Мудрий Іванко - Народні
Раз був, де не був, у тій землі, де уже край світу, один чоловік: бідненький, худобненький, як церковна миша. А мав трьох синів. Поставні, вродливі, міцні, як дуби, хлопці. А надто Іванко — такий красний і ґречний, що з нього лиш радіти, якби був достаток. Але тут злидні, а де злидні, там і краса не тішить.
Так чоловік та його сини жили з дня на день, із року на рік і все чекали, що невдовзі обернеться світ і щастя загляне й до їхньої хижки. Айбо світ не хоче обернутися, а щастя обходить хижу бідняка.
Одного ранку повставали, і хочеться їсти. А в хаті ні крихти. Тоді чоловікові спало на думку обдурити хлопців. Каже старшому:
— А що, сину, снилося тобі?
— Ой няньку, мені снилося, що я був у самого царя на гостині. Їв там всілякі добрі страви: поливку, м'ясо, калачі,— пив добрі напої: паленку, вино, мед,— і порахувати не можна все те... Так я там погостився, що мало мені черево не трісло...
— Гаразд. Ти був на добрій гостині, тепер тобі не треба і снідати...
Хлопець тільки ковтнув собі слину.
— Но, а тобі, сину,— питав батько середущого,— що наснилося?
— Гей, няньку, мені снилося, що я був у царя, та не лише наївся й напився, а й після гостини цар ще прибрав мене у панське плаття, дав чоботи з острогами, шаблю на бік прив'язав. Шкода, що се лиш сон...
— Ні, не шкода, синку! Будь задоволений і тим, що тобі приснилося... А тобі, Іванку, чи снилося щось? — питає наймолодшого.
— І мені, няньку, наснилося добре, але я нікому не розповім, що.
— Своєму вітцеві не розповіси?
— Нікому!
— Я тебе примушу!
— Не примусите!
— Гей ти, шибенику! — скочив чоловік, як пожалений.— Я тебе навчу, як з вітцем говорити!
Вхопив ломаку і почав лупити по голові, по ногах, по хребту... Б'є і все запитує:
— Чи розповіси, що тобі приснилося?
— Не розповім!
— Ні? То на тобі! — й далі молотить палицею сина.
Іванко терпів, доки міг, а як припекло, вискочив у двері та на вулицю! Батько за ним з ломакою в руках. Так досягає сина, що аж шкіра на хлопцеві тріщить.
Коли несподівано котиться карета: парадна, сріблом-золотом блищить. Спереду запряжені аж шість пар коней. Коні як соколи летять!
— Гов, гов! — Коні стали.
Віконечко брички відчинилося, й висунулась голова у царській короні. Цар дивиться й звідує:
— Егей, чоловіче, за що лупцюєш хлопця?
— Се мій син, пресвітлий царю, і я маю право карати його. І ви свого, напевне, караєте.
— Гм... То не так, бо сина у мене не є. Маю лиш доньку. Але скажи, за яку провину так дуже б'єш хлопця?
— А отак, пресвітлий царю. Старші два хлопці розповіли, що їм снилося, а цей шибеник, Іванко, нізащо не хоче...
Подумав цар і каже:
— Знаєш що, чоловіче? Дай ти свого Іванка мені. У мене йому не буде біди. Думаю, мені він розповість свій сон.
Чоловік знизав плечима:
— Най буде по-вашому! Беріть його, доста мені і двох дармоїдників.
Зрадів старий цар:
— Но, Іванку, лізь сюди, в карету... А ти, чоловіче, зоставайся здоровий! — і дав йому мішок срібла-золота.
Возій луснув батогом, і коні стали аж у царському дворі.
Слуги відчиняють дверцята карети, щоб зняти царя, а при цареві сидить хлопець. Не розуміють, що таке, чому поряд з царем розсівся простак.
А цар говорить:
— Хлопця поважайте, як мого сина...
Взяли слуги Іванка й одягли в царську одіж. Коли його повели на полуденок, то і сам цар аж рота роззявив — ледве його впізнав. Іванко тримався, як уроджений царевич.
Усі коло столу дивилися на хлопця, а царівна просто не зводила із нього очей.
Від того дня Іванко став у царя як свій. Що лиш захоче, все для нього є: і їсти, і пити, і царська одежа. Цар полюбив його, як рідного сина.
А царська дочка? Боже мій! Так залюбилася в Іванка, що і жити без нього не може! Приїздили сватачі з усіх країн та земель — королі, герцоги, барони. Але дівка й чути не хотіла за якогось нареченого.
Так ото тяглося з півроку. Іванко жив при царському дворі у великій честі.
Одного дня цар з хлопцем сиділи біля столу й говорили, як батько із сином. Говорили про державні справи. Цар дивиться на Іванка й не може натішитись: такий прекрасний парубчина, що пари йому не знайдеш у цілій державі,— рослий, сильний, розумний. Ніхто з ним не може рівнятися в бою, ніхто так міцно не держить, у руці шаблю, ніхто так влучно не вміє стріляти...
Цар милується витязем і думає — що з нього буде?
Задумався глибоко і згадав, як він зустрів хлопчину в одному селі, як батько бив його за те, що не хотів розповісти сон.
— Іванку! А тепер скажи, що снилося тобі тої ночі, коли нянько тебе так лупцював ломакою?
— Пресвітлий царю, на всі ваші біди я вам дам пораду, виконаю всі ваші накази, але той сон, котрий мені приснився у няньковій хижі, не можу розповісти.
Цар розсердився:
— Іванку! Мусиш розповісти!
— Не розповім...
Тоді цар схопився і вже аж затрусився:
— Я тобі страшну загибель вигадаю. Накажу замурувати у стіну живим!
— І тоді не скажу!
Цар закликав мурників і дав їм наказ замурувати хлопця.
Цариця й донька дуже налякалися, але не наважились просити за Іванка.
Мурники збудували в царському дворі вежу, кинули в неї хлопця, ще йому й руки зав'язали. А той отвір, через який кинули Іванка у вежу, теж замурували, щоб хлопець помер без їжі, без води і без повітря...
Але, коли мурували вежу, царівна крадькома зустрілася із головним майстром і пообіцяла йому багато золота, якщо зробить таємний хід у вежу. Майстер боявся царського гніву й довго відмовлявся, а потім дав згоду: зробив підземний хід, а нагорі вежі залишив малу дірку, щоб могло проходити повітря. За це дістав від царівни повну тайстру золота.
Минув місяць, минув рік, минули два роки...
А царська донька не хоче й не хоче віддаватися. Про замурованого хлопця у палаці помалу й забули. Але вона кожного дня приходила потай до Іванка, приносила йому їсти й пити.
Одного разу до царя прибіг вісник од песиголовця. Приніс страшну новину: вороги збираються напасти на цареву державу, знищити все — майно і людей. Лиш царську доньку залишать живою, і песиголовець візьме її за жінку.
Вісник подав палицю, пофарблену так, що один кінець був точно як другий. А цар мусить вгадати: котрий
