Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

«Ні, я лише здогадувався, що там щось лежить».

«Далеко від тіла?»

«Десь за дюжину ярдів».

«А від краю лісу?»

«Приблизно так само».

«То річ, що лежала за дюжину ярдів од вас, зникла?»

«Так, але я стояв до неї спиною».

На цьому допит свідка скінчився».

— Як я бачу, — мовив я, ще раз переглядаючи сторінку, — під кінець слідчий став зовсім нещадний до молодого Мак-Карті. Він указав, і не без підстав, на суперечність у тому, що батько покликав його, перш ніж побачив, і в тому, що він відмовився переповісти свою розмову з батьком; до того ж іще ці дивні слова батька перед смертю. Все це, як зауважив слідчий, складається проти сина.

Холмс позіхнув у своєму затишному кутку і лагідно посміхнувся.

— Ви із слідчим слабуєте на одну й ту саму хворобу, — сказав він, — обидва відкидаєте найсуттєвіше. Невже не бачите, які ви непослідовні, вважаючи, що в свідченні юнака то бракує, то забагато уяви? Бракує, якщо він не міг вигадати причини сварки, яка задовольнила б присяжних, і забагато, якщо він дійшов до такої вигадки, як останні слова померлого про щура й пропажа одежі. Ні, сер, я дотримуюся тієї думки, що все сказане хлопцем — правда; побачимо, до чого приведе нас це припущення. А тепер я погортаю свій томик Петрарки[55] й не скажу більш ані слова про цю пригоду, доки не прибудемо на місце події. Снідатимемо в Свіндоні; гадаю, будемо там хвилин за двадцять.

Було близько четвертої години, коли ми, проминувши чудову Страудську долину й широкий блискучий Северн, опинилися нарешті в Россі — невеликому гарненькому містечку. Ошатний, стриманий, схожий на тхора чоловічок із хитрими очицями чекав нас на платформі. Хоч він убрався в бурий плащ та шкіряні чоботи, які носять селяни, я легко впізнав у ньому Лестрейда зі Скотленд-Ярду. Разом з ним ми доїхали до готелю «Гірфордський герб», де для нас було вже приготовлено кімнату.

— Я замовив екіпаж, — сказав Лестрейд, коли ми сіли до чаю. — Я знаю вашу жваву вдачу: ви не заспокоїтеся, доки самі не опинитесь на місці злочину.

— Дуже мило з вашого боку, — відповів Холмс. — Але все залежить від барометра.

Лестрейд з подивом глянув на нього.

— Не зрозумів, — мовив він.

— Скільки показує барометр? Двадцять дев’ять, як я бачу. Ані вітру, ані хмаринки в небі. Можна й покурити, й до того ж тут чудова канапа, не те що в інших сільських готелях. Гадаю, цього вечора ваш екіпаж мені не знадобиться.

Лестрейд поблажливо засміявся.

— Звичайно, ви вже дійшли якогось висновку, переглянувши газети, — сказав він. — Справа зрозуміла, й чим глибше в неї проникаєш, тим яснішою вона стає. Але, звичайно ж, ніхто не зміг би відмовити молодій леді, та ще такій красуні. Вона прочула про вас і забажала, щоб ви взялися до цієї справи, хоч я й не раз казав їй, що нічого це не дасть. О, Господи! Її екіпаж біля дверей!

Тільки-но він промовив це, як до кімнати вбігла молода жінка, красуня, якої я ще не бачив. Сині очі її сяяли, вуста трохи розкрилися, ніжний рум’янець обпалив щоки; велике хвилювання змусило її забути про звичну стриманість.

— Містере Шерлоку Холмсе! — скрикнула вона, позирнувши на кожного з нас, і врешті, керуючись жіночим чуттям, зупинила свій погляд на моєму другові. — Я така рада, що ви приїхали. Я мушу дещо вам сказати. Я певна, що Джеймс того не робив. Знаю й хочу, щоб ви теж про це дізналися. Не сумнівайтеся в цьому нітрохи. Ми знайомі з ним з дитинства, і мені добре відомі всі його вади, але він має таке добре серце, що й мухи не скривдить. Оте звинувачення — просто сміховинне для всіх, хто знає його посправжньому.

— Сподіваюся, що ми зможемо виправдати його, міс Тернер, — мовив Шерлок Холмс. — Повірте мені, я зроблю все, що зможу.

— Але ж ви читали газети. Чи дійшли ви якогось висновку? Чи маєте хоч якусь надію? Чи певні ви, що він невинний?

— Гадаю, що так.

— Нарешті! — вигукнула вона, гордо підвівши голову й з викликом поглянувши на Лестрейда. — Ви чули? Тепер я маю надію.

Лестрейд знизав плечима.

— Здається, мій колега надто вже поспішає у своїх висновках, — мовив він.

— Але він має рацію. О, я знаю, це правда! Джеймс ніколи не скоїв би цього. А щодо його сварки з батьком, то я певна: він через те нічого не сказав слідчому, що тут замішана я.

— Яким чином? — спитав Холмс.

— Зараз я нічого не приховуватиму. У Джеймса бували неприємні розмови з батьком через мене. Містер Мак-Карті дуже хотів, щоб ми одружилися. Ми з Джеймсом давно любилися, як брат із сестрою, але він, звичайно, ще молодий, мало знає життя і... і... одне слово, він і думати про це не бажав. Через те вони й сварилися, й того разу, гадаю, теж.

— А ваш батько? — спитав Холмс. — Чи хотів він цього шлюбу?

— Ні, він теж не хотів. Ніхто, крім містера Мак-Карті, не хотів його. — Палкий рум’янець залив її свіже молоде личко, коли Холмс кинув на неї свій гострий, допитливий погляд.

— Дякую вам за ці відомості, — сказав він. — Чи можу я побачити вашого батька, якщо зайду до нього завтра?

— Боюся, що лікар не дозволить.

— Лікар?

— Так, ви хіба не чули? Бідолашний батько хворіє вже давно, а це зовсім його підкосило. Він зліг, і лікар Віллоуз каже, що в нього сильний нервовий струс. Містер Мак-Карті був єдиним, хто пам’ятав тата ще з Вікторії.

— Ще з Вікторії? Це дуже важливо.

— Так, із копалень.

— Тобто із золотих копалень, де, як я розумію, містер Тернер надбав свої гроші?

— Так, звичайно.

— Дякую, міс Тернер. Ви справді допомогли мені.

— Дайте мені знати, якщо завтра матимете якісь новини. Я певна, що ви відвідаєте Джеймса у в’язниці. Містере Холмсе, якщо ви побачите його, то скажіть, що я знаю — він невинний.

— Скажу, міс Тернер.

— Я мушу повертатися додому, бо тато дуже хворий і сумує без мене. На все добре, й хай Бог вам поможе! — Вона вийшла з кімнати так само поспіхом, як і