Парі на каченя, або Пограємось хлопчики - Тіна Вітовт
Артем так і вкляк на місці з широко розкритими очима, в яких грав усіма барвами весь спектр емоцій здивування, недовіри та приреченості. Він ніби бачив перед собою не мене, а свій вирок, який не підлягає оскарженню.
При цьому не намагався шукати винних у тому що відбувається. Дивився тільки на мене, більше ні на кого. Для нього зараз існувала тільки я. Була його центром всесвіту.
Я навіть не знаю, коли він встиг схопити мене за руки. Можливо, зробив це інстинктивно, запобігаючи моїй втечі.
А що? Все може статися. Люди по різному реагують на стресові ситуації, можуть рятуватися і втечею від проблем.
Але це не мій варіант. Я звикла дивитися в очі своїм проблемам, та вирішувати по мірі можливості.
Я не втечу. Точно не зараз, тоді коли сама розпочала з'ясовувати усі питання, що мене гризли останні тижні, не даючи насолоджуватися літнім відпочинком.
- Мовчиш? - хмикнула з гіркотою, - Навіть не будеш питати звідки мені все відомо?
- Я також в курсі, якщо що, - додала своїх п'ять копійок Лєра.
- І чому я не здивований, - це вже Стас сказав, важко пискнувши, напевно отримав від Лєри, тому підтвердженням були її слова.
- А ти, сонце, свою порцію прочуханки ще отримаєш, навіть не сумнівайся...
Але ми з Артемом не розривали зоровий контакт. Нам було байдуже, що відбувається навколо.
- Мені цікаво, а звідки ви дізналися? - не міг зрозуміти Тимур, - Ніхто з нас трьох не знав про це... Та і ми скасували те парі уже давно...
- Щооо? Коли? - в один голос з Лєрою перепитали.
І я таки відвела погляд від Артема, втупившись здивовано в Тимура.
- Так, цей... Після того, як ви побилися з гостями нашого друга, - спантеличено слухаючи потилицю пояснив хлопець, коли всі погляди стали прикуті до нього, - то як ви дізналися?
- Підсобка... - простяг Артем, склавши все до купи здогадався, звідки віє вітер.
- Яка ще підсопка? - тепер була черга Стаса з Тимуром дивуватися.
Звичайно хлопці ж не знають усіх наших спільних вибриків дитинства. Не те що Артем, який не одноразово приймав участь у наших спільних заворушках. Інколи він був і організатором. А підсобку ми використовували часто для вивідань корисної інформації.
- Так ми підслуховували, - склавши руки на грудях, з викликом в очах та голосі, зізналася Лєра, - а ви думаєте, тільки ви такі розумні та вигадливі? Ми от нічим не поступаємося вам!
- Це точно - яке їхало, таке і здибало, - видихнувши підтвердив Стас, - нам інші дівчата і не могли запасти в душу, тільки такі самі шибайголови, як і ми самі.
- То я твій подаруночок? - уже грайливо спитала Лєра у свого хлопця.
- Краще сказати - моє покарання... Аййй... - не заставила себе чекати розплата за необачно промовлені слова, - Та я пошуткував... Навіщо одразу битися?
- Це для профілактики, - з виглядом бувалого професора зазначила Лєра, - тобі не зашкодить.
- Рито, ми справді розірвали те дурне парі, - вклинився в розмову Тимур, почав виправдовувати, чи то себе, чи то всіх відразу, - ми телепні, яких ще пошукати потрібно...
- Угу... рідкісні... - підтвердила я.
- Дівчинко моя, - а ці слова Артема різонули не гірше ножа, я аж здригнулася почувши їх, - пробач бовдура. Я не знаю, що на нас тоді найшло... І зовсім не горджуся нашим вчинком... Але все що було між нами - було правдою, і до парі жодного відношення не мало. Ми, посуті, і стали парою після розірвання того ганнбного договору...
Обійняти намагався, заглядуючи мені в очі, але я вивернулася. Хоча, якщо зізнатися самій собі, мені хотілося притиснутися до нього, відчути сильні, повні ніжності обійми.
Та я проявила стійкість.
Витримала.
Не піддалася спокусі.
Чого це мені вартувало, тільки мені і відомо.
- А чому не зізнаватися було? - задала ще одне питання, яке мене мурдувало, - Я ж ставила навідне питання, тоді... вночі... на кухні...
- Злякався... Злякався, що відштовхнеш мене, не побачиш... так, як зараз це робиш, - приречено зізнався Артем, от точно відчув, що вже майже з гільйотиною знайомиться.
На якийсь час запанувала тиша. Ніхто не насмілювався продовжувати розмову. Усі думали про своє.
- Мені потрібно подумати, - все ж таки, через кілька хвилин порушила мовчанку.
Розвернулася було, щоб піти геть, але Артем мене втримав.
- Не йди, - майже благав мене, я його таким розбитим ще ніколи не бачила, - все що я тобі говорив, про свої почуття до тебе - правда. Я закоханий у тебе.
- Артем, мені справді, потрібно побути самій зараз, - прикрила очі, щоб не розплакатися, а сльози вже просилися на волю, помітила, що Лєра сіпнулася в мою сторону, але і її я зупинила, - не ходіть за мною... дайте мені хоча б півгодини самоти...
І не чекаючи відповіді втекла.
