Дідусь і пройдисвіти - фінська казка

У густій діброві в непоказній хатині жив дідусь. Була в нього корова, яка вже так постаріла, що ні телилася, ні доїлася. Без молока старому було сутужно, і він подумав: «Відведу я її на ярмарок, продам різникові та куплю теличку, з якої виросте хороша дійна корівка».

Дід налигав худобину і повів лісовою стежкою. Потому простував битим шляхом і нарешті досягнув міста, де саме вирував ярмарок.

Біля міської митниці стояли двоє молодих шалапутів, які шукали слушної нагоди, аби піддурити когось. Коли дідусь наблизився зі своєю корівчиною, один з шахраїв зашепотів іншому:

– Оцей дід простакуватий, легко обведемо його навколо пальця.

Вони підійшли до старого й запитали:

– Куди це господар веде свою козу?

Дідусь не відповів на ці глузи, а тюпачив собі далі.

Шахраї сховалися за ріг будинку, трохи змінили свою зовнішність, хутенько оббігли квартал і з іншого боку перестріли старого й поцікавилися:

– Господар веде свою козу на продаж? Скільки ж правитиме за неї?

Дідусь, почувши знову про козу, подумав: «Чи я вже геть очамрів од

міської гуркотняви? Хто ж правий – я, господар цієї корови, чи оті люди, які вважають її козою?»

Пройдисвіти постали перед дідусем і втретє. Вони знову переодяглися, щоб той їх не впізнав, і сказали:

– Ти ба, як мекає ця коза! Продайте її, діду, нам!

Старий уже й сам подумав, що він веде козу, бо всі люди говорять про козу, і він згодився продати худобину.

Шахраї, звичайно, вельми дешево придбали корову – адже платили як за козу.

Спинився старий на розі вулиці, подзенькав монетами в долоні й побачив, що хлопці повели корівчину на базар. Дідусеві тоді й спало на думку: «А що як оці ярмарчанини – пройдисвіти й обвели мене навколо пальця?»

Старий почав спостерігати й побачив, що ті продали корову різникові й отримали, звісно, за неї чималі гроші. Розгнівався дід, що так легко дав себе ошукати, й став думати, як би відплатити шахраям.

І за мить вигадав, як йому схитрувати.

Біля базару дідусь зайшов до шинку, покликав шинкаря й попросив:

– Я хочу трохи пожартувати над своїми двома товаришами. Ось-ось завітаю сюди з ними. За харч і питво сповна заплачу зараз. Коли ми вдосталь наїмось-нап’ємось і зберемось іти, я обкрутну капелюха на пальці й запитаю: «Чи за все заплачено?» А ви відповісте: «Заплачено ще й з лишком!»

Старий віддав шинкареві гроші, і той пообіцяв зробити так, як він прохав.

Потому дідусь ще побував у двох корчмах і домовився так само.

Після цього він поспішив на базар і зустрів там, наче випадково, обох пройдисвітів. Вони глузливо запитали:

– Чи не поставить господар могорича за те, що так вигідно продав свою козу?

– А чого ж, ходімо,– погодився дідусь і привів шахраїв до першої корчми.

Всі троє наїлися-напилися досхочу. Коли настав час розраховуватися, старий підняв на вказівному пальці капелюха, крутнув і запитав корчмаря:

– Рахунок відомий. Чи все заплачено?

Той відповів:

– Усе заплачено, ще й з лишком!

Шахраї вельми здивувалися, бо вони не бачили, щоб старий щось платив.

Вони вийшли з корчми і трохи прогулялися. На розі вулиці стояв другий шинок, і дідусь запропонував:

– Ну, ще помогоричимо? Ярмарок-бо лише раз на рік.

Пройдисвіти залюбки погодились і знову їли-пили, що тільки очі бачили

на столі.

Коли настав час розраховуватись, старий крутнув капелюха на пальці, і знову виявилось, що вже заплачено.

І в третій корчмі хитрому дідусеві підіграли, як було домовлено. Шахраї ще більше здивувалися і стали розпитувати старого, що за чари в його капелюсі – будь-де можна їсти-пити й нічого не платити.

Дідусь лукаво усміхнувся й каже:

– Це все завдяки моєму капелюхові. У ньому прихована така чудодійна сила, що коли його трохи крутнути й запитати у позикодавця, чи все заплачено, той відразу ж підтвердить, що все гаразд.

Крутії хитрувато перезирнулися, що означало: ми повинні мати капелюх, повинні, скільки б це не коштувало! Вони почали умовляти старого продати диво-капелюха, одначе дідусь вагався:

– Це – спадок мого дідуся, він дорожчий за всякі гроші.

Пройдисвіти набавили ціну й не відставали:

– Вам, шановний хазяїне, цей капелюх потрібен лише раз на рік. А нам він став би у пригоді щодня, мешкаємо-бо в місті.

– Ну, хай буде по-вашому. Платіть за капелюха триста талярів і забирайте.

На той час це була величезна сума, за яку можна б і дім придбати. Одначе бажання крутіїв мати чудодійного капелюха затьмарило все, і вони дали старому триста срібних монет.

На цьому й розійшлися. Дідусь попростував додому, а пройдисвіти зі своїм дивовижним капелюхом поспішили ще до одної корчми. Вони замовили щедрий стіл, їли-пили од пуза. Коли настав час платити, один із махлярів начепив капелюха на палець, крутнув і спитав у шинкаря:

– Чи все там заплачено?

– Ні, хто це за вас платив? – здивувався той.

– Дай-но капелюха мені,– кинув другий шахрай.

Він крутнув капелюха, наче дзиґу, пристукнув зверху й поцікавився:

– Чи за все заплачено?

Але ніякого дива не сталося й цього разу. Заплатили хлопці чималі гроші й присоромлені пішли геть із корчми, на всі заставки проклинаючи свою дурість:

– Отой дідок не такий уже й простакуватий, як видалося спочатку. Свою корову він продав мов козу, а тепера ми спіймали облизня, та ще й якого!

– Ми повинні покарати його за підступну витівку! – вигукнув другий махляр, і вони кинулися навздогін за дідусем.

Ошуканці щодуху помчали в тому напрямку, куди направився старий. Перехожі підтвердили: щойно він тут прочалапав.

Надвечір зупинилися біля заїжджого двору, де запитали про діда..

– Там у кімнаті справді лежить старий, схожий на того, що ви розшукуєте, але він дуже хворий,– пояснила господиня.

– Ага, занедужав пройдисвіт! – скрикнули обурені хлопці.– Вдруге не вдасться нас ошукати.

Махлярі зайшли до кімнати й побачили старого, який лежав на постелі й жалібно стогнав.

– Що з вами? Може, шкодуєте, що корову продали мов козу? – запитав другий шахрай.

Дідусь удав, наче й не почув запитання, лише стогнав. Перегодом озвався:

– Усі кісточки ниють. Дорогою напали на мене розбійники, забрали всі гроші й немилосердно побили.

– Ще й ми додамо! – вигукнув хлопець, схопив палицю, що стояла в кутку, і ну молотити нею старого.

Дідусь миттю перестав стогнати, бадьоро підхопився з постелі й почав дякувати тому, хто його бив:

– Як добре вчинив ти, любий друже, що відлупцював мене! Ця чарівна палиця й мертвого підніме.

І закортіло ошуканцям придбати в дідуся оцю паличку. Вдосталь насперечавшись, нарешті вирішили віддати йому останні гроші й купити диво-палицю.

А коли вже вдарили по руках, один із пройдисвітів запитав:

– Чи можна вам вірити? Як ми взнаємо, що не одурите нас?

– Спробуйте силу палиці,– порадив старий.– Там у хазяїв у кутку лежить хвора служниця. Підіть і відгамсельте її, то побачите, допоможе чи ні.

Хлопці опинилися біля хворої й побили її палицею. Вона кілька разів скрикнула, а тоді простягла ноги і стихла. Здалося, що бідолашна жінка й не дихає.

Крутіїв охопив жах. Вони кинулися до старого й заблагали:

– Ой лишенько! Що ж нас очікує? Адже служниця померла! Поліціянти негайно розшукають нас і закують у кайдани! Заховайте нас якнадійніше. До речі, у вашої палиці нема ніякої цілющої сили.

Дідусь одповів:

– Палиця чудова, але ви перестаралися – били нею занадто. Ви боїтеся поліції? Так, шкода, дуже шкода буде, коли такі хлопці-молодці опиняться за ґратами. Це я, старий оцупок, можу безтурботно валятися в тюрмі. Як ви подивитеся на те, якщо я візьму провину на себе?

– Візьміть, візьміть, добродію! – стали благати шахраї.

– Але таке діло, звісно, задарма не робиться,– зауважив дідусь.

– У нас немає й гроша за душею, все віддали вам,– заскиглили пройдисвіти.

– У кишеньках ваших жилетів є гарні годинники, от і віддайте мені як плату,– схитрував старий.

Нічого не вдієш, довелося крутіям віддавати свої годинники. Украй пригнічені, вони щодуху помчали із заїжджого двору до міста.

Коли за хлопцями вляглася курява, дідусь пішов поглянути на хвору. Вона ж бо, звичайно, не вмерла, а просто знепритомніла з переляку. Старий приклав їй до лоба змочений у холодній воді рушник, і служниця небавом отямилась і підвелася.

Коли наступного дня дідусь повернувся до рідної оселі, у нього в торбі було напхом грошей і два коштовні годинники. Він почережно глянув на них і мовив:

– Ну й перепало ж вам, міські пройдисвіти! Тепера помізкуєте, перш ніж купувати корову мов козу!