Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

І голос Пола порушує тишу:

— Лів… боюся, цей судовий процес тебе розорить.

Вона нерухомим поглядом дивиться на своє горнятко кави.

— Лів?

— Я не хочу розмовляти про процес.

— Я й не збираюся обговорювати його в усіх… подробицях. Я лише кажу, що хвилююся.

Вона намагається посміхнутись.

— Знаєш, не варто. Ти ще не виграв.

— Навіть якщо виграєш ти. Лише на адвокатів піде ціла прірва грошей. Я вже мав із цим справу кілька разів, тож добре уявляю, скільки це тобі коштуватиме.

Він відставляє горнятко і бере її за руку.

— Слухай. На тому тижні я мав приватну розмову з Лефеврами. Моя ділова партнерка Джейні навіть не знає про це. Я трохи змалював їм твою ситуацію, пояснив, як сильно ти любиш картину, як не хочеться тобі з нею розлучатись. І вони погодилися запропонувати тобі належну винагороду. Солідну винагороду, йдеться про шестизначну цифру. Це з надлишком покриє твої витрати на адвокатів.

Лів дивиться на свої руки в його руках. Гарний настрій безслідно зникає.

— Ти… хочеш переконати мене відступитися?

— Не з тих причин, про які ти подумала.

— Тобто?

Він дивиться перед собою.

— Я дещо з’ясував.

У неї в душі все обмирає.

— У Франції?

Він стискає губи, наче зважуючи, як багато можна їй розповісти.

— Я знайшов стару газетну статтю, написану американською журналісткою — колишньою власницею твоє картини. Там розповідається, як вона отримала картину на складі крадених творів мистецтва поблизу Дахау.

— То й що?

— Усі ці твори були викрадені. І це додає ваги нашій позиції, що картина потрапила в німецьку власність незаконно.

— Це велике припущення.

— Це ставить під сумнів законність володіння картиною всіма подальшими власниками.

— Це ти так кажеш.

— Я добре знаюся на своїй справі, Лів. Ми вже подолали півшляху. І якщо існують іще якісь докази, ти знаєш, що я їх знайду.

Вона відчуває, як її поступово охоплює заціпеніння.

— Гадаю, ключове слово тут — «якщо», — вона висмикує долоню з його рук.

Він обертається, аби глянути їй в обличчя.

— Гаразд. Ось чого я не можу зрозуміти. Навіть якщо не торкатися морального боку цієї справи. Я не розумію, чому аж ніяк не дурна жінка, в якої є картина, куплена майже за безцінь і, як тепер з’ясувалося, з сумнівною історією, не погоджується віддати її за пристойні гроші. Чортову купу грошей, в рази більше, ніж довелося за неї сплатити.

— Справа не в грошах.

— Ой, припини, Лів. Я зараз кажу про очевидне. А саме: якщо ти наполягатимеш на продовженні судового процесу і програєш, ти втратиш сотні тисяч фунтів. Може, навіть свій дім. Усі заощадження. І все це заради картини? Ти справді цього хочеш?

— Софі — не їхня власність. Вони… їм начхати на неї.

— Софі Лефевр померла більш ніж вісімдесят років тому. Я цілком переконаний, що їй байдуже.

Лів вислизає з ліжка й озирається в пошуку брюк.

— Ти справді не розумієш, так? — вона стрімко натягає їх, несамовито смикає блискавку. — Господи. Ти настільки не схожий на чоловіка, яким я тебе вважала.

— Ні. Ти здивуєшся, але я чоловік, який не бажає, щоб ти втратила свій дім ні за що.

— О ні. Я забула. По-перше, ти той, хто приніс усе це лайно до мене в дім.

— Гадаєш, цього не зробив би хтось інший? У цій справі все зрозуміло, Лів. Організації, подібні до нашої, існують скрізь, і вони не стали би зволікати.

— Ми закінчили? — вона застібає бюстгальтер і натягає джемпер через голову.

— О, чорт. Послухай. Я лише хочу, аби ти добряче подумала над цим. Я… я просто не бажаю, щоб ти з чистого принципу втратила все, що маєш.

— О. То це все — заради турботи про мене. Гаразд.

Він тре свій лоб, наче намагаючись не зірватись. А потім хитає головою.

— Знаєш що? Думаю, справа взагалі не в картині. Думаю, справжня причина — це твоя нездатність жити далі. Віддати картину для тебе означає залишити Девіда в минулому. А ти не можеш зробити цього.

— Я живу далі! Ти чудово це знаєш! На біса, по-твоєму, була ця ніч?

Він приголомшено дивиться на неї.

— Сказати тобі? Не знаю. Справді не знаю.

І коли вона проривається повз нього до виходу, він навіть не намагається зупинити її.

25

За дві години Лів сидить у таксі, спостерігаючи, як Генрі знищує каву, заїдаючи булочкою. Її шлунок стискається.

— Мав відвезти дітей до школи, — пояснює він, струшуючи крихти з колін. — Завжди не встигаю поснідати.

На ній суворий темно-сірий жакет, з-під якого виглядає яскраво-синя сорочка. Вона носить цей одяг, наче обладунок. Хоче сказати щось, але не може — її щелепи наче намертво скріплені між собою. Нервів більше немає, вона сама — один гігантський нерв. Здається, лише торкнися її — і вона задзвенить, мов струна.

— Варто лише присісти з горнятком кави, як гарантовано один із них прибіжить просити тоста, або каші, або ще чогось.

Вона безмовно киває. У її вухах і досі лунає голос Пола: «Усі ці твори були викрадені».

— Мабуть, близько року я їв усе, що міг вихопити з хлібниці по дорозі до дверей. І тепер дуже полюбляю сирі пампушки.

Під стінами суду зібралися люди. Невелика юрба товчеться біля парадних сходів. Спочатку Лів вирішує, що це туристи, — та коли вона виходить із таксі, Генрі хапає її за руку.

— О Господи. Тримайте голову нижче, — каже він.

— Що?

Не встигає вона ступити на тротуар, як усе навколо заповнюється спалахами. Лів завмирає на місці, наче паралізована. А тоді рука Генрі штовхає її вперед, повз людей, що штурхаються ліктями і майже у вухо викрикують її ім’я. Хтось тицяє клаптик паперу в її вільну руку. Вона чує голос Генрі, в ньому лунає паніка — здається, юрба обступила її з усіх боків. Вона оточена пістрявою курток і темними велетенськими бездонними об’єктивами.

— Розступіться всі, будь ласка. Розступіться.

Краєм ока вона помічає блиск міді на уніформі поліцейського, заплющує очі й відчуває, як її відштовхують убік. Генрі міцніше стискає її руку.

Потім, пробираючись крізь охорону, вони опиняються в мовчазній будівлі суду. Опинившись на тому боці, вона спантеличено кліпає