Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

— Ти надто гарна, щоб мучити тебе довго, — прошепотів він, нахиляючись ближче.

Його голос змусив моє серце стиснутися. Він був знайомий. Дуже знайомий. Але через туман у голові я не могла точно визначити, кому він належав. Від його дихання по шкірі пробігли мурашки, але не від страху — від ненависті.

— Не торкайся мене, — прошипіла я, силкуючись відсунутися, хоча кайдани не давали навіть шансу на втечу.

Він лише розсміявся — глухо, тихо, ніби це була гра, в якій я вже програла.

— Але я вже торкнувся тебе, Роуз, — його пальці ледь торкнулися моєї щоки, змушуючи мене здригнутися. — І не лише сьогодні.

Я затамувала подих.

Що він мав на увазі?

Його рука зникла так само швидко, як і з’явилася.

— Скоро ти згадаєш мене, — сказав він майже лагідно, а потім його постать віддалилася. — А поки… не сумуй.

Двері зачинилися з глухим стуком.

Я залишилася на самоті, важко дихаючи.

В голові почали виринати уривки спогадів.

Я знала цей голос.

Я знала його.

Але звідки?

Я стиснула зуби, намагаючись не піддаватися паніці. В голові крутилися тисячі думок, але найголовніше питання не давало мені спокою: хто він?

Його голос… він був знайомий. Не просто знайомий, а такий, що змушував серце калатати від страху та люті одночасно. Я заплющила очі, намагаючись згадати, де могла чути цей темний, небезпечний тембр.

Я зробила глибокий вдих. Руки все ще були в кайданах, але зараз це мене хвилювало найменше.

Що він мав на увазі? "Я вже торкнувся тебе, і не лише сьогодні."

Мене пересмикнуло від цих слів.

"Заспокойся, Роуз. Думай."

Я прокручувала в голові всі голоси, які знала. Поліцейські? Ні, там інший тон. Колеги? Ні. Студенти? Малоймовірно…

І тут мене наче вдарило блискавкою.

Якщо це хтось із моєї роботи… то він міг бути біля мене постійно.

Мене знудило від цієї думки.

Я стиснула пальці в кулаки, незважаючи на те, що кайдани врізалися в шкіру. Я не могла дозволити собі зараз розкисати.

Мені потрібно вибратися.

Або хоча б знайти спосіб дізнатися, хто він.

Я перевела подих, намагаючись не панікувати. У цій темній кімнаті, з кайданами на руках і чужим голосом, що лунав у вухах, я повинна була триматися.

"Він тут був. Він говорив зі мною. Він..."

Мене пересмикнуло від власних думок.

Я оглянулася навколо — темрява. Але тепер, коли я лежала на ліжку, щось було інакше. Я спробувала поворухнути руками. Ланцюги трохи натягнулися, але, на мій подив, не так сильно, як раніше.

Я обережно потягнулася пальцями вперед і відчула... м'яку тканину.

Одяг? Чий?

Мої думки пішли далі. Якщо він змінив мій одяг, значить, я була непритомною досить довго.

І це означало, що він торкався мене, поки я була без свідомості.

Мені стало холодно не від температури в кімнаті, а від усвідомлення.

Я стисло губи, намагаючись не видати страх. Він міг бути будь-де, міг дивитися на мене навіть зараз.

Я не дам йому перемогти.

Я зробила глибокий вдих і підняла голову.

— Якщо ти думаєш, що я просто буду сидіти тут і чекати, поки ти вирішиш, що зі мною зробити, ти дуже помиляєшся, — сказала я впевнено, хоч голос трохи здригнувся.

Я чекала відповіді. Тишина.

Я зціпила зуби.

— Ти боягуз. Думаєш, що можеш сховати своє обличчя і змусити мене боятися?

І ось тоді…

Замок у дверях клацнув.

Я завмерла.

Двері повільно прочинилися, і силует чоловіка знову з’явився у проході.

Він не говорив. Не рухався. Просто дивився.

Я не відводила погляду, хоча кожна клітина мого тіла волала про втечу.

Він стояв у дверях, мовчазний і нерухомий, як статуя. Маска приховувала його обличчя, але я відчувала його погляд.

— Ти не зламаєш мене, — сказала я, змушуючи голос звучати твердо.

Він нахилив голову, наче вивчаючи мене. Потім, повільно, без поспіху, зробив крок вперед.

Я напружилась, та не відвела очей.

— Чому ти мовчиш? — спитала я, намагаючись витягти з нього хоч якусь реакцію.

Він зупинився біля ліжка і повільно простягнув руку.

Я відсахнулась.

— Не торкайся мене!

Він зупинився. Його пальці завмерли в повітрі.

Тоді я почула, як він засміявся. Тихо, глузливо.

— Ти боїшся, Роуз, — прошепотів він.

Його голос... Щось у ньому було таке знайоме, що мене пройняло холодом.

— Ти все ще не згадала мене? — його голос став майже ніжним.

Я напружено вдивлялася в нього, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку.

— Хто ти?

Він мовчав, потім повільно підніс палець до своїх вуст, ніби змушуючи мене замовкнути.

— Скоро ти дізнаєшся, — сказав він і, не поспішаючи, відступив назад до дверей.

Я заклякла, слухаючи, як вони зачиняються.

Скоро?

Що він мав на увазі?