Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха
Замість крику Андрій люто вилаявся йому навздогін. Лишалося хіба що переслідувати далі, без особливої надії на успіх погоні. Навпаки, один на один сили були нерівними. Майнуло — може, хай собі біжить. Куди дінеться, все одно навряд чи втече далеко, спіймають.
Але саме ця думка знову зірвала його з місця, підштовхнула вперед. Бо не можна дати йому втекти. Й не слід допускати, аби Теплого взяли живим. У нього є, чим торгуватися з органами. І тут вкрадені ним папки з нотатками, в яких він точно ніколи не розбереться сам, грають другорядну роль. Торгуючись, Жора здасть із тельбухами його, поставить під загрозу життя Ігоря з Ларисою…
Надто багато дізнався за сьогоднішній день, аби навіть не спробувати його зупинити.
Андрій наддав, на бігу стрельнув у повітря.
Озирнувшись, Теплий стрельнув навзаєм, не цілячись, лише показуючи — готовий огризатися, краще не підходити, дати спокій.
Зціпивши зуби, ні на що не надіючись, Левченко помчав за ним, вирішивши діяти, як на фронті — за обставинами.
Вони складалися не на його користь. Жора стрімко вилетів за ворота, і коли сам Андрій порівнявся з ними та проскочив крізь них, втікач уже добігав до перших дерев. Місяць далі безпристрасно висвітлював погоню. Ніби взявши сторону Левченка та підказуючи, куди біжить Теплий — і водночас даючи зрозуміти: робить там, угорі, все, що йому по силах. Варто втікачеві забігти за дерева, й розгледіти та знайти його буде непросто.
Левченко вистрілив знову.
Не добігши до лісової стіни кілька метрів, Жора зупинився. Рвучко обернувся, підняв пістолет. Тепер місяць несподівано підігравав і йому. Тож Андрій сіпнувся вбік, збиваючи приціл — та куля промчала в небезпечній близькості, збиваючи з голови кашкет.
Він знову вилаявся — більше не лишалося нічого.
Теплий, знущаючись, зробив ручкою. Повернувся, посунув далі. Знову біг, але вже не так швидко, підтюпцем, уже розуміючи свою перевагу над противником. Закусивши губу, Левченко підніс та спробував утримати, як міг, рівно праву руку. Підклав під нею ліву. Обидві руки міцно стисли пістолет.
І все одно приціл збивався.
Теплий зробив ще кілька кроків.
Палець Левченка плавно натиснув спуск.
Рвонуло.
Пістолетний постріл не дасть такого ефекту. Андрій від несподіванки аж повернув до себе дуло, аби переконатися, що справді тримає в руках, і що ТТ не перетворився у цьому дивному місці на невелику гаубицю.
На тому місці, куди щойно наступив ногою бандит Жора Теплий, в срібному місячному сяйві опадала збурена вибухом протипіхотної міни земля.
5
— Ну?
Ігор стояв біля розчахнутого сейфа, явно не знаючи, як діяти далі. Тому без жодної мети світив усередину, роздивляючись акуратно складені картонні корінці папок. Наблизившись, Левченко тільки тепер заховав пістолет у кишеню шинелі, помацав рану на плечі, для чогось підніс ближче до очей вимащені в кров пучки пальців. Він не поспішав із відповіддю, і Вовк повторив, уже наполегливіше:
— Ну?
— Що — «ну»? — Андрій не сказав — видихнув.
— Чув — там рвонуло.
— Жора. Хтось міни ставить, де попало. Хтось уночі під ноги не дивиться.
— З кінцями?
— Ти б як хотів? Між іншим, як наш товариш Гот?
— Готовий.
— Бог із ним, — Левченко посміхнувся: надто кумедно прозвучало, не дивлячись на ситуацію. — Мені в усьому цьому одна річ лишилася неясною…
— Тільки одна?
— Ага. Бо в усьому іншому я все одно сам не розберуся. Без півлітри.
— Мало.
— Аби ж це було… Не встиг розпитати у старого, як він, сучий син, насобачився так акуратно ставити міни. Та ще й навчив свою маленьку зграю обходити заміновані місця.
Вовк змовчав, тоді обережно озвався:
— Левченко, а, Левченко?
— Чого тобі?
— Тебе справді зараз найбільше хвилює тільки оце… саперна справа?
— Ну да. Решта наче в порядку.
— У якому порядку?
— Повному, Вовче. Ти хіба ще не зрозумів нічого? — Андрій знову ворухнув плечем, скривився. — Зараза, перев'язати нема чим і нема, як. Однією лівою не впораюся. В тебе он права теж… Хоча тобі на руку, — знову посміхнувся черговому раптом народженому каламбуру. — Алібі.
— Алібі?
— Так точно. Ти ж сказався хворим. Ось хвороба — упав п'яний, зламав руку.
— Чому — п'яний?
— Повірять швидше, Вовче. Менше питань буде. Ось де у нас у Сатанові тверезий мужик міг так ухайдокати собі руку? Правда, лікувати не буде, кому. Нічого, пришлють когось, поки Лариса може зайнятися.
— Небезпечно. Ми ж ніби не знайомі…
— Познайомитесь. Сомова, бач, нема. Винних у його жорстокому вбивстві аж двоє. Одного я вистежив і героїчно застрелив. Іншого збиратимуть по шматках. Думаю, особливо небезпечного злочинця Георгія Теплова, котрого дозволено вбити на місці без суду при першій же нагоді, впізнають. Ніхто за ним не заплаче. Бач, за один день скільки злочинів розкрито та злочинців ліквідовано.
— Дуже довгий день.
— О, мені теж так здалося. Годиться, гарно в нас усе складається?
— Ніби, — Ігор знизав плечима, потім знову кивнув на сейф. — Лишається зрозуміти, що робити з цим хазяйством.
— Я тобі й це поясню, — порившись у кишенях, Андрій знайшов запальничку. — Скажу тобі, Вовче, чого з цим хазяйством уже ніхто ніколи не зробить. Ні радянська влада, ні німці. Нових людей за розписаними там схемами, інструкціями та підказками більше не робитимуть. Ніколи й ніде, хочеться вірити. Вивалюй все сюди.
— Куди?
— А ось вали просто під ноги! Побачимо, як воно горить.
Орудуючи тільки лівою, Вовк вигріб картонні папки й клітчасті зошити, спустошивши всі три полиці сейфу. Завмер, явно чекаючи подальших указівок.
— Сходи, глянь там, за периметром. Місяць ніби повний. Навіть якщо помиляюсь, все одно добре видно. Знайди, де там валяється Жора. У нього при собі було кілька папок. Збери їх. Або — що лишилося. Неси сюди. Тут нічого знайти не повинні.
— А як питатимуть, що було?
— Я звідки знаю? Теплий переховувався. Був у нього якійсь там зв'язок із Нещеретом Антоном Савичем. Він же його застрелив, бо зустрілися в умовному місці, чогось не поділили. Моя версія, Вовче. Кому треба — хай іншу склепає. Я змучився сьогодні. Ти правий,
