Про сопілку, скрипку і цимбали - українські народні

Жив собі парубок, що називався Петром. Він умів дуже файно грати на сопілці, скрипці і цимбалах. Так і заробляв, бо без нього не обходилося жодне весілля.

Якось Петро узяв сопілку, скрипку і цимбали та й пішов у світ шукати гараздів. Ішов аж десять днів, коли дійшов до темного лісу. Увійшов у ліс і заблудився. Блукав цілий день і цілу ніч, та не міг вийти на дорогу. Третього дня вибрався на широку галявину, де стояла хата. Гукнув:

– Егей, хто тут є?

Ніхто йому не відповів, бо там нікого не було.

Петро увійшов, сів собі за стіл і чекає, аби хтось з’явився та дав йому їсти. Він був такий голодний, що вже на ногах не тримався. І раптом на столі побачив те, що треба: тарелі й миски з усілякими стравами. Петро почав утинати, як сапальник. Потім ліг на постіль та й заснув.

Уранці встав, поснідав і знову ліг спати. Коли добре відпочив, то схотів подивитися, що є ще в тій хаті. Кімнат було багато і всі нові, файні, але в них ніхто не жив. Лише в одинадцятій хлопець побачив діда й бабу, які були сліпі.

Дід спитав його:

– Хто увійшов до нашої хати?

Петро сказав про себе. Тоді старий мовив:

– Наймися в мене пасти кози.

– Можу і наймитися,– погодився легінь.

Пішов до кошари, а там високий пліт, і на кожному колі – людська голова.

– Ади-и-и, якась нечиста сила!– сказав собі Петро, і волосся на голові хлопця встало щіткою.

До нього підійшов біленький цапок і сказав людським голосом:

– Як будеш іти з козами, то не забудь узяти із собою свою сопілку і дідову шаблю.

На другий день уранці Петро взяв сопілку і шаблю та й погнав кіз на поляну. Кози пасуться, а він собі сів і позіхає. Та підійшов знову біленький цапок:

– Грай на сопілку, легіню, бо сюди летить змій-лиходій.

Петро так заграв, що листя на деревах – і те затріпотіло, кози затанцювали. Тут прилетів триголовий змій, але і він мусив танцювати. А Петро не дармував – схопив шаблю й постинав йому всі три голови. Поскидав їх у мішок і позіхає далі.

Увечері він рушив попереду, а кози за ним. Пригнав їх додому, запер у загороді, а голови жбурнув на горище. Дщ його спитав:

Що так гупнуло на нашому горищі?

– То цап’ячі роги. На поляні двоє цапів билися та й поламали собі роги. Я взяв їх додому і кинув на горище.

– Най буде так, як кажеш,– мовив дід.

На другий день біленький цапок намовляє хлопця:

– Цього разу візьми скрипку й шаблю, бо змій-лиходій буде ще страшніший.

– Добре, приятелю, добре.

Петро вигнав стадо на поляну і заграв на скрипці. Кози пішли в танець. Біленький цапок каже:

– Грай добре, легіню, бо сюди летить шестиголовий змій-лиходій.

Прилетів змій і теж затанцював. Петро витягнув шаблю і постинав йому всі шість голів. Поскидав їх у мішок і сидить собі.

Увечері він пішов попереду, а кози – за ним. Запер їх у кошарі, голови закинув на горище й увійшов до хати. Дід його спитав:

– Що так гупнуло на нашому горищі?

– Та знову цапи билися і поламали собі роги. Я їх

закинув на горище.

– Може, так, а може, й ні,– мовив на те дід.

Третього дня зранку біленький цапок каже:

– Сьогодні бери цимбали і шаблю.

Петро пригнав стадо на поляну, грає на цимбалах, а кози танцюють.

Біленький цапок крикнув:

– Грай добре, легіню, бо сюди летить дванадцятиголовий змій-лиходій.

І раптом загуділо, заревло – прилетів страшний змій. Хотів кинутись на Петра, та мусив танцювати. А Петро схопив шаблю й почав рубати голови. Одинадцять відрубав, а дванадцяту лише надітнув. Тоді питає змія-лиходія:

– Де дідові та бабині очі?

– У печері... Там є все...

Петро відрубав дванадцяту голову. Поскидав їх у мішок і побіг до печери. Там відшукав дідові та бабині очі, забрав горщики з цілющою і живлющою водою і чекає вечора.

Увечері він рушив попереду, а кози – за ним. Запер їх у кошарі, голови закинув на горище й увійшов до хати.

– Що так гупнуло на нашому горищі? – питає старий.

– Я покидав туди цап’ячі роги...

– Най буде!..

Дід і баба тішилися з того, що хлопець живий, бо інших змій-лиходій легко убивав, а голову настромляв на кіл.

А Петро сказав:

– Ану ходіть, діду, сюди, ближче до світла...

Старий підійшов. Петро йому припасував очі, полив їх цілющою й живлющою водою. Потім сказав бабі:

– Ану ходіть, бабо, і ви сюди, до світла.

Баба підійшла. Петро і їй припасував очі, полив їх цілющою й живлющою водою.

І в діда, і в баби очі приросли, але засвітилися дуже недобрим світлом. Хлопець налякався, а старі сказали:

– Дякуємо, легіню, що повернув нам зір. Все, що маємо у хаті, най буде твоє.

Дід з бабою були чарівниками і пішли кудись у ліс. Петро лишився в хаті. Ходить і всюди заглядає. У дванадцятій кімнаті, де він ще не був, його трохи не засліпив блиск: там стояв діамантовий кінь із золотим сідлом, а коло нього було файне вбрання. Легінь убрався, як молодий принц, і хотів вивести коня. Але кінь сказав:

– На порозі мушу вдарити копитом. Як не вдарю, то надворі трісну. А як вдарю – вчує дід.

– Бий, конику, копитом,– погодився парубок.

Кінь ударив. А дід сказав бабі:

– Ходім, стара, додому, бо наш кінь кудись тікає.

Повернулися додому, але коня вже не було у дванадцятій кімнаті. Дід сів на лопату, а баба – на мітлу. Гукнули їм:

– Гей-гей, лопато!

– Гей-гей, мітло!

І полетіли за конем. Довго гналися за ним. От-от наздоженуть. Та Петро знав, що має робити, бо кінь його нарадив. Він обернувся і сказав:

– Стій, лопато! Я тебе врятую, коли будеш горіти! Стій, мітло! І тебе врятую...

Лопата і мітла одразу поставали і ні кроку далі.

Дід і баба прибігли додому. Дід сів на кота, а баба – на кітку.

– Гей-гей, котику!

– Гей-гей, кіточко!

І вони пустилися за діамантовим конем. Біжать, біжать от-от наздоженуть. Петро обернувся і каже:

– Милий котику! І ти, люба кіточко! Я вас на горищі годував зміїними головами. І ще ліпше буду годувати, тільки не ганяйте так за мною.

Котик і кіточка послухали Петра. Рутили помаленьку, гейби три дні не їли нічого.

Дід і баба за хвильку згоріли – лише хмарка порохів закурилася від них. А Петро приїхав на діамантовім коні до царського палацу і оженився на царівні. Не обійшлося і його весілля без сопілки, скрипки та цимбалів.