Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

ІІІ. 7. Відродження морально-етичних

та екологічних основ Рідної Віри

(на прикладі культу Сонцебога)

Морально-етичні та екологічні засади Рідної Віри не систематизовані належним чином, хоча й вивчалися фрагментарно в різних галузях народознавства (етнографії та фольклору), рідше – в правових дисциплінах (наприклад, Звичаєве право та ін.). Однак, дослідники переважно не звертали увагу на релігійний бік цієї системи, тим більше не пов’язували її з основами саме язичницької моралі та права. Ця тема ще очікує на своїх дослідників, які вивчатимуть її за принципами сучасної родової логіки, а отже – з точки зору етнічного самозбереження, етнічної екології та етнічної гігієни. Я ж у цій праці, лише для прикладу, торкнуся одного, хоча й вагомого, пласту того глибинного морального ідеалу давнього язичництва, що знайшов свій вияв у культі Сонця (гіпотетично – Сонцебога).

Обожнення Сонця склалося в індоєвропейських народів на початку ІІ тисячоліття до н. ч., тобто в арійські часи, коли Сонце виходить на перше місце в Божественному пантеоні. У шумерській міфології ІV – III тисячоліття до н. ч. Сонце ще займає друге місце в пантеоні по відношенню до свого батька Місяця. Сонячний культ поступово набуває популярності в державах, де зміцнюється влада царя. Міфологема Сонця, що виїздить на небо на золотій колісниці, запряженій білими кіньми, розвивалася як в індоєвропейських, так і в близькосхідних народів (включаючи і єгипетські гімни Сонцю). Отже, вона могла виникнути не раніше появи колеса (колісниці) та приручення коней, що якраз і сталося в арійському суспільстві. Символами Сонця стали його природні прикмети: коло, колесо, обручка, діжа, око, вогонь. З цього часу й склалася значна кількість звичаїв, обрядів, які мали регулювати відносини людини з цим небесним світилом.

Слов’янські уявлення про Бога споконвіку зверталися до Сонця як втілення Божественної сили, що показується людині в небесному колі Сварога. Небесне склепіння уподібнюється куполу (маківці) природного храму Сонцебога. Тому небо часто в народі називають “теремом Божим” або “небесним шатром”, “покрівлею Землі” (пор. язичницьке поняття Покрова). Народні перекази зберегли міфологему про небесного коваля Божественного роду, який викував небесне склепіння. Нині ми знаємо його під ім’ям Сварога.

У стародавніх апокрифах є сказання про небо – кришталеву гору, яка тримається на залізних стовпах, і на якій стоять золоті палати Сонцебога, росте дерево з золотими яблуками, що зцілюють рани; тут пульсують джерела (небесні ключі), що проливають живу воду на Землю. Ці поетичні міфи ґрунтуються на реальних явищах природи, які дивували наших далеких Пращурів незбагненністю своєї Божественної краси: вранішня зоря (Денниця, Вістунка), сліпучий блиск денного світила Сонця, сріблясте сяйво мінливого нічного світила Місяця і незліченні міріади зірок (Молочна стежка, Чумацький шлях).

Та найбільшим дивом усі слов’янські, й загалом індоєвропейські народи вважають Сонце. Назва ця походить із санскритського sur – блищати. Поступово через підняття звука r в ar виникли форми suar, svar – небо (тобто світле, блискуче), від чого утворилося слово Сварга. Від санскритського sur також походять: латинське sol, готське sauil, французьке soleil, литовське saule, слов’янське солонь (солнце, слонце, сонце), де звук R закономірно перейшов у L, а це- закінчення зменшено-пестливої форми (пор., віконце, відерце). Санскритське su означає народжувати, творити; sunu, sohn – створений, народжений (син). Таким чином, стає зрозумілим і літописне: “Солнце-царь, сын Сварогов, еже есть Даждьбог”. Така словесна форма свідчить про велику пошану і любов до цього небесного світила.

Санскритські слова svarga, sunas, sunus є синонімами [225]. Звідси випливає, що слово Svarga в давнину вживалось і як назва Сонця – ясного і світлосяйного Бога, який вправно веде свою золоту колісницю, запряжену білими кіньми, по небосхилу. Такий образ Сонцебога зберігся й донині в українських казках.

У різних народів Сонце уявлялося як істота різної статі: то жіночим, то чоловічим, іноді двостатевим (наприклад, у персів). У слов’ян, німців і литовців Сонце – прекрасна Богиня, але в готів, греків, латинян, французів Сонце – чоловічого роду. Поєднавши силу родючості з поняттям Сонця, наші Предки ототожнювали ідею творчості з самим актом народження, а отже, Сонце виступало як жінка, що народжує. Однак, часто на Сонце дивились як на Божество, що не саме народжує, але посилає плодючу силу своїх променів на Матінку Землю, яка народжує із своїх надр плоди (рослинність). Тоді Сонце уподібнювалось чоловікові (Батько-Небо). Тому поруч із слов’янськими Богинями (Сонячна панна, Сонце-діва) існувало й Сонце в образі чоловіка (Дідо-всевідо, Сонце-витязь, Сонце-цар та ін.).

Народні уявлення про Сонце дожили до наших днів: “Сонце – лице Боже”, “Сонце – око Боже”, “Сонце – вікно, через яке Бог дивиться на світ”, “Сонце – Боже віконце”, “Сонце – вогонь, що підтримується Дідом”, “Сонце живе на краю світа, ходить в золотій ризі, на світанку викрадає собі жінок на землі”. Так, у болгарському епосі, юнак Сонце захоплюється красою дівчини Грозданки, що була дочкою Славки. Раз Грозданка вийшла в сад погуляти. Закоханий юнак Сонце, за порадою Господа, в самий Ярилів-день спустив з неба золоту гойдалку. Необережна красуня не помітила задуманого обману, й сіла погойдатися. Тут її й викрав закоханий юнак Сонце й підняв на небо разом із золотою гойдалкою. В давньоруських казках Сонце-цар має дванадцять синів, які керують дванадцятьма царствами [20. І. 56–244].

Вранішня, полуденна і вечірня молитва до Сонця стала правилом життя слов’янина-язичника. Як зовнішня форма жертвопринесень Сонцю збереглося підкидання вгору різних предметів. “Годували” Сонце молоком, медом, якими плескали вгору. Слов’янський звичай плескати вином вгору на весіллях є залишком язичницького жертвопринесення. При цьому часто чарку розбивають – вважається, що люди не достойні далі користуватися посудом, з якого жертвувалось Богові. Відомий також звичай підіймати (підкидати) дитину вгору після народин, на іменинах. При народженні дитини її треба показати Сонцю, попередньо зробивши очисну купіль і прочитавши молитву. Якщо дитина народжувалася вночі, то її виносили до Сонця на світанку. Цей обряд є символічним жертвуванням дитини Сонцю, тобто присвячення людини Богові і прикликання на неї вищої Божественної благодаті.

На Сонце не можна довго дивитись, бо його сліпучі проміння можуть “спалити лице”. Етнографами записано чимало застережень: не дивитися на Сонце під час його затемнення, “бо очі болітимуть”. Іноді самі інформатори вже не могли пояснити, чому не можна дивитися на затемнення: “Не можна, та й годі!”. Не можна в неділю (день Сонця) робити брудної роботи, що могло зашкодити Сонцю. Так в народній пісні “Війте, дівойки”, яку подав М. Сумцов, Сонце скаржиться на дівчат, що працюють у п’ятницю й неділю, кидають тріски, золу, волосся йому в обличчя. Перед лицем Сонця не можна робити чогось поганого чи нечистого: лаятися, влаштовувати