Щасливий - алтайська казка

На сонячному боці шпилястої гори на березі молочного озера жив хлопчик. На зріст був як козеня. З двох білчачих шкурок пошив він собі шапчину. Ноги взував у чобітки з маралячої шкіри. Лицем хлопчик був кругловидий, як місяць уповні, і ніколи не плакав.

Мову птахів і звірів розумів добре, бджіл і коників міг слухати годинами.

Дмухне хлопчик у суху стеблинку – стеблинка співає, торкне павутинку – вона видзвонює.

Ось одного разу берегом молочного озера на білому коні їхав Ак-каан. Почув ніжний дзвін.

– Що воно таке?

Перехилився через сідло, пужалном нагайки розгорнув кущі й побачив кругловидого хлопчика. Хлопчик сидів навпочіпки, дув у суху стеблинку квітки болдиргана, й стебло відгукувалося срібним передзвоном.

– Як тебе звати, хлопчику?

– Моє ім’я Иристу – Щасливий.

– Хто твої батьки? Хто годує, хто поїть тебе?

– Мій батько – гора, мати – озеро. Гора мене годує, озеро мене поїть.

– Хочеш бути моїм сином, любий Иристу? Я пошию тобі теплого кожушка, смачно годуватиму, подарую прудконогого коника. Сідай в сідло позад мене й поскачемо до мого білого шатра.

– Гаразд.

Иристу стрибнув на круп білого коня, обома руками вхопився за пояс Ак-каана, і помчав кінь до білого шатра. Діти Ак-каанові, синок Кьоз-кичинек і донька Кара-чач, вибігли назустріч – першими батька стрічати, першими подарунки одержати.

Коли Ак-каан спішився, діти низько йому вклонилися:

– Шановний батечку, щасливого полювання ми вам бажали, у тринебесного Курбустана багатої здобичі просили, семинебесному Ульгеню молилися. Який подарунок ви нам привезли, запитати не сміємо.

Ак-каан схопив Иристу за комір, стягнув з коня і поставив на землю.

– Ось моя здобич. Цей маленький раб гарні пісні на дудці грає.

Та Иристу грати на дудці не хотів. Він від образи слова вимовити не міг.

– Не хочеш на дудці грати? – розсердився Ак-каан. – Будеш тоді мою білу худобу пасти.

Ціле літо Иристу переганяв гурти з пасовиська на пасовисько, туди, де трава солодша, де вода чистіша. Восени сніг і дощ сікли його нещадно. Вітер наскрізь продував. До зими чобітки його скоробилися, каптанчик присох до плечей. Очі навчилися плакати, став він тужливі пісні співати. Та ніхто йому сліз не втер, ніхто плачу не чув. Одного разу спіткнувся Иристу, впав, а підвестися не може, сил нема. І сам незчувся, як заснув.

– Ти, синку, коли на шпилястій горі над молочним озером жив, не вмів плакати, не знав тужливих пісень. Чого ж ти так побиваєшся тепер?

– Мої ноги болять, мої руки саднять, мій живіт замерз. Не можу я сам пасти незчислимі гурти.

Дідок погладив свій костур, почесав бороду, звузив очі.

– Ти, синку, як захочеш спочити, скажи коровам: «Пип!» Побігати захочеш, скажи коровам: «Тап-тажлан!»

Иристу розплющив очі й побачив розжарене сонце над головою.

– М-м-ооо...– мукали корови й розбредалися навсебіч.

– Пип! – наказав Иристу.

Корови, де ходили, там і полягали.

– Тап-тажлан!

Корови попідводились і затанцювали на лузі.

Побачив це Ак-каан, схопив хлопчика за комірець, потягнув до свого білого шатра.

В шатрі на сундуку, вкритому ведмежою шкурою, сиділа улюблена жона Ак-каана. Обличчя в неї ніби змащена салом перепічка, шкіра на шиї, ніколи не митій, почорніла, мов кора на гнилому пні.

– Нікчемний Иристу! – наче коза замекала, закричала вона.– На дудці грати не хочеш, корів пасти тобі теж не хочеться. Ось ломака-збивачка, ставай до чану, будеш тепер масло колотити.

Руки хлопчика спочинку не мали, очі не сміли здрімнути.

Сім’я Ак-каана, гості, навіть собаки їли перепічки з маслом, а хлоп’я Иристу сухого коржика не бачив.

Діти Ак-каанові, синок Кьоз-кичинек і донька Кара-чач, завжди верещали, за кожен шматок сварилися. Іграшок теж поділити ніяк не могли.

Дивиться на них Иристу, смішно йому стало, от він і засміявся.

– Це ти так працюєш? – розсердилася жона Ак-каана.– Ах ти нікчемний хлопчисько! Ось я тобі покажу!

А дівчинка побачила в руках свого брата козячі бабки і кинулась забирати. Хлопчик мщно тримав кості і сопів, дівчинка дряпалася і верещала.

– Діти мої, діти мої,– забідкалася жона Ак-каана,– любі ви мої, не плачте, вгамуйтеся!

Але діти й далі дряпалися й верещали.

– Пип! – прошепотів Иристу, і руки дівчинки прилипли до братової голови.

– Що з вами, діти мої? – заголосила мати, пригортаючи сина й доньку.– Краще б цей хлопець прилип до своєї збивачки.

– Пип! – знову промовив Иристу.

І Ак-каанова жона прилипла до своїх дітей.

Ввійшов Ак-каан:

– Чому вогнище не горить, чому юшка в казані не кипить?

Підняв руку й ляснув свою жону по плечу. Та Иристу сказав: «Пип!», і рука Ак-каана прилипла до плеча його жони.

А щасливий Иристу пожбурив подалі збивачку, зрізав суху стеблинку й заграв, заспівав, як вільна пташка в небі.

Слухаючи його пісню, Ак-каан тремтів, як затиснута в жмені миша.

Його жона зойкала, а діти тихо скімлили.

Та тільки-но скінчив Иристу свою пісеньку, щойно опустив свою дудочку, як Ак-каан отямився, загримав:

– Ти, безрідний убогий хлопчисько! Біжи, поклич наймудріших камів, нехай мене мерщій вилікують.

Иристу привів вельмиповажних камів з усіх близьких і найдальших стійбищ. Чимало худоби довелося порізати, щоб почастувати камів, чимало люльок найкращого тютюну ками викурили, але нічого вдіяти не змогли.

Нарешті найстаріший, старий, мов пень трухлявий, дід мовив:

– Там, де земля з небом сходяться, живе великий Телдекпей-кам. Якщо вже він вас не вилікує, то ніхто на землі, великий Ак-каане, вам не зможе зарадити.

Иристу побіг по Телдекпей-кама.

Великий кам на синьому бикові приїхав, спішився, сплюнув крізь зуби і сів на землю біля вогнища.

– Якщо від хвороби не вилікую, де ж тоді моя слава? – поважно мовив.

Відкашлявся, добув із-за пояса кресало, викресав іскру, запалив люльку.

– Не встигну ще й люльки цієї докурити, як усі видужають.

Але тут малий Иристу вклонився великому каму:

– Ви така шанована людина, чому поруч з усіма на землі сидите? Краще сядьте вище, ось на цей теплий камінь.

Кам Телдекпей поволі підвівся і поважно всівся на камінь, зігрітий сонцем.

Народ на нього дивиться, дихнути не сміючи.

– Люльку докурю, Ак-каане, і ти видужаєш.

Однак викурив він і другу, і третю люльку, а Ак-каан, його жона, діти зосталися стояти прилиплі одне до одного.

– Пип! – тихо вимовив Иристу.

– Доведеться трохи в бубон побити, – густим басом мовив великий кам.

Підвівся і разом з ним відірвався і повиснув на ньому білий камінь. Телдекпей-кам знову сів. Соромно було стояти з каменем на сідниці.

Очі старого мало на лоба не повилазили.

– Що воно за камінь, на який ти мене всадовив, Иристу?

– Камінь з гори. Вклоніться господареві гір.

Великий кам припав лобом до землі.

– Пип! – крикнув Иристу.

І люди побачили, що великий кам не може відірвати сідниці від каменя, а голови од землі.

– А-а, то це твої витівки, негідний хлопчисько! – прохрипів Ак-каан.

Иристу здійняв угору праву руку:

– Тап-тажлан! – сказав він, і сім’я хана розпалася, так і покотилися, може, вони й тепер ще десь котяться.

А Телдекпей-кам лишився сидіти, доки й не скам’янів. Іще й зараз сидить він на Алтаї горбатою горою – Тел-декпей.

А щасливий Иристу побіг до молочного озера, до шпилястої гори. Із озера долонею води зачерпнув, напився, нагорі курінь собі поставив. У тому курені він і понині живе. Наспівує свої щасливі пісеньки, награє в дудочки, перебирає пальцями павутинки, й ті йому тихим передзвоном відгукуються.