.
Усі наввипередки розпитували Їржика, жваво гомоніли, та раптом на порозі будиночка виріс ставовий – той самий колишній лісник, через якого Їржик утік із села. Підійшов він до вогню і загримав на селян, щоб полишили теревені, а краще готувалися до завтрашньої риболовлі. В цей час помітив він Їржика, у темряві не впізнав його, але завважив, що це – чужий чоловік, і накинувся на нього:
– А тобі що потрібно? Забирайся геть, тут волоцюгам нема чого робити, тільки час у людей забираєш!
Їржик сказав, що він підійшов трохи погрітися біля вогню і скоро піде далі.
– Ну й чеши звідси, а то я тебе ціпком нагрію,– сердито мовив ставовий.– А ви,– гукнув він двом селянам,– гайда вартувати, вночі міняйтеся, але глядіть, щоб ніхто не спав!
Посварився він, полаявся, а тоді вернувся до будиночка.
– От бачиш, хлопче, як нам живеться,– зітхнув бідний селянин. Узяв він ціпка і пішов на греблю сторожувати.
Їржик попрощався з людьми і подався аж на край ставу, густо порослого вербами й очеретом; відкрив скриньку, дістав синю пір’їну, провів нею по лівій долоні, і в ту ж мить вродився перед ним бородатий чоловічок у зеленому вбранні, в зеленій шапці і зелених чобітках.
– Які будуть накази? – спитав вій у Їржика.
– До ранку виловіть усю рибу зі ставу і перенесіть ген у ті сажалки під греблею. Беріться зразу ж до праці, а сторожів приспіть, щоб нічого не бачили,– (adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({}); Мельничук і три лелеки (чеська казка)Янічек і запашний віночок (чеська казка) $(document).ready(function(){ $('#rater').rater('//derevo-kazok.org/ajax/cGx1Z2lucy9yYXRlci9yYXRpbmdzLXBvc3QtYWpheC5waHA=', {maxvalue:5, style:'basic', curvalue:4, slug:'1605'});}) Середня оцінка: 4 жолудів. Кількість голосів: 15Поділіться в соцмережах: Більше цікавих матеріалівУ сонечка в гостях (словацька казка)Що шукав, те й знайшов (болгарська казка)Ласкавий вітер і холодний вітрюга (Василь Сухомлинський)Ледачий Шейдулла (азербайджанська казка)Бац! (Дональд Біссет)Хунлелю (чукотська казка)Як баба чорта обдурила (українська народна казка)Цікавий промінець (Юрій Ярмиш)
