Ребекка - Дафна дю Мор'є

в саду або маскарад і вона походжала з янгольською усмішкою на обличчі, тримаючи мене під руку, роздавала зграйці дітей призи, а наступного дня прокидалася на світанку, мчала на авто в Лондон, до своєї квартири біля річки, мов тварина до виритої в канаві нори, і поверталася сюди під кінець тижня, після п’яти днів, які неможливо описати словами. О, зі свого боку я цілком дотримувався угоди. Я жодного разу її не виказав. Мендерлей став таким, яким його бачать сьогодні, завдяки її бісовому смаку. Сади, кущі, навіть азалії в Щасливій долині — думаєш, вони там росли за життя мого батька? Господи, та це місце було диким, гарним — так, але диким і самотнім, по-своєму природно гарним — так, однак воно вимагало вмілого догляду й грошей, які мій батько нізащо не виділив би, а мені це й на думку не спало б… якби не Ребекка. Половини тих речей, які ти бачиш зараз у кімнатах, ніколи там не було. Те, як тепер виглядають головна й ранкова вітальні, — справа рук Ребекки. Стільці, які Фріс із такою гордістю показує у відкриті дні відвідувачам, і гобелени — це все теж вона. О, звичайно, деякі речі тут уже були, зберігались у комірчинах — мій батько нічогісінько не тямив у меблях і картинах, — але більшість із них придбала Ребекка. Своєю красою Мендерлей, яким ти бачиш його сьогодні, Мендерлей, про який говорять, який фотографують і малюють, завдячує їй, Ребецці.

Я нічого не казала. Лишень міцно його обіймала. Мені хотілося, щоб він продовжував говорити, — можливо, так гіркота відпустить його й зійде нанівець, забравши з собою всю придушену ненависть, огиду й бридоту минулих років.

— Отак ми й жили, — провадив він далі, — місяць за місяцем, рік за роком. Я терпів усе — заради Мендерлея. Те, що вона робила в Лондоні, мене не зачіпало, оскільки це не шкодило Мендерлею. До того ж у ті перші роки вона поводилася обережно, про неї ніколи не ходило чуток, ніхто не перешіптувався. Згодом її легковажність почала поступово зростати. Знаєш, як чоловік починає пиячити? Спершу він уживає небагато, потроху, сильно напиваючись, можливо, раз на п’ять місяців чи десь так. А потім проміжок між пиятиками дедалі скорочується. Невдовзі він починає впиватися щомісяця, через кожні два тижні, через кожні кілька днів. Він переступає безпечну межу, і всі його таємні хитрощі стають очевидними. Так сталося і з Ребеккою. Вона почала запрошувати своїх друзів сюди. Спочатку вона кликала одного-двох, однак вони губилися поміж інших гостей під час вечірок на вихідних, тож спершу я сумнівався, не був цілком упевнений. Біля своєї хатини в бухті вона влаштовувала пікніки. Якось я повернувся з полювання в Шотландії й заскочив її там із півдюжиною людей, яких ніколи не зустрічав раніше. Я застеріг її, але вона лишень стенула плечима. «Яке тобі до того, в біса, діло?» — відрізала. Я сказав їй, що вона може бачитися зі своїми друзями в Лондоні, але Мендерлей належить мені. Вона мусить дотримуватися своєї частини угоди. Ребекка посміхнулася й нічого не відповіла. А тоді взялася за Френка, за бідолашного, сором’язливого, відданого Френка. Якось він прийшов до мене і сказав, що хоче покинути Мендерлей і знайти собі іншу роботу. Ми протягом двох годин сперечалися тут, у бібліотеці, і врешті-решт я зрозумів. Він зламався й усе мені розповів. Вона не давала йому спокою, сказав він, Ребекка постійно приходила до нього додому, намагаючись затягнути його до своєї хатини. Милого, нещасного Френка, який нічого не розумів. Він завжди вважав нас нормальним щасливим подружжям, яким ми й прикидалися. Я звинуватив у цьому Ребекку, і вона одразу ж скипіла, проклинаючи мене всіма брудними словами, які лишень були в її неповторному лексиконі. Між нами відбулася огидна, мерзенна сцена. Опісля вона забралася до Лондона і пробула там місяць. Повернувшись, спершу поводилася тихо. Я подумав, що вона засвоїла урок. На вихідні до нас завітали Бі та Джайлз, і тоді я усвідомив те, що підозрював і раніше, — Бі не подобалася Ребекка. Думаю, завдяки своїй різкості та прямолінійності вона бачила її наскрізь, вгадувала, що щось було негаразд. Ті вихідні видалися облудними й нервовими. Джайлз вийшов з Ребеккою під вітрилом у море, ми з Бі лишились байдикувати на галявині. А коли вони повернулися, із Джайлзової жвавої й приязної поведінки та погляду Ребекки я зрозумів, що вона взялася й за нього, як раніше за Френка. Я бачив, як Бі спостерігала під час вечері за Джайлзом, який реготав гучніше, ніж зазвичай, дещо забагато базікав. І весь цей час Ребекка сиділа на чолі столу, прикидаючись янголом.

Усе ставало на свої місця, деталі пазла складались докупи. Дивні спотворені образи, які я намагалася зібрати невмілими пальцями воєдино і які ніколи не пасували один до одного. Дивна поведінка Френка, коли я заговорювала про Ребекку. Беатріс і її радше боязке, утім негативне ставлення. Те мовчання, яке я завжди сприймала за співчуття і шкодування, було породжене соромом і сум’яттям. Тепер мені здавалося неймовірним, що я ніколи цього не розуміла. Я запитувала себе, скільки ж у світі людей, які постраждали та продовжують страждати через неспроможність розірвати власноруч сплетену павутину сором’язливості й замкнутості й у своїй сліпоті та безрозсудності зводять перед собою величезний перекошений мур, що заступає правду? Саме так вчинила я. Намалювала у себе в голові хибні картини й розглядала їх. Жодного разу я не набралася сміливості допитатися правди. Та якби я бодай на крок відступила від власної сором’язливості, Максим розповів би мені про все це ще чотири, а то й п’ять місяців тому.

— То були останні вихідні, які Бі та Джайлз провели в Мендерлеї, — сказав Максим. — Я більше ніколи не запрошував їх самих. Вони приїздили лише на офіційні прийоми, вечірки в саду й бали. Бі ніколи не сказала мені жодного слова, а я — їй. Утім, гадаю, вона здогадалася, яким життям я жив, гадаю, вона зрозуміла. Навіть Френк зрозумів. Ребекка знову почала хитрувати. Про людське око її поведінка виглядала бездоганною. Проте коли я бував у від’їзді, а вона лишалася в Мендерлеї сама, я ніколи не міг бути певен у тому, що може статися. Там були Френк і Джайлз. Вона могла вчепитися в одного з робітників маєтку, у когось із Керріта, у будь-кого… І тоді могла вибухнути бомба. Плітки, розголос, якого я так боявся.

Мені здалося, що