Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

Велика металева брама складу важко відчинилася, відгукнувшись скрипом, який здавався майже моторошним у навколишній тиші. Всередині було холодно й темно, лише кілька слабких променів світла проникали крізь щілини в стінах.

Роуз першою увімкнула ліхтарик, і його світло відбилося від пилу, що висів у повітрі. Запах вологи й застарілого металу заповнював легені.

— Уважно, — сказав Картнер, заходячи слідом.

Джонсон тримав руку на кобурі з пістолетом, його погляд пробігав по кожному кутку складу.

— Це місце явно давно використовували не за призначенням, — буркнув він, піднімаючи з підлоги обгорілий клаптик паперу. — Але хто і для чого?

Роуз пішла вздовж стіни, зупиняючись біля старих дерев’яних ящиків. На деяких з них виднілися сліди крові.

— Свіжі плями, — зазначила вона, нахиляючись ближче.

Картнер підійшов до неї, оглядаючи поверхню ящика.

— Не схоже, що це випадковість, — сказав він. — Можливо, тут було місце скоєння злочину.

Джонсон підійшов ближче, тримаючи в руці те, що виглядало як зім'ятий шматок тканини.

— Це виглядає як частина одягу. Може належати одній із жертв, — припустив він.

Роуз оглянула тканину, зосереджено нахмурившись.

— Це жіночий светр, — сказала вона. — І, судячи з розміру, належав молодій дівчині.

— Подивімося далі, — сказав Картнер, вказуючи на двері в іншому кінці складу.

Вони рушили до дверей, за якими відкривалася ще одна кімната. Тут, на відміну від головного приміщення, були сліди чіткої активності. На підлозі лежали документи, порожні пляшки, а на стіні висіла карта з позначками.

— Це щось цікаве, — сказав Джонсон, показуючи на карту.

Роуз підійшла ближче, уважно оглядаючи позначки.

— Це ті місця, де були знайдені попередні жертви, — сказала вона. — Але є ще одне місце, яке не збігається з нашими записами.

— Можливо, це місце їхньої наступної цілі, — припустив Картнер.

Роуз поглянула на нього, її очі блищали рішучістю.

— Тоді ми повинні дізнатися, що вони планували, і зупинити це.

Джонсон кивнув, але раптом його погляд застиг на чомусь під столом. Він нахилився і підняв маленький диктофон.

— Виглядає, ніби хтось хотів залишити нам підказку, — сказав він.

Картнер узяв диктофон і натиснув кнопку відтворення. З динаміка пролунав хрипкий голос:

— Це ще не кінець. Ви знаєте, де шукати. Але чи встигнете?

Повітря в кімнаті стало ще холоднішим. Роуз стискала ліхтарик, її пальці побіліли.

— Вони хочуть, щоб ми грали за їхніми правилами, — сказала вона.

— Але ми граємо за своїми, — додав Картнер, вимикаючи диктофон. — Пора підключити команду.

Скрип гальм на холодному асфальті вивів трійцю з роздумів. До складу під’їхала машина. Фари згасли, і з автівки вийшов високий чоловік у чорному пальті та капелюсі. Його статура й упевнена хода одразу привертали увагу.

Чоловік підійшов ближче й простяг руку.

— Містере Картнере, містере Джонсоне, — він коротко кивнув кожному з чоловіків, потиснувши їм руки. — А це має бути місіс Рейд.

Роуз трохи знітилася, але відповіла на його жест, потиснувши його теплу, міцну руку.

— Радий вас бачити, місіс Рейд. Багато чув про вас, — сказав він із легкою усмішкою.

— І про що ж саме ви чули? — з цікавістю запитала Роуз.

— Про ваші досягнення у розслідуваннях, вашу проникливість і… — він кинув короткий погляд на чоловіків, — вашу хоробрість.

— Дякую, — стримано відповіла Роуз, дивлячись на нього з-під лоба.

— Неш Клайд, — представився він, виймаючи з кишені посвідчення детектива й показуючи його. — Мені сорок п’ять, якщо це має значення, і я працюю в цьому відділі вже понад двадцять років. Моя спеціалізація — справи, які інші не можуть розплутати.

— Радий познайомитися, Клайде, — відповів Картнер, оцінюючи його пильним поглядом.

Клайд кинув оком на карту, що висіла на стіні, і диктофон на столі.

— Ваша справа. Ваша команда. І, сподіваюся, наша співпраця. У нас тут щось більше, ніж просто випадкові вбивства, — він обвів поглядом приміщення, ніби зважуючи кожну деталь.

Джонсон схрестив руки на грудях.

— Ви гадаєте, це частина якоїсь великої гри?

— Ні, я це знаю, — серйозно відповів Клайд. — Тіло, яке ми знайшли, — лише початок. У Чикаго таких справ десятки. І всі вони пов’язані.

Роуз напружилася, її серце забилося частіше.

— Ви маєте якісь докази?

— Ще ні, але працюємо над цим, — відповів Клайд. — І, думаю, ваші свіжі очі й талант будуть корисними.

— Тоді ми не гаятимемо часу, — сказала Роуз, знову повертаючись до карти.

Клайд кивнув, його погляд став серйозним.

— Тоді до роботи. У нас мало часу, і я хочу знати, хто стоїть за всім цим, перш ніж вони зроблять наступний крок.

Клайд відкрив папку, яку тримав у руках, і розклав кілька фотографій на столі.

— Це кадри з місця злочину, що стався минулого тижня, — сказав він, обводячи поглядом усіх у кімнаті. — І хоча на перший погляд нічого особливого, є деталі, які привертають увагу.

Роуз нахилилася ближче, щоб роздивитися знімки. На них були зображені уламки меблів, розбитий посуд і плями крові. Одне з тіл лежало на підлозі, частково прикрите старою ковдрою.

— Причина смерті? — запитала вона.

— Різані рани. Але це не просто звичайне вбивство. Візьміть ось це, — Клайд вказав на одну з фотографій. — Подивіться на положення руки жертви. Це не випадковість.

Роуз приглянулася уважніше. Рука жертви була витягнута вперед, пальці ніби намагалися щось показати.

— Схоже на знак, — зауважив Картнер, злегка нахмуривши брови.

— Так, і це вже третій такий випадок за останні два місяці, — додав Клайд. — У всіх жертв — однаковий почерк.

— А що ви знайшли в попередніх двох справах? — запитав Джонсон.

— Дуже мало, — зітхнув Клайд. — Кожна жертва — людина зі складним минулим, але зв’язок між ними не очевидний. Щось глибше.

Роуз відсунулася від столу, витираючи чоло.

— Ви згадували, що це пов’язано з іншими справами?

— Так. У Чикаго з’явилася серія нерозкритих справ, які ніколи не отримали логічного завершення. І, здається, цей злочинець свідомо повертається до них, — пояснив Клайд, його голос став напруженим.

— Ви думаєте, це хтось, хто хоче доповнити або закінчити чужу роботу? — запитала Роуз.

Клайд злегка посміхнувся.

— Ви схоплюєте швидко, місіс Рейд. Саме так.

Раптом його телефон задзвонив, і Клайд підняв слухавку. Після кількох хвилин короткої розмови він знову глянув на них.

— У нас ще одне тіло. Відіграємо це швидко, — він узяв пальто.

— Знову? — здивовано запитав Джонсон.

— Так. Збирайтеся, — Клайд кинув погляд на Роуз. — Ви готові побачити справжній Чикаго?