Втрата - Лінвуд Барклі
А проте, я переконаний, ми живемо досить пристойно і більш або менш щасливі. Здебільшого вдень.
Щоправда, уночі нам іноді буває нелегко.
— Із учителькою Ґрейс, — відповів я, безсоромно збрехавши про те, з ким просила мене Ґрейс поговорити.
— А про що ти маєш намір поговорити з учителькою Ґрейс? — запитала Синтія.
— Я казав про те, що неодмінно піду на найближчі батьківські збори й перекинуся кількома словами з нею, місіс Ендерс, — мовив я. — Останнього разу, коли на ці збори ходила ти, у моїй школі теж були батьківські збори того самого вечора, чомусь воно завжди буває так.
— Вона дуже мила, — сказала Синтія. — Вважаю, вона набагато приємніша, аніж торішня вчителька, її звали місіс Фелпс, якщо не помиляюся. Думаю, вона була трохи підла.
— Я ненавиділа її, — приєдналася до розмови Ґрейс. — Вона примушувала нас годинами стояти на одній нозі, коли ми поводилися погано.
— Мені треба йти, — сказав я, зробивши ще один ковток холодної кави. — Мабуть, нам треба купити нову кавоварку, Синті.
— Подивлюся, — відказала Синтія.
Коли я підвівся з-за столу, Ґрейс подивилася на мене розпачливим поглядом. Я знав, чого вона від мене хоче. Поговори з нею. Будь ласка, поговори.
— Тері, ти не знаєш, де запасний ключ? — запитала Синтія.
— Ти про що? — здивувався я.
Вона показала мені на порожній гачок на стіні біля самих кухонних дверей, що відчинялися на наш задній двір.
— Де наш запасний ключ?
Це був той ключ, яким ми користувалися, коли виходили прогулятися абощо й не хотіли брати з собою кільце, обтяжене дистанційними автомобільними пультами та ключами від робочих кабінетів.
— Я не знаю. Ґрейс, ти не брала ключа?
У Ґрейс ще не було власного ключа від дому. Він навряд чи був їй потрібен, поки Синтія водила її до школи й зі школи. Вона похитала головою й спопелила мене гнівним поглядом.
Я стенув плечима.
— Може, й справді я його брав і залишив десь біля ліжка.
Я протиснувся боком біля Синтії і понюхав її волосся, коли проходив.
— Ти мене проведеш? — запитав я.
Вона пішла за мною до передніх дверей.
— Щось сталося? — запитала вона. — З Ґрейс усе гаразд? Вона якась дуже тиха сьогодні вранці.
Я зробив гримасу й похитав головою.
— Ти знаєш, у чому річ. Їй вісім років, Синті.
Моя дружина сердито відступила від мене на крок.
— Вона пожалілася тобі на мене?
— Вона лише хоче почувати себе трохи більш незалежною.
— Тепер я розумію, в чому річ. Вона хотіла, щоб ти поговорив зі мною, а не з учителькою.
Я стомлено усміхнувся.
— Вона каже, інші діти сміються з неї.
— Вона це переживе.
Я хотів їй щось відповісти, але подумав, що ми сперечалися про це надто часто, й у мене просто немає нових аргументів.
Тож паузу заповнила Синтія.
— Ти знаєш, скільки на світі поганих людей. Вони повсюди.
— Знаю, Синті, знаю. — Я намагався, щоб у моєму голосі не прозвучали нотки розчарування та втоми. — Але доки ти її проводжатимеш? Доки їй буде дванадцять років? П’ятнадцять? Ти водитимеш її й до дев’ятого та дванадцятого класів?
— Я про це подумаю, коли надійде час, — сказала Синтія. Вона зробила паузу. — Я знову бачила ту машину.
Машина. Вона завжди бачила машину.
Синтія побачила з виразу мого обличчя, що я в це не вірю.
— Ти думаєш, я збожеволіла, — сказала вона.
— Я не думаю, що ти збожеволіла.
— Я бачила його двічі. Коричневий автомобіль.
— Що за автомобіль?
— Я не знаю. Звичайний собі автомобіль. Із затемненими вікнами. Коли він проминає мене й Ґрейс, трохи стишує хід.
— Він зупинявся? Водій тобі щось сказав?
— Ні.
— Ти запам’ятала номер?
— Ні. Першого разу я просто не встигла про це подумати. Другого — була надто схвильована.
— Синті, це, мабуть, просто хтось із тих людей, які живуть поблизу. Водії повинні стишувати хід. Тут шкільна зона. Пам’ятаєш, як одного дня копи поставили тут радар з контролю над швидкістю? Щоб у цю пору дня люди не перевищували тут швидкості.
Синтія відвернула від мене погляд і склала руки на грудях.
— Ти не буваєш тут щодня, на відміну від мене. Ти нічого не знаєш.
— Я знаю лише те, — мовив я, — що ти робиш Ґрейс погану послугу, якщо не дозволяєш їй самій подбати за себе.
— Невже ти думаєш, коли якийсь чоловік потягне її до тієї машини, вона зуміє захистити себе? Восьмирічна дівчинка?
— Якщо повз тебе проїздить коричнева машина, то це ще не означає, що там сидить чоловік, який потягне туди Ґрейс.
— Ти ніколи не сприймав ці речі так серйозно, як я їх сприймаю. — Вона помовчала. — І в цьому немає нічого дивного, адже ти не пережив те, що довелося пережити мені.
Я надув щоки, випустив трохи повітря.
— Гаразд, цю проблему ми тепер не розв’яжемо, — сказав я. — Мені час іти.
— Атож, не розв’яжемо, — сказала Синтія, досі не дивлячись на мене. — Думаю, мені треба їм зателефонувати.
— Кому зателефонувати? — з подивом запитав я.
— Телешоу на «На крайній межі».
— Синтіє, скільки минуло часу відтоді, як було показано телепрограму? Три тижні, чи не так? Якби хтось мав зателефонувати й щось повідомити, вони б уже це зробили. А крім того, якщо хтось повідомить на студію щось цікаве, вони дадуть тобі знати. Вони зацікавлені в тому, щоб цю тему продовжити.
— Усе одно їм зателефоную. Я вже давненько не телефонувала, тому, можливо, цього разу мій дзвінок їх так не роздратує. Можливо, вони щось чули, але подумали, що це не має ваги, що то був якийсь псих, а насправді в тому щось може бути. Знаєш, нам пощастило, бо навіть якийсь дослідник пригадав, що тоді зі мною сталося, і сказав, що нам варто повернутися назад.
Я лагідно її обернув і підняв їй підборіддя так, щоб наші погляди зустрілися.
— Гаразд, роби як тобі хочеться. Я тебе кохаю, ти знаєш.
— Я теж тебе кохаю, — сказала вона. — Мені… мені, ти знаєш, нелегко жити з усім цим. Я розумію почуття Ґрейс. Я знаю, моя тривога передається і їй. Але віднедавна, після того шоу, усе знову стало для мене дуже реальним.
— Знаю, — мовив я. — Але я хочу жити в теперішньому часі, як і ти, гадаю. Не бути прикутим до минулого.
Я відчув, що її плечі здригнулися.
— Прикутим? — перепитала вона. — Ти думаєш, я
