Дервішева донька - турецька казка

Давно колись жив на світі один падишах, та не було в нього дітей. Ото йде він якось на прогулянку зі своїми охоронцями, коли бачить: стоїть біля джерела дервіш.

– Есселям алейкюм, падишаху! – вітається дервіш.

А падишах і відповідає:

– Ти пізнав падишаха, пізнай же і його горе.

Дервіш дістав із пазухи яблуко й дав його падишахові.

– Твоє горе в тому, що ти не маєш дітей. На тобі оце яблуко: половинку з’їж сам, а другу віддай дружині, й матимете ви сина, тільки ж до двадцяти літ він буде твій, а після двадцяти – мій.

Промовив таке дервіш та й пішов геть. А падишах повернувся додому й зробив так, як навчив його дервіш. А по якімсь часі у них народився син. Що вже зрадів падишах – і сказати важко.

Але час минає, ось хлоп’я вже до школи ходить, птахів полює, починає по гаях та лісах мандрувати. Коли ж юнакові звернуло на двадцятий рік, надумав батько його оженити. От знайшли хлопцеві наречену й скликають гостей на весілля.

Але вночі, якраз напередодні весілля, в палац прийшов дервіш, вхопив юного шахзаде й зник. Приніс хлопця на вершину гори й лишив його там, примовляючи:

– Сиди тут, ледарю!

Шахзаде украй перелякався, але бачить: прилетіли три голубки, сіли край берега й поставали дівчатами. Ось вони пороздягалися й почали купатися.

Купаються собі, пірнають, одна одну доганяють, а шахзаде взяв одяг однієї з них та й заховав. Дівчата виходять з води, тільки ж дві хутенько одяглися й полетіли, а третя кинулася шукати одяг. Шукає тут, шукає там – нема та й годі. Коли це бачить: стоїть юнак. От вона здогадалася, що то його робота, та й просить, аби той віддав, але шахзаде не віддає.

Тоді дівчина й питає його:

– Скажи хоч, як ти сюди попав?

Шахзаде й відповідає, що його сюди привів якийсь дервіш.

– То ж мій батько! – каже дівчина.– Зараз він сюди прийде, повісить тебе за чуба на цьому дереві, битиме канчуком та питатиме: «А що, второпав?» Тільки ж ти одказуй: «Не второпав!»

Тоді хлопець віддав дівчині її одяг, вона стала голубкою й полетіла.

А шахзаде бачить: іде дервіш з канчуком у руці. Підходить до нього, чіпляє парубка за чуба на дереві й лупцює щосили канчуком, а тоді питає:

– А що, второпав?

Юнак відповідає:

– Ні, не второпав.

Дервіш кидає його й зникає, а на другий день знову приходить. Так він бив хлопця три дні, але бачить, що парубок затявся, і відпустив нарешті.

А шахзаде блукав по горі, блукав... Коли це прилетіла до нього голубка, дає йому пташку й каже:

– На тобі оцю пташку та сховай її. Прийде до тебе мій батько з трьома дівчатами й почне питати, котру з них ти візьмеш за дружину? А ти дістань пташку й скажи: «Ту, до котрої полетить пташка».

Навчила голубка шахзаде, що той має говорити, та й полетіла.

А на другий день дервіш привів трьох дівчат і питає юнака:

– А котру ти собі вподобав?

А парубок дістав пташку з пазухи й каже:

– До тієї, що я вподобав, навіть пташка летить.

Пташка й справді пурхнула з юнацьких рук та й сіла дівчині на плече. Дервіш і віддав її за юнака.

Тільки мати цієї дівчини не хоче, аби він був її зятем.

Що мав робити шахзаде: взяв дівчину за руку та й рушив із нею в дорогу – до свого батька. Ідуть вони, йдуть, аж бачать: хтось чкурить за ними. От молода дружина й каже:

– Це ж моя мати-відьма за нами женеться. Треба рятуватися.

Торкнулася вона юнакового чола – й став він великим садом, сама ж вона – садівником.

Підбігла відьма та й питає:

– Садівнику, чи не йшли тут двоє молодят?

А садівник і каже:

– У мене цибуля тільки посходила.

– Садівнику, голубе мій,– нетерпеливиться відьма,– я тебе не про цибулю питаю. Чи не бачив ти двох молодят?

А садівник знову своєї:

– Я щавлю ще й не сіяв, приходь через місяць!

Бачить відьма, що садівник якийсь безклепкий, та й почимчикувала назад.

А дервішева донька знову повернула чоловікові та собі людську подобу,

та й чимдуж поспішають далі. Аж це відьма озирнулася й побачила їх. Повертає вона назад та й ну доганяти. Тоді дервішева дочка знову вдалася до

чарів: шахзаде стає пекарнею, а вона сама – пекарем.

Прибігла відьма й питає:

– Пекарю, чи не проходили тут чоловік та жінка?

А пекар відповідає:

– Хліб ще не спікся, щойно посадив. Приходь через півгодини – тоді дам.

– Голубе, та я не про хліб тебе питаю, а чи не проходили тут чоловік із жінкою?

А пекар своєї:

– Та й у мене, голубко, аж млоїть од голоду, зачекай-но трохи, поки допечу – тоді й пообідаємо.

Бачить відьма, що пекар не второпає нічого, та й почимчикувала назад. А дочка повернула собі й чоловікові людську подобу, й тікають далі.

Коли це відьма зирк – молодята знову на дорозі. От вона й здогадалася, що сад та пекарня – були її дочка та зять. Кинулася вона їх доганяти.

Бачить дочка, що мати доганяє їх, вдарила чоловіка по щоці – став він озером, а сама перекинулася на качку та й пірнула під воду.

Підходить мати, бачить: велике озеро. Бігає вона берегом туди й сюди, а ніяк не може знайти місце, аби підійти до води. Крутилася вона, вертілася та й подалася назад.

Побачила дівчина, що мати повернулася додому, знову розвіяла чари, й молодята ідуть далі.

Довго вони йшли чи ні, аж дісталися рідного міста шахзаде. Він і каже дружині:

– Перебудь трохи в заїзді, а я піду дістану одяг та віз.

Тільки шахзаде вийшов на дорогу, як перед ним наче виріс дервіш: вхопив його та й несе в батьків палац. А там на нього вже чекає його наречена – ще з того дня, коли мало бути весілля.

А дервішева дочка почекала годину, другу – нема її судженого. Тоді вона стала голубкою, полетіла до палацу та й сіла на вікні.

– Бач, невірний! Мене в заїзді покинув, а береш іншу! – докоряє вона шахзаде та й летить назад.

Опам’ятався шахзаде, вибіг із кімнати, взяв повіз та чимдуж до заїзду – забрав свою суджену й доправив у палац.

Їм було любо-любо, а нам любо слухати.

* Дервіш – мусульманський чернець-жебрак, особливий стан у мусульманських суспільствах.

* Есселям алейкюм – шанобливе вітання, буквально: "мир вам".