Дік Уіттінгтон і його кішка - англійська казка
У давнину, років п’ятсот, а то й більше тому, жив у Англії хлопчик. Звали його Дік Уіттінгтон. Батьки його померли, коли він був ще зовсім маленьким. Важко доводилося хлопчині. Ходив у дранті, їв, що подавали люди, – перебивався з хліба на воду. Люди в його селі були бідні і не могли йому нічого дати, крім картопляного лушпиння та зрідка черствої шкуринки хліба.
Проте Дік не сумував і почувався зовсім непогано. Хлопчик ріс розумним і допитливим. Особливо любив він послухати фермерів або заїжджих торговців. Щонеділі Дік приходив до сільського трактиру і, стоячи десь осторонь, слухав їхні розповіді.
Там Дік начувся всіляких небилиць про велике місто Лондон.
А в ті часи, треба вам сказати, сільські жителі вважали: у Лондоні живуть лише знатні пани, котрі цілими днями тільки й роблять, що співають і танцюють, і що всі вулиці в місті вимощені чистим золотом.
І ось одного разу, коли Дік, як звичайно, стояв біля придорожнього стовпа, через село проїжджала велика карета, запряжена вісьмома кіньми із дзвіночками. Візник зіскочив з карети, щоб випити кухоль елю, і Дік, набравшись хоробрості, запитав його:
– Куди ви їдете?
– В Лондон, куди ж іще! – відповів візник.
– От би мені туди потрапити! – зітхнув Дік.
І він розповів візникові, що у нього немає ні батька, ні матері, і що йому давно хочеться поїхати до Лондона, подивитися на чудеса, про які він не раз чував. Візник був добрий чоловік і велів йому сідати поруч на козли.
– А коли повертатимусь, відвезу тебе назад, – сказав він, і вони вирушили в дорогу.
Дісталися благополучно Лондона і, нарешті, покотили лондонськими вулицями. Дік захоплювався високими вежами, багатими соборами та церквами. Проте йому нетерпеливилось побачити золотий брук. І коли візник зупинився біля якогось готелю, Дік зіскочив на тротуар і почав роззиратися. Йому здавалося: варто лише завернути за ріг, і одразу побачить бруківку, мощену золотом.
Він оббігав усі вулиці, а золота не знайшов. Втомився і зголоднів. І ось, змучений цілоденною біганиною, він присів відпочити біля дверей багатого купця містера Фітцуоррена. Там його побачила кухарка – зла жінка.
– Що тобі тут треба, ледащо? – закричала вона на бідного Діка. – Спасу немає від цих жебраків! Якщо ти зараз же не заберешся звідси, я обіллю тебе помиями!
А тут якраз повертався додому сам містер Фітцуоррен. Він побачив брудного й обірваного хлопчика й запитав його:
– Чого ти тут сидиш? Ти вже не маленький, міг би працювати. Мабуть, ледачий?
– Що ви, сер! – відповів Дік. – Я зовсім не ледар. Я радий би працювати, та нікого тут не знаю.
– Бідолашний. Ну, вставай! Підемо зі мною.
І він відвів хлопця у свій дім, наказав нагодувати і дати йому посильну роботу.
І жилося б Дікові щасливо в домі доброго купця, якби , не зла кухарка. Вона щоразу нагадувала йому:
– Пам’ятай, ти маєш виконувати тільки мої накази. Швидше повертайся! Помий каструлі, почисть плиту, розпали вогонь, перемий посуд, та швидше, швидше, а то!..
І вона щоразу замахувалась на Діка черпаком.
А то, бувало, била хлопчика щіткою для миття підлоги і взагалі усім, що трапляло під руку. Врешті-решт про таке її поводження з Діком дізналася міс Аліса, дочка містера Фітцуоррена. Аліса застерегла кухарку, що вижене її, якщо вона не стане добрішою до Діка.
Кухарка стала трохи тихішою, проте на Діка звалилася нова біда. Ліжко Діка стояло на горищі, а там завелися миші та щури. Вони не давали хлопцеві спати.
Якось Дік, почистивши одному панові черевики, заробив пенні й вирішив купити за ці гроші кішку. Наступного дня він побачив дівчинку з кішкою на руках і попросив її:
– Продай мені кішку за пенні!
– Що ж, беріть, пане! – відповіла дівчинка. – Хоча моя кішка коштує значно дорожче: вона прекрасно ловить мишей.
Дік відніс кішку на горище й ніколи не забував віддавати їй залишки від свого обіду. Не минуло й кількох днів, як миші й щури вже не докучали йому, а він міг міцно спати ночами.
Якось один із торгових кораблів містера Фітцуоррена почав готуватися в далеке плавання. За звичаєм, слуги купця могли дати капітанові на продаж якісь свої речі чи гроші на придбання товару. От купець запросив усіх слуг до себе й запитав, що вони хочуть продати.
У кожного знайшлося що-небудь на продаж. Тільки у Діка нічого не було.
– Немає у мене нічого, – сказав бідний Дік. – Ось хіба що кішка... Я її недавно купив за пенні у однієї дівчинки.
– То давай свою кішку! – сказав містер Фітцуоррен. – Може, вона принесе тобі щастя.
Важко було хлопцеві розлучатися зі своїм другом, та все ж пішов на горище, приніс і віддав кішку капітанові корабля і, зітхнувши, мовив:
– Тепер миші й щури знову не даватимуть спокою.
Всі посміялися над незвичайним “товаром” Діка,
тільки міс Аліса пожаліла хлопчика і дала йому кілька пенні на нову кішку.
Кухарка, побачивши це, позаздрила Дікові й почала ще дужче знущатися над ним і насміхатися, що той віддав на продаж кішку.
– Як ти гадаєш, – казала вона, – за твою кішку дадуть гроші, яких би вистачило на купівлю дрюка, аби тебе ним лупцювати?
Зрештою, бідний Дік не витримав і вирішив тікати. Зібрав він свої скромні пожитки і рано-вранці рушив у дорогу. Дійшов він до Холлоуейя, присів там на камені – цей камінь і досі зветься Каменем Уіттінгтона – і почав роздумувати, яку дорогу йому обрати.
І, доки роздумував, дзвони Бау Черч – а їх на той час було всього лише шість – почали дзвонити, й Дікові здалося, ніби вони проказують до нього:
Повернися в Лондон,
Дзінь-дон! Дзінь-дон!
Лорд-мер Уіттінгтон,.
Дзінь-дон! Дзінь-дон!
“Я – лорд-мер – здивувався Дік. – Та я будь-що стерплю, якби тільки стати лорд-мером і роз’їжджати в розкішній кареті. Якщо, врешті-решт, мені судилося стати лорд-мером Лондона, то я, мабуть, повернусь і не зважатиму на лупцювання та лайки кухарки”.
Дік повернувся і, на щастя, взявся до роботи раніше, ніж зла кухарка ввійшла до кухні.
А тепер рушимо услід за кораблем до берегів Африки. Корабель з кішкою на борту довго плив морем. Нарешті вітер пригнав його до того африканського берега, де жили маври. Маври натовпом збіглися подивитися на моряків, а коли ближче познайомились з ними, охоче почали розкуповувати все, що привезли англійці.
Капітан послав зразки кращих товарів цареві цієї країни. Той був дуже задоволений і запросив капітана та його помічника до себе в палац на обід. Гостей посадили на дорогі килими. Цар і цариця сіли на підвищенні. Та лиш встигли рознести страви, як до залу ввірвалися сотні мишей та щурів і вмить з’їли всі наїдки. Капітан був вражений побаченим і запитав:
– Як ви терпите, щоб якісь бридкі гризуни безчинствували на вашому столі? І часто це буває, ваша величність?
– На жаль, – зітхнув цар, – щоразу, коли вносять їжу. Мої радники і вчені ламають голови, що вдіяти, проте виходу не знаходять. Я віддав би половину моїх багатств, якби тільки позбутися цих бридких істот!
– У нас в Англії, – сказав капітан, – у кожному домі є тварина, яка ловить мишей та щурів. її звати кішка. А хіба у вас кішки не водяться?
Цар попрохав детальніше описати кішку, проте ніхто із його слуг її ніколи не бачив. І тоді цар запитав, де ж можна дістати цю дивовижну тварину.
– У нас є одна на кораблі, – сказав капітан. – Та, правду кажучи, не хотілося б з нею розлучатися, бо миші й щури знищать усі наші товари!
Але цар так просив капітана продати йому кішку! Він навіть пообіцяв заплатити за неї золотом і дорогоцінним камінням.
– Ну, що ж, – мовив капітан, – я принесу її вам.
І він пішов по кішку. А тим часом для гостей приготували новий обід. Капітан узяв кішку і прибув у палац якраз вчасно: на столі вже хазяйнували щури. Тільки-но кішка побачила їх, вирвалась із рук й кинулась на щурів. Цар був у захваті, а цариця попросила:
– Нехай ця кішка залишиться у нас! – і звернулася до царя: – Дайте за неї капітану все, що він побажає!
Цар закупив у капітана всі товари, які були на кораблі, а за кішку заплатив у десять разів більше, ніж за все інше. Незабаром капітан з попутним вітром вирушив до Англії.
Після вдалої подорожі він щасливо дістався Лондона, одразу ж з’явився до містера Фітцуоррена, щоб розповісти про подорож і про те, як вигідно продав його товари. Містер Фітцуоррен був дуже задоволений такими вдалими торгами. Але коли капітан розповів йому про небувале везіння з кішкою Діка й відкрив скриньку з золотом і дорогоцінним камінням, це його вразило.
– Загіросіть-но сюди швидше містера Уіттінгтона! – наказав Фітцуоррен.
Дік саме чистив каструлі. І як був, у фартусі, весь у сажі, з’явився до свого хазяїна. Той запропонував йому сісти, звернувся до нього “містер Уіттінгтон”, так що бідний Дік вирішив, що над ним просто насміхаються. Але містер Фітцуоррен розповів йому, що сталося, і показав скриньку з його скарбами.
Дік був на сьомому небі від щастя. Він попросив хазяїна прийняти в дар хоча б частину його багатств: адже він почувався зобов’язаним містеру Фітцуоррену за його добре ставлення.
– Ні, – відповів чесний купець, – це все ваше. І я не сумніваюсь, що ви дасте усьому раду.
Тоді хлопець попросив хазяйку й Алісу взяти як дарунок частину його багатств. Але вони також відмовились, запевняючи, що радіють його удачі. Ти не міг Дік залишити все багатство собі. Він зробив подарунки капітану, його помічникові, усім слугам містера Фітцуоррепа. Навіть злій кухарці.
Містер Фітцуоррен порадив Дікові запросити добро го кравця й одягнутися, як належить джентльмену, й запропонував також залишатися в його домі, поки не під шукає собі кращого.
І ось Уіттінгтон одягнув модний костюм, капелюха, став елегантним і привабливим. І міс Аліса, яка раніше тільки жаліла його й намагалася чимось допомогти, тепер побачила, що Дік міг би бути її нареченим. Сам же Дік Уіттінгтон тільки й думав про те, як би догодити міс А лісі, й постійно дарував їй різні прикраси.
Містер Фітцуоррен помітив їхнє взаємне кохання. Незабаром відбулося весілля.
З історії відомо, що містер Уіттінгтон і його дружина жили багато й щасливо. Річарда Уіттінгтона обирали шерифом Лондона і тричі лорд-мером, а за Генріха V його вшанували лицарським званням.
До 1780 року можна було бачити постать сера Річарда Уіттінгтона з кішкою в руках, висічену із каменя над аркою старої Ньюгетської тюрми, яку він, мабуть, забувши про своє минуле, наказав побудувати для жебраків і бродяг.
