Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Тебе ж теж хотіли вбити.
– Думаєш?
– Думаю.
– Хто?
– Сам знаєш. Простіше сказати, хто не хотів.
– Випадковість теж могла бути.
– Не могла. Навіть якби це сталося, коли ти тільки приїхав. Боюся, вони в курсі майже всього. Якщо не всього.
– І що робити?
– Гм… – задумався Ігор. – Жити. Жити й працювати далі. Не вперше. Усякого бувало. Вижив. І тут виживу. Ти теж. Тримайся за мене. – Марченко простягнув руку. Богдан усміхнувся і взявся за його п’ятірню. Міцна! А й справді: чому відразу опускати руки? Вони хотіли, але не вийшло. А будуть уважними й обережними – у них не виходитиме й далі. Господь таких береже. Уважних і обережних.
Донкора знову викликали на телефонну розмову. Цього разу теж тільки слухав. Інколи угукав, а потім сказав: «добре» – і розмова закінчилася.
– Хом’як чкурнув з України, – повідомив некрологічним голосом він. – Разом із мадам Ковшовою.
– На Марс? – кисло посміхнувся професор.
– Ближче. «На Австрію».
– Молодець. Шикарно все провернув: забрав бабки за «Ричард», підхопив кралю й замулився за бугор. Просто красень. Якби Кречет був живий, нічого б такого не вийшло. От і думайте, любі друзі.
– Він міг би продати свою частину.
– Частина – це менше, ніж ціле. Навіщо йому частина, коли можна одержати все? На дурня він не схожий.
– Це точно. Чиста арифметика. Жодних емоцій. Тільки всемогутній ratio.
– Але є проблемка. Ковшов це так не залишить. Точно послав уже за ними «опергрупу» головорізів.
– Нічого в нього не вийде. Хом’як не ідіот. Усе там прораховано. Юрфак, бізнес, гени. Для такого ризикованого кроку серйозний план потрібен. Ні. Коханчики вже далеко. І, можливо, під ножами пластичних хірургів. Ковшову треба змирится.
– Не думаю. Він не з таких… А якщо тема, що бандюки наїжджали, щоб забрати бар, – красива казочка? А насправді ж – геніальний план Артура Дмитровича? Однією рукою домовляється про продаж, а іншою – наймає кілера. Той придумує таку кучерявість із виколотими очима. І – все. Компаньйона нема. Ніхто не заважає. Юда віддає бабки. Хом’як їх переганяє в надійний банк на інше ім’я. Яке в новому паспорті. Все. Геніальна партійка. Гросмейстерська.
Марченкові знову подзвонили. Цього разу говорив ще менше. Точніше – слухав. Завершив словом «чорт». Лисиці це не сподобалося. На приємне так не реагують. Приготувався до поганого.
– Їдемо в Донецьк, – стурбованим голосом повідомив він.
– Чому?
– Гості непрохані до мене навідалися.
– Чорт! – повторив Ігорове професор.
– Отож, – тільки й видав Марченко.
– Погнали.
Розділ 37. Голлівудський суперстар
У Донецьк повернулися, коли почало сіріти. По дорозі Ігор зв’язався з товаришем-міліціонером. Сказав, щоб той приїхав до його квартири. «Робити огляд місця події». Настрій у донкора, зрозуміло, – не дуже. Щоб не сказати більше. Але тримався гідно. Нервів не показував. І машину вів так само класно. Хоч і не залізний він. І вертикальну позицію теж хотів би прийняти. Хай ненадовго. Але не усміхалося.
Підкинув Лисицю до готелю. Сам же подався додому. Богдан хотів поїхати з ним, але Ігор заперечив. Вони обійдуться вдвох. І ще одними ногами там топтати не бажано. «Сам розумієш». Сліди. Найцінніше на місці злочину. І це хоч мізерні шанси.
Аргументи подіяли. І професор почимчикував «до себе».
Тіло не просто натякало. Ієрихонською трубою горлало в обидва вуха, що його треба помити й покласти. Бажано – годин на двадцять п’ять. Ну… хоча б просто на п’ять. Але неодмінно зараз. Богдан погоджувався. Але попросив потерпіти. Треба ж донести до душу.
Привітався з портьє. Сьогодні хлопець. Той, що розмовляв із кавказцями. Ну, тоді, коли вони з Марченком їхали до «Червоного дракона».
Узяв ключ. Пішов до ліфта. А втома роботу знала добре. Уп’ялася в кожен клаптик тіла й гризла невблаганними пащеками. Ще й приплямкувала. Зараза!
Зупинився. Натиснув. «Автоматичний машталір[176]» подумав, потім галасливо зібрався й рушив. Подавати «карету». Але «карета» начхала на будь-який романтизм. Вона загальмувала й жахливо заскрипіла, розсуваючи двері. Наче віддала цьому останні сили. Заскрипіла приречено. Заморено. Навіть ображено. Її вигляд зі злістю бовкнув: «Знаєш, скільки вже було туди-сюди? Мільярдів таких немає, щоб порахувати. А ти ще щось хочеш…»
Зробив крок у цю диявольську будку. Перед поїздкою тут треба видавати молитовники…
Доїхав, слава Господу, шепотівши всі молитви, що знав. Допомогло.
З радістю вистрибнув і подався коридором.
Ось і двері «дому». Наче давно тут не був. Стоп! А й справді! Поки гасали Донецькою областю, могло статися всяке. Краще готуватися до гіршого. Але думати – про краще.
У коридорі – нікого. Все тихо. Стерильно.
Обережно підійшов до дверей. Озирнувся праворуч-ліворуч. Ніби спокійно. Але… Внутрішній голос шепнув: цей спокій може обдурювати. Обережність – невисока ціна за життя. Твого. Рідного. Єдиного.
Дістав пістолет. Підготував. Поставив на запобіжник. Вийняв ключ. Акуратно відімкнув. Знайомий замок. Знайомий ключ. Усе чітко. Штовхнув двері. Ті слухняно розчинилися. Відкривши тишу. Вона, причаєна, лякала. За нею – часто – невідомість. А невідомість – це страшно… Навіть дуже. Не знаєш же, звідки накинеться. А воно це вміє.
Напружився. Обома руками стиснув пістолет. Як «круті мени» з бойовиків. Чи, може, й краще. Насторожився. Прислухався. Таки тихо. Чув, як ритмічно бухає «метроном» усередині. Запустити б якого ро́бота. У розвідку. Раптом що – запобіжники і плати поміняли, там-сям підпаяли і – вперед. Але за мрії виторг невеликий. Халву треба покласти до рота. Лише тоді там стане солодко. Отже…
Зробив крок і штовхнув двері до максимуму. Ті аж хруснули з переляку. З ними так ще ніхто… Очі гайнули кімнатою. Жодних рухів. Жодних звуків. Усе на місці. Нікого. І нічого незвичного. Обережно прокрався до кімнати. Ага. Розкажеш! Он на ліжку – конверт. Чудово. З ним – пізніше.
Підійшов до дверей душу. Приготувався. Став у «третю позицію» і…
Різко натиснув ручку й розчинив двері, правою тримаючи зброю. Потім знову вхопив «шмайсера» двома. Різко зазирнув. Теж нікого. Трохи розслабився й опустив «пістоля». Ясно. Гості були, але не дочекалися. О’кей. Розвернувся й рушив до входу. Замкнувся. Цієї ночі теж треба стола на шухер поставити.
Підійшов до ліжка. Зупинився. Глянув. Точно. Звичайний собі конверт. А4. У кожному кіоску – валом. Написано – «професору Б. Лисиці». Ого! Не все так просто. Хтось добряче в курсі. Що ж хоче цей інкоґніто, який знає більше за всіх? Гм… Листи закінчуються підписами. Може, «наш» теж такий? І стане ясно, хто він, цей таємничий написака-підписака…
Хоча стоп… Уже було дві спроби. І це третя? А третя, як відомо, завжди… Чи не завжди? Гм… Але чекати можна всього… Фантазія ніколи не закінчується. І часто таке видає…
Пішов і сів на стілець. Пістолет поклав поряд. На стіл. Думай…
Стартував напружений «процес».
Гаразд. Міна. Дуже круто. Хто ж ти такий, щоб стільки галасу здіймати? «Вибух у готелі “Містраль”». «Резонансне вбивство київського журналіста»… Кому це треба? Чи таки треба? Не відлипають і далі? Та ні. Хотіли б прибрати – прибрали б. Але ж хотіли? Чи це просто залякування? Гм… Серйозні хлопці все роблять із першого разу. Ну, з другого…
А може, просто покоївка любовного листа лишила. Ти ж такий сексі…
Усміхнувся. Класний жарт…
Але хто може знати про «професора»? Гм… Точно не покоївка. І навіть не директор готелю…
Ну, добре. Захотіли вбити. Але стовідсотково зробили б не так. У страха очі великі. А раптом – хтось думає попередити, але не хоче «світитися»? Цілком можливо. Але як він опинився в номері? Через когось із готелю. Відімкнув. Поклав. Замкнув. Чи попросив, щоб поклали. І, може, там – цікава інфа? Головне – потрібна. Саме зараз. Гм… «Бабуся надвоє ворожила: або вмре, або буде жива»… Точно. «Буде жива»… Так веселіше. Але… Береженого ж і Господь…
Звівся. Підійшов до ліжка. Обдивився. Точно! Взяв подушку. Кинув на конверт, сам же впав на руки, а потім затулив вуха. Завмер, очікуючи… Пролежав кілька секунд. Жодного
