Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн

- Бачиш, Сандро, як легко все могло закінчитися, - прошепотів на вухо знайомий голос. Сталь перестала морозити шкіру, а я відчула таке полегшення, що, тільки-но Асгейр відпустив мене, впала на спинку крісла. Маршал обійшов навколо і зупинився навпроти: - Вибач. Просто хотів показати, наскільки ти була безтурботною.

- Я вже це зрозуміла, - пробурмотіла, глянувши у бік сплячого пасинка. Почуваючи себе незручно запитала: - Ви обшукали все? Мені варто переживати?

- Так і так, - суворо відповів Асгейр. Він теж скосив очі на ліжко і вирішив: — Але сьогодні мешканці палацу можуть спати спокійно. Поговоримо в іншому місці?

Я охоче піднялася і попрямувала до дверей.

Ми опинились у моїх покоях. Я здригнулася і напружилася, почувши, як за спиною клацнув замок. Повільно обернулася, запитливо дивлячись на маршала. Він швидко сховав зв'язку ключів у кишеню і знизав плечима:

- Просто щоб нас не турбували.

- Гаразд, - покірно кивнула, запалюючи свічки. - Щось вдалося знайти?

- Так, сім коридорів, які не позначені на карті. Вони були приховані таємними дверима.

- Сім? - я вражено обернулася до чоловіка. Він спокійно зустрів мій погляд. По спині пробіг холодок, але він перетворився на колючий мороз варто було маршалу продовжити: - Ми знайшли місце, де жив той, хто ховався в стінах, і там його вже немає. А ще один хід вивів нас за межі Вомон-ле-Тіссен.

Дивлячись мені в очі чоловік зробив крок вперед. Нас поділяло півкроку, коли він схилився, заглянув мені у вічі та вимовив так близько, що його дихання полоскотало мені шкіру:

- Хтось, хто знав про таємні ходи, міг пробратися у фортецю, минаючи будь-які пости. Ви навіть не дізналися б, що в замку ховається людина.

- Вибачте, - я низько схилила голову. - Мені справді соромно.

– Знаю. Хоч би хто це був, нині він покинув таємні ходи.

Я вивчала підлогу під своїми ногами, а сама розуміла, що вчинила надто необачно. Довго тягла час, нічого не кажучи мілаїрцю. Сподівалася, що й цю проблему зможу вирішити сама.

Відчула, що Асгейр обійшов мене і тепер стоїть за моєю спиною занадто пізно. Злякано завмерла, коли шиї торкнулися чоловічі пальці.

- Звідки це? - здивовано спитав маршал, трохи відігнувши мій комір. Я не відразу зрозуміла про що він, але відчула, як палець пройшовся по давно загоєних шрамах. Несміливо вивернулась. Чоловік утримувати не став, лише запитливо придивився до мене: - Хто це зробив з тобою?

- Мама, - зізналася і обхопила себе руками поперек живота: - Я погано поводилася.

- Погано? Ти? - брови маршала поповзли вгору, наче я сказала рідкісну дурницю.

- Так, я робила речі, які осуджував Діл.

Почувши ім'я нашого божества Асгейр зневажливо пирхнув і попросив:

- Розкажи, як саме ти грішила.

- Вивчала астрономію, каталася з братом у чоловічому сідлі, тікала з уроків рукоділля, грала з дітьми слуг, - слухняно перерахувала я малу частину своїх злочинів. Подивившись на маршала, несподівано помітила, що він усміхається. Навіть завмерла від подиву, коли зрозуміла, що на його обличчі була не звична зла усмішка, а справжня посмішка. Його обличчя перетворилося, ставши м'якшим і привабливішим.

- Що ще? - вивів мене зі ступору оксамитовий голос. - Цікавилася політикою? Не хотіла миритися зі становищем приниженої рабині біля чоловіка?

- Це теж, - погодилася, знову відводячи погляд. Згадалася ранкова картина, коли маршал розглядав книгу з порадами для дівчат, і щоки залив жаркий рум'янець. Асгейр якимось чином зрозумів про що я думаю.

- Ту цікаву книгу тебе теж змусила вивчити матінка?

Не в змозі відповісти, просто хитнула головою вниз і закусила губу. Чоловік подався вперед, акуратно торкнувся до мого плеча, проводячи пальцями по тканині сукні вниз до зап'ястя. Очима він стежив за рухом своєї руки, тільки коли його пальці заволоділи моєю долонею, він підняв її до свого обличчя і сказав:

- Тобі не варто соромитись свого виховання. Ні перед жінками Хаген, ні перед кимось іншим. І якщо хтось посміє дорікати тобі за це, ти завжди можеш сказати мені. Я твій майбутній чоловік і не дозволю нікому говорити про свою дружину погано.

Із завмиранням серця я стежила за тим, як Асгейр повернув мою руку і поцілувати розкриту долоню. Від цього жесту вмить стало спекотно, хоч у кімнатах до того було прохолодно. Чоловік уважно дивився на мене, продовжуючи креслити ланцюжок повільних поцілунків до зап'ястя. Зупинившись на пульсуючій судині, він знову заговорив:

- У тій книзі все описано надто однобоко. Навіть нудно. Ваш Діл абсолютно нічого не тямить ні в жінках, ні в насолоді.

- А Двоєдине тямить? - З тремтінням у голосі запитала я. Асгейр знову посміхнувся:

- Так. Їх принаймні двоє, жоден не дозволяє перетягнути на себе ковдру повністю. Дихай, Сандро.

Чоловік хрипко і тихо засміявся, відпускаючи мою руку. Я швидше притиснула її до грудей, наче хотіла зупинити серце, що рвалося назовні:

- Це складно.

- Ти звикнеш, - запевнив Асгейр, відійшов і показав на моє ліжко: - Присядь.