Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

СЦЕНА ВІД РІКАРДО

Картнер стояв, втупившись у Рікардо, його очі палахкотіли від гніву.

— Це через тебе, — холодно сказав Картнер, нервово стиснувши кулаки. — Твоя охорона, твої люди — це через тебе. Тепер вона зникла, і я не можу її знайти!

Рікардо, не витримуючи, різко відкинув голову назад, його обличчя було, наче в масці, без емоцій, але відчувалася напруга, що вирувала всередині.

— Не потрібно перекладати відповідальність на мене! — вигукнув він, його голос став крижаним. — Моя охорона підстрелила ворога, але мої хлопці зараз в лікарні, а Роуз... Роуз немає, і це моя провина?

Він зробив паузу, спостерігаючи за Картнером, в серці важка злість. Рікардо зібрався, роблячи крок вперед.

— І не треба грати в ігри, Картнер. Ти нічого не зробив заради її захисту. Я зробив усе, що міг. Моя охорона намагалася, і зараз мої люди вже шукають Роуз. І якщо хтось з тих, хто знає, де вона, не скаже мені правду, вони почнуть питати. І, знаєш, якщо не будуть каятись, я дам наказ — їм доведеться платити за це. Вони не будуть йти з цієї ситуації живими, якщо не говорять!

В обличчі Рікардо знову з’явилася холодна рішучість. Між ними було мовчання, але напруга була такою, що здавалось, кожен рух може привести до вибуху.

Рікардо на хвилину зупинився, поки думки розривали його. Він знову відчував те, що переживав після першої зустрічі з Роуз — нещадну турботу, яка змішувалася з безпорадністю. І тепер... тепер він втратив її.

Він відчував, як його груди стискаються від болю і гніву. Всі ці дії, всі ці зусилля були заради неї. І тепер її немає тут.

— Не думай, що це закінчено, Картнер, — прошепотів Рікардо, його голос залишався холодним і нещадним. — Тепер я її знайду, і ти не в силах мене зупинити.

Рікардо стояв перед Картнером, його плечі були підняті, очі палахкотіли від агресії, але під цим всім ховалася безмежна тривога. Він відчував, як його серце важко б’ється, як кожен рух і кожне слово здаються тяжкими. Тягар відповідальності був нестерпним, і це не лише через відсутність Роуз. Це був внутрішній біль, від того, що він не зміг її вберегти.

Рікардо зробив ще один крок вперед, і в той момент, коли здавалось, що всі стіни між ними зникнуть, він несподівано випалив:

— Я її люблю.

Ці слова відрізнялися від усього, що він сказав до цього. Це був не наказ, не гнів, а щирий, майже тихий крик душі, що прорвався, відчуваючи свою безсилу відсутність, відчуваючи, як кожен крок стає важчим. Рікардо більше не ховав емоцій, як раніше, не тримав їх під контролем. Вони вирвалися, і його голос, повний болю та розчарування, був немов відлунням у просторі.

— Я б все зробив, щоб її захистити, — продовжив він, голос знову став більш твердим, але важким, мов тягар. — А ти навіть не намагався.

Ці слова стали каменем, який він кинув у вікно між ними. Картнер, здавалося, не очікував такого. Його власне серце здригнулося від тиску, від відчуття того, що зараз це не просто слова про відповідальність. Це був болісний момент: він зрозумів, що не зміг бути тим, ким мав би бути для Роуз.

Рікардо повернувся до охоронців, які стояли поруч. Його накази були чіткими і суворими.

— Ми знаходимо її, і я не зупинюся, поки не отримаю відповідей, — промовив він, і його слова звучали так, ніби з ними йшло не лише виконання завдання, а й його внутрішня боротьба з тими почуттями, які тримали його в полоні.

Рікардо думав лише про Роуз і про те, що він відчуває до неї. Всі його почуття, будь то біль, тривога чи навіть агресія, були спрямовані тільки на одне — повернути її назад, знайти її, будь-якими шляхами. І він знав, що, навіть якщо доведеться пройти через усе, він не зупиниться, поки не отримає її назад.