Дванадцять лінивих робітників - Брати Ґрімм

Дванадцять робітників цілими днями нічого не робили, і ввечері теж себе утруднювати не хотіли. Ось лягли вони якось на травку і стали своїми лінощами хвалитися.

Перший сказав:

– Та яке мені діло до ваших лінощів, мені і своїх-то вистачить. Турботи про себе – це головна моя робота; їм я немало, а п’ю і того більше. З’їм я так: чотири обіди, потім пощуся трошки, доки голоду не відчую, – так-то воно для мене, мабуть, краще за все. Рано вставати – це не у моїй звичці; якщо діло підходить до півдня, то знайду я собі місце десь спокійне. Покличе хазяїн, а я немов і не чую; покличе ще раз, а я почекаю трохи, доки він мене підійме, ну, і йду вже, звісно, повільно. Так жити ще можна.

Другий сказав:

– А мені ось коня доводиться доглядати, але вуздечку я з нього не знімаю; якщо мені не хочеться, то й корму йому не даю, і кажу, що, мовляв, він уже поїв. Ляжу я в яела з вівсом і сплю так години з чотири. Потім простягну ногу і погладжу раз-другий коня по спині, ось він уже й почищений, та хто ж питати та перевіряти-то стане? Але служба в мене все ж занадто важка.

Третій сказав:

– І навіщо себе мучити роботою? Та і яка з того користь? Ляжу я собі на сонечку та сплю. Почне дощ накрапувати, а мені навіщо вставати? Ну і хай собі, слава Богу, йде.. І почалася, нарешті, злива, і така сильна, що аж волосся з голови зривала і з водою уносила, ось і дірку мені в черепі продовбала; ну, наклав я собі пластир, і нічого – обійшлося. Таких бід і лиха в мене вдосталь.

Четвертий сказав:

– А я, перш ніж за роботу взятися, побарюся спочатку годинку, щоб сили набратися, а потім і починаю потрохи, і питаю, чи нема випадково кого, хто б мені допоміг. Ну, і поступаюся йому великою частиною роботи, а сам тільки пильную; але мені й цього забагато.

П’ятий сказав:

– Та це що! А ось ви уявіть собі – повинен я гній убирати зі стайні й накладати на візок. Діло це д роблю повільно, беру трохи на вила, підіймаю вгору, – ну, так з чверть години і відпочиваю, доки на візок не кину. Вистачає і того, якщо за день один візок вивезу. Нема в мене бажання працювати до виснаги.

Шостий сказав:

Ех, соромно вам: я ось ніякої роботи не боюся; полежу спершу тижні три і навіть одяг з себе не знімаю. Та нащо ще ці пряжки на черевиках? Нехай собі з ніг звалюються – це нічого. А якщо на драбину мені сходити, то поставлю я повільно спершу одну ногу, а потім другу на першу сходинку, потім порахую решту, щоб знати, де можна буде відпочити.

Сьомий сказав:

– Ні, у мене справа зовсім інша: мій хазяїн слідкує за моєю працею; але тільки цілий день його не буває вдома. Однак я всюди встигаю, нічого не впускаю, бігаю, як це тільки можливо, коли швендяєш ледь-ледь. А щоб зрушити мене з місця, це, мабуть, тільки чотирьом сильним парубкам під силу буде. Прийшов це Я якось, а на підлозі лежать поряд шестеро і сплять. Ліг я з ними й заснув. І не розбудити мене було, а тут я вдома по господарству виявився потрібним, так довелося нести мене, треба сказати, на руках.

Восьмий сказав:

– Ну, видно, я за всіх вас спритніший буду: ось якщо, наприклад, лежить де камінь, я себе не утруднюю, щоб ногу підняти та переступити через нього, а лягаю прямо на землю – все одно чи багнюка, чи калюжа трапиться – і лежу собі, доки на сонці не висохну; хіба що повернуся на другий бік, щоб воно мене гріло.

Дев’ятий сказав:

– Та це що! Ось сьогодні лежав переді мною хліб, але мені було лінь його взяти, так я трохи з голоду не помер. Та стояла ще склянка, але була вона велика та важка, ну, мені й не хотілося її підіймати, – вже краще було від спраги страждати. Перевернутися з боку на бік – це для мене занадто багато; так і пролежав я цілий день, як колода.

Десятий сказав:

– А ось у мене через лінощі біда сталася: ногу зламав собі і литки набрякли. Лежало нас троє на проїжджій дорозі, а я ноги простяг і лежу. А тут їде візок, – ну, колеса мене й переїхали. Правда, я міг нога убрати з дорога, але я не чув, як візок їхав, – усе комарі над вухом дзижчали, в ніс влітали, а через рот вилітали; ну кому прийде бажання їх ще відганяти?

Одинадцятий сказав:

– Учора від служби я відмовився. Неохота було мені таскати своєму хазяїнові важкі книги то туди, то сюди, – і так кожного дня безперервно. Але, щиро кажучи, хазяїн мене відпустив і утримувати не став; одежі я його ніколи не чистив, аж моль усе поїла, – ось це та-ак!

А дванадцятий сказав:

– Сьогодні довелося мені їхати по полю у візку; поклав я на нього соломи та ліг, – ну і міцно заснув. Віжки з рук у мене й випали. Прокинувся, бачу – кінь із упряжки вирвався, нема ні хомута, ні вуздечки, ні вудил. А мимо проходила якась людина, – вона все і понесла. Та до того ж потрапив візок у калюжу, в ній і застряв. Я його так і залишив, а сам знов на солому завалився. Приходить, нарешті, сам хазяїн; витяг він візок, – а не прийшов би він, то й не лежав би я тут з вами, а лежав би там і спав собі спокійно.