Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

— Ну, мій дідусь дружив з Кандинським.

— Гаразд, — він надпиває каву. — Чи маєте ви яке-небудь документальне підтвердження?

Вона виглядає спантеличеною.

— Фотографії? Листи? Письмові згадки про те, що вони були друзями?

— О, ні. Але моя бабуся частенько згадувала про це.

— Вона ще жива?

— Ні. Я писала про це в листі.

— Перепрошую. Як звали вашого дідуся?

— Антон Перовський, — вимовляючи прізвище, вона виразно вказує на нотатки в його руках.

— Хто-небудь серед живих членів родини може знати про це?

— Ні.

— Вам відомо, чи картина коли-небудь виставлялася?

— Ні.

Він знав, що починати рекламну кампанію — велика помилка, що вона неодмінно обернеться ось такими дурнуватими зверненнями. Але Джейні наполягла. «Ми маємо бути проактивними, — казала вона, невідомо звідки набравшись менеджерського сленгу. — Маємо стабілізувати нашу частку на ринку послуг, зміцнити нашу репутацію. Ми повинні бути скрізь на цьому ринку, охопити його повністю». Вона склала список усіх пошукових компаній-конкурентів і запропонувала відправити до них Міріам під виглядом клієнтки, аби розвідати їхні методи роботи. Пол заявив, що це божевілля, але вона й вухом не вела.

— Ви робили первинні дослідження історії цієї картини? Через Гугл? Книги про живопис?

— Ні. Я вважала, що за це вам і платитиму. Ви ж найкращі у вашій справі, так? Ви знайшли цю картину Лефевра, — вона закидає ногу на ногу і дивиться на годинник. — Як довго тривають такі справи?

— Ну, це так одразу не скажеш. Деякі можна узгодити досить швидко, маючи на руках документи щодо історії та походження картини. Інші можуть тривати роками. Упевнений, ви чули, що сам лише судовий процес може коштувати дуже дорого. Тож я б радив вам не поспішати.

— А ви працюєте на комісійних засадах?

— Буває по-різному, але так, ми беремо невеликий відсоток від остаточно розрахованої вартості. І ми маємо внутрішній юридичний відділ, — він продовжує продивлятися зміст теки. У ній нічого немає, крім кількох фотографій картини та письмового свідчення за підписом Антона Перовського, у якому той стверджує, що Кандинський подарував йому картину в 1938 році. У 1941-му їх було виселено з будинку, і вони ніколи більше її не бачили. Є також лист від німецького уряду про визнання позову. Є лист із «Рейксмузеуму» в Амстердамі, автори якого чемно відхиляють претензію, стверджуючи, що картина перебуває в їхній власності. Занадто тонкий кістяк для формування позову.

Він намагається обрахувати, чи взагалі ця справа варта зусиль, аж тут вона заговорює знову:

— Я навідувалася до нової фірми. «Бріґґ і Соустон», здається? Вони сказали, що візьмуть із мене на відсоток менше, ніж ви.

Пол усе ще тримає документи.

— Перепрошую?

— Комісія. Вони сказали, що візьмуть із мене на один відсоток менше за повернення картини.

Пол вичікує кілька секунд, перш ніж заговорити.

— Міс Гаркурт, ми займаємось поважною справою. Якщо хочете скористатися нашим багаторічним досвідом, кваліфікацією та зв’язками для знайдення і, можливо, повернення твору мистецтва, яким дорожила ваша сім’я, я, звісно, обміркую це і дам вам найкращу пораду щодо можливого успіху в цій справі. Але я не збираюся сидіти тут і торгуватися з вами.

— Але ж ідеться про купу грошей. Якщо цей Кандинський вартий мільйонів, то в наших спільних інтересах укласти якнайвигіднішу угоду.

Пол відчуває, як напружується щелепа.

— Гадаю, якщо ми її вам повернемо, це буде неабияка вигода для вас — зважаючи на те, що півтора року тому ви навіть не підозрювали, що маєте стосунок до цієї картини.

— У такий спосіб ви намагаєтеся сказати, що не згодні обміркувати більш… конкурентоспроможну ціну? — вона дивиться на нього порожніми очима. Її обличчя незворушне, але ноги елегантно схрещені, і босоніжка вільно гойдається на її стопі. Ця жінка явно звикла отримувати те, чого хоче, ані на крихту не вдаючись до почуттів чи емоцій.

Пол кладе ручку на стіл. Він закриває теку і поштовхом відправляє її назад до власниці.

— Міс Гаркурт, я був радий зустрітися з вами. Та, схоже, на цьому наша розмова припиняється.

Повисає пауза. Вона кліпає очима.

— Перепрошую?

— Здається, нам з вами більше нема чого сказати одне одному.

Джейні саме йде крізь офіс із коробкою різдвяних шоколадок у руках, коли несподіваний гамір змушує її зупинитися.

— Ви найбільший грубіян з усіх, кого я бачила, — шипить міс Гаркурт. Її дорога сумочка стирчить з-під лівого ліктя, а чоловік супроводжує її до дверей, тицяючи їй теку з листами.

— Дуже в цьому сумніваюся.

— Якщо ви вважаєте, що в такий спосіб можна вести бізнес, то ви ще більший йолоп, ніж я про вас думала.

— Тоді ви все одно не довірите мені захопливий пошук картини, яку ви, з ваших слів, так любите, — рівним тоном відповідає Пол. Він відчиняє двері на себе, і міс Гаркурт зникає, залишаючи по собі шлейф дорогого аромату. Лише чути, як уже зі сходів вона вигукує щось нерозбірливе.

— Що це, в біса, було? — питає Джейні, коли той широким кроком повертається до кабінету.

— Не треба. Просто не починай, гаразд? — відмахується Пол. Він з тріском зачиняє за собою двері й сідає за стіл. Коли він нарешті відриває голову від долонь, перше, що він бачить, — портрет «Дівчини, яку ти покинув».

Він набирає її номер, стоячи на розі Ґудж-стріт, неподалік станції метро. Усю дорогу сюди по Мерілебон-роуд він думав про те, що їй скаже. Але коли вона відповідає, усі слова миттєво вилітають з голови.

— Лів?

Коротке мовчання перед відповіддю дає зрозуміти, що вона знає, хто це.

— Чого ти хочеш, Поле? — Її тон різкий і підозріливий. — Бо якщо це знову щодо Софі…

— Ні. Нічого подібного… Я лише… — він підносить руку до голови й озирається навколо посеред вуличної метушні. — Я лише хотів пересвідчитися… що з тобою все гаразд.

Ще одна довга пауза.

— Гаразд. Я все ще жива.

— Я лише подумав… може, коли все це завершиться, ми… могли б зустрітися… — він чує власний голос, холодний і слабкий, і сам себе не впізнає. І раптом розуміє: