Щедрий ведмідь і вдячна мишка - Ольга Зубер

Зима в лісі була холодна та люта. Щедро сипала вона снігами й мела хуртовинами.

Замела й мишачу нірку під сосною. Сидить Мишка, боїться й носа висунути. Ось, зголодніла вона, залізла в свою комірчину й знайшла там зернятко. Одне-однісіньке.

Сидить Мишка й плаче. Тримає в лапках те зернятко й не знає, що з ним робити. Чи то з’їсти, чи то назад покласти.

Думала вона, думала, а тоді й каже:

− З’їм, а тоді піду до Ведмедя, попрошу в нього ще зерняток.

Так вона й зробила. Підкріпилася перед дорогою, одягла теплу хустинку, чобітки, кожушок, взяла сани, та й подалася.

Йде вона по лісу, вітер її здуває, хуртовина стежку снігом засипає, мороз щічки щипає. Важко Мишці проти них іти одній-однісінькій.

Послизнулася вона на слизькій гірці, упала, лапку забила. Болить, аж плакати хочеться.

Та не плаче Мишка, бо знає, що Мороз її слізки вмить на крижинки перетворить. Іде, терпить, тягне санчата за собою. А дорога не близька. Ведмідь аж на тім краю лісу живе.

Геть знесиліла Мишка, поки дійшла до його хатини.

Постукала в шибку лапкою, стоїть, труситься.

− А хто це тут стукає? – питає Ведмідь, вийшовши з хатини.

− Це я, пане Ведмедю, – Мишка з нірки, що під сосною за лісовим струмочком.

− А, знаю-знаю! І що тобі треба?

− От я хочу попросити в тебе, пане Ведмедю, зерняток. Знаю, що в тебе запаси великі.

− Ой, Мишо! Та мені мої запаси самому треба! Бачиш, зима яка люта! Невідомо, коли й скінчиться!

− Ой, пане Ведмедю! Ой, благаю тебе! Я така голодна! З’їла сьогодні останнє зернятко! – заплакала Мишка, затуливши лапками оченята.

− Ну, годі, годі!Не плач! Стій тут, нікуди не йди! А то ще снігом замете…шукай тоді тебе таку дрібну… — сказав Ведмідь й пішов у хатину.

Миша вхопилася за гілочку й трималася, щоб не здув вітер.

Ведмідь згодом повернувся.

− Ось, тобі, Мишо, гостинці. Тут і зернята й борошно, і горішки й скляночка меду. І ще шматочок вишневого пирога. А також, трохи картоплі, моркви й капустинка, – прибалакував Ведмідь, кладучи це все на сани.

− Ой, дякую тобі, пане Ведмедю! – сказала Мишка, кланяючись аж до землі, – Ти найкращий Ведмідь у світі!

− Та годі вже! Іди, а то ще замете тебе снігом! Бачиш, яка хурделиця розходилася!

Та сани були такі важкі, що Миша не змогла їх зрушити з місця.

− Ой, щось, Мишо, ти й справді охляла! – сказав Ведмідь.

Він повернувся у хату, одягнув чоботи й кожуха, посадив Мишу на сани й сам довіз її до нірки, що знаходилася за лісовим струмочком, під високою сосною.

Миша ще раз гарненько подякувала Ведмедеві. А потім порозкладала свої гостинці в комірчині й з задоволенням поласувала шматочком вишневого пирога.

А наступного дня, напекла Мишка смачних пиріжків, та й віднесла їх пану Ведмедю, на знак вдячності, за його добре серце.

Отож, і ти, як той Ведмідь, роби добрі справи, і як та Мишка – дякуй за допомогу.