Біда - українські народні

Був чоловік та й жінка. Дуже бідні були і не могли ніяким чином доробитися. Бо в них таки була в хаті Біда. Як не мотався той чоловік, яку роботу не робив, аби було з чого жити, – нічого не помагало йому.

– Іди до того й того багача, аби дав нам кавалок поля на третину. Йому два паї, а нам третій. Може, з того зажиємось, – сказала жінка.

Пішов він до багача та й каже:

– Дайте мені робити ваш город на третій пай. Вам буде два паї, а мені третій.

– Добре, – сказав багач.

Виорав багач восени на озимину велике поле, дав свою пшеницю, бідний посіяв, заскородив. Настало літо, прийшла пора жати, узяв бідний свою жінку на багацьке поле та й жне пшеницю. Дві клані складає багачеви, а третю собі. Зжали вони все та й пішли до хати. Най то збіжжя сохне в полі. Як прийде пора, візьметься до хати,

А того літа файна пшениця вродилася. Бідний все ходить що третій, що четвертий день на поле того багача. Тішиться тими кланями, що нажав. Але дивиться, що все менші та менші його клані, а багацькі чим день, то більші. Так, як би крав хтось з його клань та додавав у багацькі. Та й каже він жінці свої:

– Жінко, так і так. Я все дивлюся на клані. Наші менші, а багачеві більші. Що це може бути?

А жінка йому каже:

– Іди, чоловіче, сеї ночі та посокоти.

Чоловік узяв сокиру під паху та й пішов на поле сокотити. Ходить попри своїх клань та все сокотить. Прийшла дванадцята година опівночі. Дивиться він, хтось вимикає з його клані по стеблині пшеницю та й у багацьку кланю несе й натикає. Чоловік штрикнув під свої клані до тої людини, лапнув за руку, а то дівка гола. Хапнув сокиру та й хоче рубати тій дівці шию. А дівка сказала:

– Не рубай мене, чоловіче, я твоє щастя.

– Яке ти моє щастя, як ти з мої клані береш, а в багацьку натикаєш?

– Ой щастя, каже гола дівка. – Ти не доробишся, чоловіче, аби робив як день, так ніч. Бо в твої хаті є Біда.

– А що мені робити, аби я не мав Біди? Каже гола дівка:

– Мусиш вибратися з жінкою й дітьми геть із свеї хати. Аж на десяте-дванадцяте село. Отам собі доробишся. Але як будеш вибиратися з хати, то би нічого не забув у хаті. А як щось забудеш, аби ти в свою хату вже не вертав.

– Добре, – сказав чоловік голій дівці. І дівка пропала в землю, як не було.

Прийшов чоловік до хати та й розказує жінці все, що з ним трафилося.

– Добре, – каже жінка, – вибираймося.

Спакувалися та й пішли з дітьми геть. Пройшли кавалок дороги, і чоловік пригадав, що забув у хаті сокиру. Каже він жінці:

– Жінко, я забув у хаті то, що найбільше в дорозі треба.

– Що забув?

– Сокиру. Я вертаюся.

– Е, – каже жінка, – як казала тобі гола дівка, щоб ти не вертався, так ти не вертайся.

– Як я не боявся вночі вартувати в полі, так я не боюся в свою хату вернутися.

Сіли жінка з дітьми на землю, а чоловік вернувся. Наближається він до хати, чує, а в хаті така голоснява, так щось приповідає, що аж млосно слухати. Чоловік нахилив голову поза двері, а воно каже:

– Ой ґаздику мій милий, чому ти мене покинув? Бери мене з собою! Бо що я маю без тебе робити?!

І показалася йому Біда в людському вигляді. Чоловік сараку вже не мав що діяти та й мусив сказати:

– Та я таки вернувся за тобою.

Біда лапнулася чоловікови за шию. Чоловік каже:

– Е, Бідо, мені буде встидно нести тебе селом. Люди будуть ззиратися.

– Ну то, – каже біда, – заховай мене в пазуху свою. Чоловік каже:

– Я маю гезде на полиці ріжок, залазь у него.

Залізла Біда в ріжок. Чоловік поклав ріжок у кишеню, взяв сокиру та й пішов з хати. Догнав жінку й дітей. Жінка питається:

– А що, чоловіче, там у хаті?

Щось її тєкло. Чоловік не хотів жінці розказувати, лиш сказав:

– Пішли далі.

Ідуть вони дорогою та й попри став цего багача. Чоловік витягає той ріжок з кишени та й мече багачеви в став. Тому, що робив третину на його полі. Як вер той ріг у став, то йому аж легше стало на душі, так, ніби на світ народився.

Минули ці бідаки десь, може, дванадцять-тринадцять сіл і зупинилися в однім великім селі. А в тім селі був дідич дуже багатий.

Каже жінці чоловік:

– Піду я до цего дідича проситися, би нас приймив на роботу.

– Най буде, – каже жінка. Прийшов чоловік до пана та й каже:

– Пане вельможний, прийміть мене на роботи. А дідич питає:

– А що ти, чоловіче, вмієш робити?

– Що скажуть пан, то все буду робити.

Дав пан їм притулок, примістилися вони в якійсь хатчині, ночують. Аж тут нараз десь опівночі отворяються двері і входить у хату коза. Та й стряслася серед хати. З кози посипалися срібняки, аж у хатчині виду дало. Як уздріли то чоловік з жінкою, аж стремтіли з радощів. А то ще й другий раз коза стряслася та й зменшилася. І знов срібняки посипалися. Чоловік з жінкою з радощів штрикли ту козу цілувати. А коза третій раз стряслася, і кози вже не стало, вся срібняками розсипалася по землі.

Чоловік накрив срібняки фелеґою та й чекає днини Божої. Настала Божа днина, і чоловік посилає жінку до дідича.

– Скажи дідичеви, щоби позичив ґелетки. А дідич запитається: «Нащо вам ґелетки?» А ти поправд і таки скажи: «Гроші міряти».

Каже жінка дідичеви:

– Позичте ґелетки. А дідич питається:

– Нащо вам ґелетки?

– Переміряти гроші, срібняки.

А дідич собі подумав: «Ади, змилила дрантогузка». Та й каже:

– Іди геть мені з двору.

Але жінка таки не відступає з дідицького двору. «Дайте ґелетки» та й «дайте ґелетки». Дідич крикнув на покойову:

– Подайте цій жінці ґелетку, най не морочить мені голови. Чоловік переміряв срібняки, а дідичеви за кожний обруч по срібнякови набив. За вигоду, за дідичеву ґелетку.

– Неси, жінко, та й подай дідичеви в руки.

А дідич як подивився на ті срібняки, то йому очі вивалилися, як цибулі. Жінка пішла собі в свою хатчину, а дідич не звірив своїм очам. Узяв з клинка палицю та й пошмалив до хатчини, де примістив того чоловіка з жінкою. Отворив двері, а чоловік з жінкою сидять коло купи срібняків, накритої фелеґою. Каже пан:

– Ану покажи тоти срібняки, що ти міряв моєю ґелеткою?

– А ви, пане, не заберете в мене?

– Ні, ні, не заберу, лиш покажи, – каже дідич.

Чоловік здоймив фелеґу, а пан як подивився, то аж задрижав. Та й питається в него:

– Яким чином ці срібняки попали тобі в руки? Відки та що? Чоловік розказав все поправді, як то сталося. Пан каже:

– Ну то твоє щастя. До цего я рації не маю. Я тебе поставлю за ці гроші на одно велике ґаздівство. Тут оден барон виїха́є за границю. Має свій дворик, поле. Купиш у него, станеш на його місце жити і будеш місцевим ґаздою. Не будеш ходити ніврбтком.

І так сталося. Робить цей чоловік з жінкою великий обід, бо йому ще після купівлі того маєтку купа грошей лишилася. Кличе ціле село, аби набулися люди за його здоров’я, бо набідувався він за вік свій. Та й кличе того багача, що робив у него за третину і вер йому ріжок у став. Але не пішов самий до багача, а післав післанця. Приходить післанець до багача.

– Дзінь добрий, вуйку.

А багач знав того післанця.

– Я прийшов до вас від господаря. Мене післав той чоловік, котрий у вас робив третину на полі, аби ви ласкаві прийти до него на обід. Він скликав ціле село. Та й вас не хоче минати. Будьте ласкаві прийти до нього на обід.

А то за далеким селом уталювався той чоловік. Багач каже згорда післанцеви:

– Я не знаю ніяких післанців. Вертайся до него назад та й скажи йому: поки він сам не прийде до мене просити, доти я не прийду.

Післанець пообтирався та й вернувся назад. Та й сказав цьому чоловікови: «Так і так сказав той багач». І той чоловік сам іде до багача, хоть не має раз як, бо в нього рухи, готовляться до обіду великого. Отворив браму в багача, а багач чесав коні на подвір’ю. Дивиться і не може пізнати, що це за оден до него прийшов. Бо на цім чоловікови таке вбрання, що багач видів таке хіба що в багачів, а не в простого селянина. Але як заговорив той чоловік до цего багача, так багач зразу пізнав його. Та й багача злість зібрала. Та й каже йому:

– Чого ти прийшов до мене? Говори, бо я не маю коли. Я чешу коні і їду в поле.

Підійшов чоловік до багача ближче, подав багачеви руку та й сказав:

– Я прийшов просити вас на обід.

– Та казав мені твій післанець. Та чи то правда, що ти такий великий обід робиш, як казав той післанець?

– Правда.

Та й вірить він і не вірить. А як подивиться на його вбрання, то щось довіряє. І каже багач:

– Ну як так, то йдім посидьмо в галєрії і щось поговоримо. Сіли обидва.

– Піду до тебе на обід, але мусиш мені розказати, з чого ти так забагатів.

– Скажу вам поправді, таїть не буду.

І зачав той розказувати геть усе, від початку до кінця. Як узяв третичку робити, як йому дівка гола показалася... І все розказав до кінця.

–...А я, – каже, – прийшов під хату, а в хаті голоснява. Я отворив двері, а Біда мені виштрикла на плечі, показалася у вигляді людини. Я завстидався нести селами голу Біду на плечах. І я запросив її, аби мені в ріжок влізла. Вона залізла в ріжок, і я її корком заткав. Та йшов попри вашого става, та й вер у ваш став.

Та й ще розказав багачеви, яким чином гроші йому попали. І багач усе то зрозумів. Та й каже:

– Ге, то тому мені дві корові згибло, двадцять п’ять овець пропало, стирта сіна згоріла. Доти я не піду до тебе на обід, – каже багач бідному, – поки я не найду той ріжок у себе в ставі. Ти маєш показати, на котре місце ти той ріжок вер.

Бідний чоловік не хотів то показати багачеви, бо не мав часу, квапився додому йти. А багач імив його за груди (він був дуже сильний), потряс та й сказав:

– Ой підеш! Де дінешся?

Багач крикнув на свого сусіда, на другого, на третього:

– Ходіть сюди! Позбігалися сусіди.

– Що є? – запиталися.

– Ідіть зо мною. Дам вам по золотому.

Повів багач до свого ставка тих людей та й того бідного чоловіка.

– Ану де ти вер той ріжок, на котре місце? І він показав:

– Отам я його вер.

– Ану, люди, розбирайтеся, лізьте у воду, шукайте ріжка. Шукають, шукають, скрізь мацають намулами в тім боці і в другім – не годні найти. Намучились і повилізали з води. А багач каже:

– Вертайте мені гроші.

Люди вернули гроші, багач розібрався сам і штрикнув нурка в воду.

Шукаючи, мацаючи сюди-туди, аж серед ставка лапнув і нарешті найшов той ріжок. Витяг корок, а відти вилізла така Біда довга, коло двох метрів, обвилася багачеви навколо шиї та й заговорила людським голосом просто багачеви в лице:

– Отепер я тебе не попущуся ніколи-ніколи. А багач як закричить:

– Ти не моя Біда, ти того чоловіка, що в панськім убранню!

– О, я колись була його Біда, а тепер я не хочу бути його Бідою, бо він мене втопив. А ти мене врятував.

Та й по сьогоднішній день того багача тримається та Біда, якщо ще жиє вона. А я був при тих свідках. Бо той бідний узяв до себе на обід тих трьох людей. Та й мене взяв. Та й поклав за стіл, очима до стіни, а плечима до людей. І ми там пили. Бородою текло, а в роті сухо було.