Штани з Гондурасу - Євген Дудар

…Невеличкий мішаний лісок на околиці села. Хата в цьому лісочку, хлівець біля хати. Обгороджене подвір’я. На подвір’ї криниця. Рябко розлігся на зеленому килимку трави. Ходять-никають по подвір’ю кури. Біля хати на травичці грається мале хлоп’я. З лісу до огорожі наближається вершник. З рушницею за спиною. Під’їхав, прив’язав повід до тину, відчинив хвіртку. Хлопчик оглянувся на рипіння хвіртки, кинувся назустріч вершникові:

— Татко! Татко!

Вершник пригнувся, розпростер обійми:

— Ах ти, мій Робінзончику!

Хлоп’я вмить опинилося на руках у батька, обняло його за шию, зняло батьків картуз, накрило себе ним до половини.

Ось Робінзон сидить поперед тата на коні. Кінь йде лісовою просікою. Крізь гілля дерев пробивається проміння ранкового сонця, щебече пташня…

— Хотілося б почути, що нам скаже Галапочка, — розбудив Робінзона глибокий бас голови правління.

Галапочка встав.

— Нічого не скажу…

Ліс. Крізь кучеряві крони дерев пробиваються пасма сонячного проміння. Стукає об стовбур сосни дятел. Нишпорить між листям біля дерев білка.

Старий граб. Під ним на пеньку сидить Галапочка. Поруч — спортивна сумка, кеди, шкарпетки. Босі ноги Галапочки розставлені.

Біля ніг Робінзона лежить газета.

Робінзон дивиться в шатро неба. Пригадує.

…Кабінет голови правління Спілки художників. Те саме засідання, на якому слухають справу Галапочки. Розпашілий, вдоволений Невдоволений. Розбурханий, наче розлючений бугай, голова.

— Ми ще подумаємо, чи варто вас тримати у Спілці художників. Нам ще бракувало, щоб художниками цікавилася міліція!..

…Кабінет міліції. За столом знайомий уже капітан. Навпроти — Галапочка.

— Робінзоне Івановичу, а де ваш кінь зараз?

— Не знаю. У тому й біда, що не знаю. Стояв у гаражі, прив’язаний ланцюгом. Коли я прийшов, гараж був відчинений, ланцюг обірваний, а Дракона не було. Ось уже другий день шукаю марно…

— Треба знайти! — наказує капітан. — Є рішення виконкому: коня у вас із’ять, оскільки приватна власність у такій формі не дозволяється.

Погляд Галапочки з небес зійшов на землю. Впав на газету біля ніг. Вихопив заголовок: «ХУДОЖНІ ВИБРИКИ». Переповз на абзац, яким закінчується стаття:

«…Робінзон Галапочка на ниві мистецтва опинився, мабуть, випадково. З такою любов’ю до коней йому варто було б іти по лінії сільського господарства або принаймні стати жокеєм.

Панас Справедливий»

З газети погляд Галапочки перейшов на комашку, що лазить по опалому жовтому листочку. Тоді на пишного мухомора, що гордо стоїть серед трави, ніби хизується своїм розцяцькованим капелюхом. На бліду поганку, що пихато здійнялася над усім грибним царством. І зупинився на ледь помітній серед трави бурій скромній шапочці білого гриба.

Галапочка кинувся до гриба, вирвав його. Стоїть, розглядає. Тоді знову кинув погляд на мухомора, на бліду поганку. Вголос міркує:

— Зривають того, якого можна з’їсти. А той, у кого багато отрути, росте й живе!

Підійшов до мухомора, наступив ногою.

— Отак. І теж нема. А для чого? А так, без потреби. Без користі. Просто примха сильнішого…

Глибоко в небі загудів літак. Галапочка звів погляд. Крізь верховіття видно, як по небу білим шарфом простягнувся слід від літака.

Із кущів з пучком ягід виходить Крузя:

— Гляди, не знімися та не полети, — каже вона.

— Я надто важкий. Не відірвуся од землі…

Крузя підійшла до Робінзона. Простягнула йому пучок ягід:

— На, це твоя половина. Я свою з’їла.

Робінзон узяв ягоди.

— Дякую!

Пригорнув ніжно Крузю. Поцілував її.

Крузя кинула погляд на газету:

— Знову ця клята газета. Плюнь ти на все. Паршиві заздрісники. Пам’ятай: вони проти тебе воюють, значить, бояться тебе. А як бояться — значить, відчувають, що ти сильніший за них.

— Логіка ніби є. Але не все у житті вимірюється силою. Ти чула такий термін: «щадяща дієта». Коли людина хвора, їй приписують таку їжу, щоб не подразнювала. Так-от, між людьми здоровими, сильними часто бракує щадящої доброти…

Робінзон так і сидить на пеньку біля граба. Крузя в нього на колінах. Робінзон годує Крузю ягодами. Щось розповідає. Малює Крузі картину.

…Батьківське обійстя у лісі. На подвір’ї порається немолода жінка. Раптом вона радісно скрикує:

— Робінзон! Крузя!

Біжить до хвіртки. На подвір’я вступили Робінзон і Крузя. Мати кидається їм в обійми.

— Діти мої! Надовго?

— Назавжди, мамо! — каже твердо Робінзон. — Міське життя, мамо, мені протипоказане…

Крузя зосереджено слухає. Тоді малює Робінзонові свою картину.

…Село. Пізня осінь. Сльота. Розмокла, розкисла вулиця. Цією вулицею пробирається Крузя.

Сільська хата. Горять у грубці дрова. Біля плити порається жінка. Бере відро. Виходить з хати. Йде до колодязя. А пасма дощу б’ють, січуть…

Збуджене в суперечці Робінзонове обличчя.

…Сільська вулиця. Заасфальтована. Тротуар. Добротні будинки. На кожному — антена.

Просторе подвір’я. Добротний гараж. Прекрасний будинок. Інтер’єр кухні: газова плита, водопровідні крани, холодильник…

— Чим гірше від міської квартири? — питає Робінзон.

— Нічим, — каже Крузя. — Тільки, тільки…

Крузя, жестикулюючи, доводить Робінзонові. Робінзон розгублено слухає. Уявляє собі:

…Вечір у селі. Зима. Хурделиця. Світить вікнами сільський будинок. Обкутаний сніговою віхолою сарай на подвір’ї. А ген, у глибині саду, стоїть самотньо немудра дощана споруда. Чимось схожа на будку вартового. Споруда, без якої не обходяться ні в місті, ні в селі. Вітер скрипить її прочиненими дверима. І від того