Осквернена клятва - Рейва Морель

Арелін гортала старовинний фоліант, ніби торкалася пальцями до живої пам’яті. Пожовклі сторінки зберігали уривки знань, натяки на щось набагато глибше, ніж просто історія. Та один аркуш вирізнявся з-поміж інших — тонший, майже прозорий, мов дихання. Вона обережно розгорнула його, відчуваючи дивну пульсацію під пальцями — як шепіт, заглушений століттями.

На пергаменті нерівним, різким почерком було виведено:

«Той, хто шукає Артефакт Безмов’я, мусить пройти шлях трьох відлунь:

перше — у місті забутих імен,

друге — під корінням дерева, що бачило падіння зірки,

третє — у храмі, де навіть молитви замовкли.

Лише тоді печать відкриється… або знищить шукача.»

Вона прочитала вголос, і кожне слово відлунювало в повітрі з дивною глибиною — так, ніби не вона говорила, а сам простір повторював закляття.

— Це не просто частина книги, — прошепотіла вона. — Це послання.

Ліціан нахилився ближче. В його очах — настороженість, навіть страх.

— Місто забутих імен… Я знаю це місце. Тут зникають ті, кого світ забуває. Їхні імена стирають з пам’яті, але ехо їх залишається. Це місце — як рана в тілі світу.

— А дерево, що бачило падіння зірки?

— Давня легенда про вербу, що виросла на кратері від комети. Її коріння йдуть глибоко в землю. Кажуть, вона зберігає уламки неба, здатні або повернути спогади, або знищити їх.

— І храм, де мовчать молитви?

Ліціан мовчав — темна тінь запала в його погляд.

— Про нього краще не згадувати. Це місце… поза життям і смертю. Якщо ми туди дістанемось — все зміниться.

Ніч закрила бібліотеку, але вони вже не належали її спокою. Арелін закрила фоліант, і їй здалося, що книги навколо зітхнули. Вона провела долонею по древніх томах.

— Це місце теж пам’ятає, — сказала вона тихо. — Воно більше, ніж просто сховище знань.

— Це був храм, — відповів Ліціан. — Його сховала тиша. Але пам’ять залишилась. І вона веде нас.

Ранок не приніс полегшення. Їхній шлях починався в Місті забутих імен.

Дорога була як сон, що розмивав межу між реальністю і вигадкою. Вони перетинали мертві села, скам’янілі ліси, де навіть вітер зникав. Перед ними з’явились ворота, наполовину поглинуті землею. Кам’яні стіни, вкриті стертою символікою, дихали забуттям.

— Це воно, — Ліціан торкнувся воріт. — Я думав, що воно давно зникло.

Вони увійшли. Місто лежало в темряві підземних тунелів. Будівлі без імен, вулиці без напрямку. Простір був химерним — він не зберігав спогадів, а навпаки, поглинав їх. Арелін відчула, як пам’ять вислизає, мов вода через пальці.

— Що ми шукаємо? — її голос розтанув у тиші.

— Ехо імен, — відповів Ліціан. — Тут поховані ті, кого не вбили, а стерли. Їхні душі стали частиною печаті. Можливо, серед них — твоє справжнє ім’я.

Серце Арелін закалатало. І тоді — шепіт, мов дотик вітру:

«Вона принесла світло… і воно ж стане попелом.»

Арелін затамувала подих. Слова не лякали — вони звучали знайомо. Ніби частина її душі прокинулась від сну. Кров у жилах стислась, пальці затремтіли.

Вони йшли глибше, повз зруйновані обеліски. Нарешті Арелін зупинилась біля стіни з вигорілим символом — палаюче око в колі. Вона доторкнулась до нього, і світ провалився.

Вона опинилась серед попелу й світла. Перед нею височіла розколота вежа, а в повітрі віяло напруженою тишею — не мертвою, а наповненою очікуванням. Біля неї стояла жінка з очима кольору срібла.

Її мати.

— Арелін, — промовила вона. — Якщо ти це бачиш, печаті слабшають. Світ змінюється. Але перш ніж обереш — мусиш згадати.

Спалахнули образи:

Жінка-ангел тікає крізь вогонь. Демон з немовлям на руках. Кров на вівтарі. Меч у чорній воді. Клятва, виголошена в тиші.

— Ти — дитя світла й мороку, — мати торкнулася її щоки. — Плід забороненого союзу. Світ боїться тебе, бо не може зламати. Але темрява чекає. Тільки ти здатна відкрити її клітку.

Образ зник. Жінка поглянула через плече.

— Вони вже надіслали свого. Той, хто спостерігає. Якщо згадаєш — обере тебе. Якщо ні — знищить усе.

— Арелін! — голос Ліціана розірвав видіння.

Вона опинилась знову біля стіни. Її рука палала. Символ тлів жаром.

— Ти бачила? — запитав він.

— Мою матір. І ангела. Його ім’я… — вона замовкла. — Він знає мене. І я — його.

Ніч опустилась. Вони сховались в обсерваторії, де уламки зоряного скла ще пам’ятали небо. Арелін довго не могла заснути. Спогади нуртували. Одне ім’я виринало знову й знову:

Каеліан.

Вона прошепотіла його — і світ здригнувся. Хвиля холоду пройшла тілом. Очі заплющились, і вона опинилась серед озера без неба, під мертвими зорями.

— Ти згадала, — пролунало.

Перед нею стояв він. Срібне світло з крил, очі — біль і сила.

— Каеліан, — сказала вона.

— Це ім’я колись було благословенням. Тепер — тавро. Я несу його, бо зробив вибір. І тепер мушу стежити за тобою.

— І вести мене до темряви? — її голос був твердим.

Він опустив погляд.

— Я не можу зрадити угоди. Але поки твоя воля вільна — вибір належить тобі.

— Чому я? — Вона зробила крок. — Чому саме я важлива?

— Бо ти — наслідок забороненого. Твоє існування — розірвана клятва. Але саме вона здатна зшити світ. Або остаточно зруйнувати.

Його очі світилися тугою.

— Пробач… за те, що я зробив. І за те, що ще доведеться зробити.

Світ згас.

Вона прокинулась із криком. Ліціан схопився.

— Що сталося?

— Його звуть… Каеліан, — прошепотіла. — І я… більше не вірю, що він просто ворог.

Вони сиділи під вербою, до якої добирались три дні. Її коріння — глибше, ніж час. Тут починалось друге випробування.

— Ця верба… — почала вона. — Вона розбудила щось у мені. І я бачила його. Каеліана. Він знає мене завжди.

Ліціан мовчав. Його присутність була як якір.

— Він назвав мене своєю дитиною. Але це не про кров. Це щось глибше. Як естафета. Як прокляття. І водночас — ключ.

Вона встала. Її шкіра палала, де торкнулась знаку. Сила не спокушала — вона чекала. Як тінь перед вибором.