Рухаючись по лезу. Книга 2 - Мара Найт

Раут важко дихав, його обличчя блищало від поту. Він зиркнув на чоловіка в темних окулярах, який уже не чинив спротиву, а потім перевів погляд на Роуз.

— Це… це все було не так, як ви думаєте, — проказав він хрипло.

Роуз схрестила руки на грудях, її погляд був пронизливим.

— Просвіти нас.

Раут нервово ковтнув.

— Том Мур… Він не з’їхав з глузду просто так. Це все через нього, — він різко кивнув у бік чоловіка в темних окулярах.

Картнер нахмурився.

— І хто він такий?

Раут заплющив очі на секунду, ніби наважуючись сказати щось важливе.

— Він… той, хто керує всім цим. Це не я, це він тиснув на Тома, доводив його до божевілля. Він змушував його вірити, що все це — його вина!

Роуз зловила зміну в поведінці чоловіка в темних окулярах. Він мовчав, але напруга в його тілі говорила голосніше за слова.

— Чому ж він досі мовчить? — різко запитала вона, дивлячись на нього. — Може, скажеш щось на свій захист?

Чоловік лише вишкірився.

— Я мовчу, бо знаю, що ви нічого не зможете мені зробити.

Джонсон фиркнув.

— Серйозно? Я знаю купу способів, як змусити тебе говорити, і всі вони не дуже приємні.

Роуз зробила крок вперед, нахиляючись ближче.

— Якщо ти такий впевнений, давай перевіримо це.

Чоловік у темних окулярах спокійно глянув на неї і раптом посміхнувся.

— О, ви навіть не уявляєте, у що вплуталися.

Картнер, Роуз і Джонсон обмінялися поглядами. Щось підказувало їм, що вони тільки-но розкопали щось набагато більше, ніж очікували.