Чорний дім - Стівен Кінг
— Генрі, ти взагалі збирався мені це сказати?
— Звичайно, що так, але ти гасав туди-сюди, а я знав, що Венделл Ґрін не піде, поки його не виженуть. Я більше ніколи не прочитаю жодного його слова. Ніколи.
— Так само, як і я, — говорить Джек.
— Але ж ти не облишиш справу Рибака, попри те що сказав пихатий коп поліції штату?
— Я не можу зараз облишити, правду кажучи. Думаю, що сни наяву, про які я говорив учора, пов’язані із цією справою.
— Айві-дайві. Тепер давай повернемось до Шнобеля. Мені почулось, чи він справді сказав, що хотів би розчленувати Венделла?
— Думаю, не почулось.
— Він, мабуть, чудова людина. Я чув від свого племінника, що Грізна П’ятірка проводить суботні вечори в «Сенд Бар». Наступного тижня, можливо, я заведу старе авто Роуді й поїду до Централії, вип’ю пива та поговорю з містером Сент-Піром. Я впевнений, він має гарний смак у музиці.
— Ти хочеш поїхати до Централії за кермом свого авто? — Джек здивовано дивиться на Генрі, котрий, попри всю абсурдність, лише ледь усміхається.
— Сліпі можуть чудово водити, — каже Генрі. — Можливо, навіть краще, ніж зрячі. У будь-якому разі Рей Чарльз міг.
— Та ну, Генрі. Чому ти вирішив, що Рей Чарльз умів водити авто?
— Чому ти запитуєш? Однієї ночі в Сієтлі, це було, ох, сорок років тому, після того як я виступав на KIRO, Рей підібрав мене, щоб покататись. Усе пройшло гладко, як зад леді Ґодіви. Ніяких проблем. Ми, звичайно, притримувалися об’їзних доріг, але я впевнений, що Рей іноді розганявся до п’ятдесяти п’яти миль на годину.
— Навіть якщо припустити, що таке справді було, тобі не було страшно?
— Страшно? Звичайно, ні. Я був його навігатором. Я не думаю, що в мене могли б виникнути якісь проблеми під час поїздки до Централії об’їзним шосе. Єдина причина, чому сліпі не водять, — це те, що зрячі їм не дозволяють. Це проблема влади. Вони хочуть нас маргіналізувати. Шнобель Сент-Пір чудово б мене зрозумів.
— А я думав, що до божевільні потраплю лише після полудня, — каже Джек.
14
На вершині крутого схилу між Норвей Веллі й Арденом Шосе-93, яке до цього вигиналось зиґзаґоподібними крутими поворотами, тепер звужується і вирівнюється, стає схожим на гірськолижний спуск до міста. Зі східного боку шосе — трав’янисте плоскогір’я. Два вицвілі пошарпані червоні столики для пікніка чекають на тих, хто вирішить зупинитися на кілька хвилин, щоб помилуватися краєвидом. П’ятнадцять миль приємного ландшафту, не зовсім плоского, порізаного струмками і під’їзними дорогами до міста. Вздовж нього розляглися кілька старих ферм. Синьо-зелені пагорби формують горизонт. У безкрайому небі висять омиті сонцем білі хмари.
Фред Маршалл їде за кермом свого «Форда Експлорера», з’їжджає на покрите гравієм узбіччя, зупиняється й каже:
— Дозвольте, я вам щось покажу.
Коли він сідав у «Експлорер», Джек ніс трохи потертий чорний шкіряний портфель, який зараз лежить у нього на колінах. Ініціали Джекового Батька — Ф. С. С. — Філіпп Стівенсон Сойєр — вигравіювані на верхній частині корпусу біля ручки. Фред зацікавлено кілька разів поглянув на портфель, але нічого не запитував, а Джек сам не розповідав. Ще буде час для «покажи і розкажи», після того як він поговорить із Джуді Маршалл. Фред виходить з автомобіля, а Джек опускає старий портфель батька, а тоді кладе його на сидіння, перш ніж піти слідом за чоловіком по м’якій траві. Коли вони досягають першого столика для пікніка, Фред показує рукою в бік пейзажу.
— У нас небагато визначних пам’яток, які так приваблюють туристів, але тут дуже добре, правда?
— Дуже гарно, — каже Джек. — Проте я думаю, що тут скрізь гарно.
— Джуді дуже подобається цей краєвид. Хай би коли ми їхали до Ардена гарної днини, ми обов’язково маємо зупинитися, вийти з авто, розслабитись і якийсь час просто дивитися довкруж. Знаєте, це ніби підзарядитися, перш ніж знову повернутися до рутини. Іноді я втрачаю терпіння і думаю: та ну, я бачив це вже тисячу разів, мені треба робити справу, але я просто людина, правда? Отже, кожного разу, коли ми приїжджаємо сюди і затримуємось тут, я усвідомлюю, що моя дружина знає більше, ніж я, тож просто сиджу і слухаю її.
Джек усміхається, сідає і чекає, коли Фред договорить до кінця. Відтоді як він його підібрав, Фред вимовив дві-три фрази подяки, але, очевидно, він обрав це місце, щоб поговорити про те, що його дуже непокоїть.
— Я їздив сьогодні вранці до лікарні, і вона, ну, інша, — побачивши її, поговоривши з нею, можна сказати, що вона в набагато кращій формі, ніж учора. Хоча вона досі сильно непокоїться через Тайлера, вона інша. Можливо, це вплив ліків. Я навіть не знаю, що вони їй дають.
— Ви можете з нею нормально поговорити?
— Так, час від часу. Наприклад, сьогодні вранці вона розповідала мені про статтю у вчорашній газеті, про маленьку дівчинку, яка майже виграла третє місце в конкурсі з правопису на рівні штату, оскільки не змогла правильно написати слово, про яке навіть ніхто не чув. Попопалакс чи щось таке.
— Опопанакс, — каже Джек.
Він говорить так, наче йому в горлі застряла риб’яча кістка.
— Ви теж читали цю статтю? Дуже цікаво, ви обоє запам’ятали слово. Воно неначе підштовхнуло її. Вона попросила медсестер пошукати в словниках, що це означає, і одна з них переглянула кілька словників, але так і не знайшла.
Джек знайшов це слово в «Короткому Оксфордському словнику»; його буквальний зміст не мав значення.
— Очевидно, визначення слова «опопанакс», — каже Джек: — 1. Слово, яке не можна знайти в словнику; 2. Жахлива таємниця.
— Ага! — Фред Маршалл нервово рухається оглядовою зоною та зупиняється позаду Джека, котрий повертається й бачить, що Фред розглядає широку панораму. — Мабуть, так і є. — Очі Фреда досі зосереджені на пейзажі. Він іще не готовий це зрозуміти, але намагається. — Було так приємно бачити, що вона зацікавилась такою дрібницею, як замітка у «Віснику»…
Він витирає сльози і ступає крок до
