Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

РОУЗ

Очі Роуз повільно розплющились. Світло було тьмяним, жовтуватим, ніби лампочка доживала свої останні години. В повітрі висів важкий запах — суміш вологи, старої цвілі та чогось залізного… крові?

Вона лежала на тонкому матраці прямо на підлозі. Стіни — бетонні, сірі, без вікон. Єдина дерев’яна двері з грубим замком. Угорі — камера. Її не було видно з першого погляду, але Роуз відчула на собі чийсь погляд. Вона поворушилася, і тіло одразу відгукнулося болем — кожен м'яз, кожна подряпина пекли. Синці вже почали змінювати колір, але свіжі садна палили немов вогнем. Одяг на ній був не її — проста сорочка, ніби лікарняна. Ні нижньої білизни, ні шкарпеток.

Дихання перехопило. Вона пригадала все: темряву, його дотики, те, як він шепотів їй на вухо... І як вона благала. Її пальці судомно стиснули край матраца, і з горла вирвався сухий, задушений стогін. Очі наповнилися слізьми, але вона зціпила зуби.

— Ти сильна, Роуз… — прошепотіла вона сама собі, намагаючись зібратись.

Раптом у дверях щось клацнуло. Вони відчинились. У кімнату увійшов той самий чоловік. На ньому була темна сорочка, розстібнута на грудях, і легка усмішка на обличчі, що змушувала кров у жилах Роуз холонути.

— Прокинулася, принцесо, — його голос був ніжним, але саме це лякало найбільше. — Сьогодні в нас буде особливий день.

Роуз дивилася на нього з ненавистю й страхом, але не промовила ні слова. Вона відчувала, як її тіло тремтить, але свідомість твердішала. Їй потрібно було думати. Пам’ятати кожну деталь. Кожне слово. Вона мала знайти спосіб вижити. І втекти.

А поки він наближався, її розум уже почав вибудовувати план. Вона не знала, чи буде ще шанс. Але якщо буде… вона скористається ним.

Він підійшов ближче, і вона відчула, як від нього тхне чимось дешевим — можливо, одеколоном, змішаним із потом. Його тінь впала на неї, і Роуз мимоволі відсунулась назад, поки її спина не вперлася в холодну стіну.

— Не бійся мене, — сказав він, сідаючи навпроти неї на корточки. — Я ж врятував тебе від усього того бруду. Від Картнера. Від твого жалюгідного життя. Тут ти — справжня. І ти моя.

Роуз нічого не відповіла. Її погляд залишався прикутий до його рук — вона стежила за кожним рухом. Її мозок лихоманково шукав спосіб дістатися дверей, вивідної труби, вентиляції — будь-чого, що могло б дати їй шанс. Але в цій кімнаті не було нічого.

Він простягнув руку і обережно провів пальцями по її щоці. Вона здригнулась, але не відвела погляду.

— Так дивилася й вона, — прошепотів. — Твоя схожість із Кейт — це не випадковість. Я вірю в долю. І доля привела тебе до мене.

— Я не Кейт, — прошепотіла Роуз, зусиллям волі приборкуючи голос.

Його очі блиснули.

— Ще ні. Але станеш.

Роуз різко відвернулась. Вона не могла більше витримувати його присутність.

— Знаєш, — додав він після паузи, — я думав, ти зламаєшся ще в першу ніч. Але ти інша. Ти сильніша. Це мене захоплює. Збуджує.

Роуз зціпила щелепу, щоб не закричати. Він підвівся, і вона з полегшенням почула, як його кроки віддаляються. Після цього двері клацнули і знову зачинились на замок.

Лише тоді вона дозволила собі впасти на бік і видихнути. Її груди здригались від стриманого ридання, але вона трималась.

І в цей момент вона дала собі обіцянку.

Я виживу. Я вирвуся звідси. І я змушу його заплатити.