Шолудивий горобець - казахська казка
Колись, дуже давно, жив у пісках Муюнсум горобець, якого всі називали Шолудивим. Прізвисько Шолудивий йому дали за те, що він постійно чухався й губив пір’я. Все тіло його було подряпане.
Якось горобець необережно сів на кущ кураю, й колючки боляче покололи його. Заплакав горобець і каже:
– Курає, курає, я поскаржуся на тебе.
І полетів собі. Летить горобець над пісками, над степом, аж бачить – коза травичку койсулу скубе, воду із струмка п’є.
– Козо, козо, – жаліється горобець,– курай боляче поколов мене, з’їж його.
– Ну й надумав таке, скаржнику, – відповіла коза, – лети, куди летів, а мені не заважай пастися.
Образився горобець, полетів далі, а козі крикнув:
– На тебе, коза, я скаржитимуся.
Полетів горобець у ліс, побачив вовка, що дрімав під кущем.
– Вовчику, вовчику, з’їж козу, – попросив горобець, – вона не хоче з’їсти курай, що боляче поколов мене.
– Лети звідси, не заважай мені спати,– відповів вовк, а сам повернувся на другий бік, позіхнув та й захропів.
– Я на тебе скаржитимуся, – мовив ображений горобець і полетів далі.
Летить горобець, летить, ось уже і осінь минула, зима настала. Ліси, поля і дороги замело снігом, а горобець все літає: шукає, кому поскаржитися б. Бачить він – ідуть лісом по глибокому снігу мисливці. Підлетів горобець до них і говорить:
– Мисливці, мисливці, убийте вовка. Він не хоче з’їсти козу, коза не хоче з’їсти курай, що боляче поколов мене.
– У нас теплі шуби,– відповідають мисливці,- не треба нам вовк, нам би зайця підстрелити.
Полетів горобець далі. Бачить – бігає по кучугурах миша, солому в нірку носить.
– Мишо, мишо, – жаліється горобець,– прогризи до дірок мисливські шуби, щоб мисливцям холодно стало. Вони не хочуть застрелити вовка, вовк не хоче з’їсти козу, коза не хоче з’їсти курай, що боляче поколов мене.
– Не до тебе мені, – відповідає миша, – я й так влітку байдикувала, а тепер треба нірку утеплити.
Вилетів горобець із лісу, зустрічає на узліссі двох хлопчиків, які збирали хмиз. Підлетів горобець до них і просить:
– Нема у нас часу ловити мишу,– відповідають хлопці,–
нас мати чекає, зимовище накрити треба, бо худоба від холоду замерзає.
Полетів горобець до зимовища, бачить – стоїть жінка і дивиться на ліс, виглядає синів. Горобець до неї:
– Жінко, жінко, накажи своїх синів. Вони не хочуть ловити мишу, миша не хоче прогризти шуби мисливців, мисливці не хочуть застрелити вовка, вовк не хоче з’їсти козу, коза не хоче з’їсти курай, що боляче поколов мене.
– Горобець, горобець,– відповіла жінка,– дурна твоя скарга. Ти ж сам винен у всьому. Подивися на себе, який ти шолудивий, а все скаржишся, сам нічого не робиш.
Як почув горобець про себе таке, ще більше образився, розгнівався на всіх і зразу ж полетів скаржитися бурі. А буря розлютувалася, і ні до чого їй діла немає. Гуде, виє, мете, заносить снігом поля, ліси, дороги. Замела буря вище даху зимовище у степу, і худоба почала замерзати.
Розсердилася мати на дітей за те, що вони довго збирають хмиз і насварилася. Діти повтікали від матері у ліс, піймали мишу й посадили у клітку.
А коли діти разом з мисливцями поснули у лісній хатинці, миша вискочила з клітки, прогризла мисливські шуби і утекла.
Мисливцям стало холодно, і вони почали ловити вовка.
Але вовк був далеко. Він зголоднів, згадав скаргу шолудивого горобця і побіг шукати козу. А коза теж була далеко, вона захотіла їсти, згадала скаргу шолудивого горобця, розгребла сніг і з’їла кущ кураю.
Так шолудивий горобець помстився всім тільки за те, що сам необережно сів на кущ і колючки боляче покололи його.
Бувають і у шолудивого скаржника свої захисники.
Але хто бачив, той знає, що буря не пожаліла і самого горобця. Вона гнала його від одного куща до другого. Рідке пір’я не могло зігріти синє від холоду тіло пташки. Переляканий і голодний він довго шукав, де заховатися, але ніхто його не приймав.
І лише пізно увечері, хлопчики, які поверталися до села, знайшли знесилену пташку під дахом свого зимовища. Горобець замерзав.
У хлопчиків були добрі серця. Вони занесли горобця у зимовище, обігріли й нагодували його.
* Койсулу – овечий овес.
