Привид - Ю. Несбе

Ракель розкрила торби, і Харрі з жахом дивився, як вона видобула звідти сорочку «Lakoste», четверо відпрасованих трусів, джинси «Армані» з напрасованою стрілкою, джемпер, куртку «Timberland», дві сорочки із зображеннями гравців у поло і навіть м’які черевики з коричневої шкіри.

Ракель почала розвішувати речі в гардеробі, і Харрі встав, щоби їй допомогти. Вона поглянула на нього збоку, посміхнулася і заправила за вухо пасмо волосся.

— Ти все одно не купив би собі жодної нової речі, допоки цей костюм не перетворився б на тобі на лахміття. Я вірно кажу?

— Не зовсім, — відповів Харрі, пересуваючи вішалки. Одіж була незнайома, але від неї йшов слабкий знайомий аромат. — Мушу зізнатися, що я подумував купити нову сорочку та, можливо, ще й труси.

— А ти що, не маєш чистих трусів?

Харрі скептично поглянув на неї.

— Дай визначення слову «чисті».

— Харрі! — Вона жартівливо ляснула його по плечу.

— Ти гориш, — сказала вона. — Гориш, наче в тебе лихоманка. Ти впевнений, що те, що ти закрив своїм так званим пластиром, не інфікувалося?

Харрі похитав головою, прекрасно знаючи з тупого пульсуючого болю, що рана таки дійсно інфікована і що в ній почалося запалення. Але зі свого багаторічного досвіду роботи в кримінальній поліції він знав ще дещо: поліція вже допитала бармена та завсідників бару «Нірвана» і тепер знає, що індивід, який убив нападника з ножем, залишив місце злочину з глибокими порізами шиї та підборіддя. І що поліція неодмінно попередить усіх лікарів у місті й встановить спостереження за пунктами невідкладної допомоги. А зараз був не час потрапляти до камери попереднього ув’язнення.

Ракель погладила йому плече — до шиї й назад. Погладила груди. І йому здалося, що Ракель має здатність прослуховувати його серце, що вона була як оті телевізори фірми «Pioneer», котрі припинили виробляти через те, що були вони надто якісні, і їхня якість проявлялася в недосяжній для конкурентів роздільності та неповторній глибині чорного кольору. Чорне на тих екранах було дійсно чорним.

Йому вдалося відчинити вікно буквально на щілину: адміністрація не хотіла, щоби готель зажив слави улюбленого місця самогубців. І навіть на вісімнадцятому поверсі їм було чути шум транспортного потоку в годину пік, випадковий автомобільний гудок і навіть спізнілу й недоречну пісню про літо, яка чулася невідомо звідки, може — із сусідньої кімнати.

— А ти впевнена, що ти цього хочеш? — спитав він, ховаючи за кашлем легке тремтіння в голосі. Отак вони й стояли: Ракель тримала руку на його плечі і не зводила очей з Харрі, немов танцювала з ним танго.

Вона кивнула.

Космічна й густа чорнота темряви, що засмоктує тебе. Він навіть не помітив, як Ракель підняла ногу й поштовхом зачинила двері. Він почув, як вони зачинилися — і все. З тихим звуком дорогого готелю. Наче поцілунок.

А коли вони кохалися, Харрі тільки й думав, що про темряву та аромат. Темряву її волосся, брів та очей. І аромат її парфуму, про який він у неї ніколи не питав, але той аромат належав тільки їй, він був у її одежі, в її гардеробі, звідки потім потрапив на його одяг, коли той висів разом з одягом Ракелі. І цей аромат з’явився в його гардеробі й тут. Бо речі отого другого чоловіка також висіли в її гардеробі. І саме там вона їх і знайшла, а не в його помешканні. Може, то навіть була не його ідея; просто Ракель взяла їх прямо з гардероба і привезла сюди. Але Харрі не сказав нічого. Бо він її позичив. Позичив прямо зараз — отак, або більше ніяк. Тому він тримав язика за зубами. Кохався з нею так, як робив це завжди: активно і так, щоби було приємно перш за все йому. Не дозволяючи собі підпадати під вплив її пожадливості чи нетерплячки. Він робив це з такою неквапливою пристрастю, що Ракель то охала, то загорялася бажанням вилаяти його. Він не підлаштовувався під неї, а кохався так, як сам хотів. Тому, що він її позичив. І мав у своєму розпорядженні лише оці кілька годин.

А коли вона спіймала оргазм, заціпеніла й уставилася на нього з отим парадоксальним, ображеним виразом обличчя, Харрі раптом пригадалися всі ті ночі, які вони провели разом, і він мало не розплакався.

Опісля вони викурили одну цигарку на двох.

— Чому ти не хочеш сказати мені, що ви живете разом? — спитав Харрі, роблячи затяжку і передаючи їй цигарку.

— Тому, що не живемо. Це… як тимчасовий захід. — Ракель похитала головою. — Не знаю. Я більше нічого не знаю. Мені треба побути на самоті, не бачити нікого й нічого.

— Він — добрий чоловік.

— В тім-то й річ, що він добрий чоловік. Мені потрібен добрий чоловік, то чому ж я не хочу собі доброго чоловіка? Чому ж ми такі огидно-ірраціональні, навіть коли чудово знаємо, що є для нас найкращим?

— Люди — це збочені й неповноцінні істоти, — сказав Харрі. — І нема на те ліків, тільки послаблення болю та втіха й забуття.

Ракель згорнулася біля нього калачиком.

— Що мені в тобі подобається, так це твій невгамовний оптимізм.

— Я вважаю своїм моральним обов’язком поширювати бадьорість та життєрадісність, кохання моє.

— Харрі.

— Що?

— Чи є шлях назад? Для нас?

Харрі заплющив очі. Прислухався до биття сердець. Її і свого.

— Назад — немає. — Він повернувся до неї. — Але якщо ти вважаєш, що в тобі ще лишилася часточка майбутнього, то…

— Ти не жартуєш?

— Це — типова постільна розмова. Хіба ж ні?

— Бовдур. — Вона поцілувала його в щоку, подала йому цигарку і встала з ліжка. Вдягнулася.

— Якщо хочеш, можеш залишитися у мене на другому поверсі.

Харрі похитав головою.

— Краще нехай буде так, як зараз.

— Але не забувай, що я кохаю тебе, — сказала вона. — Ніколи не забувай. Що б там не трапилося. Обіцяєш?

Харрі кивнув. Заплющив очі. Двері зачинилися так само тихо, як і першого разу. Потім розплющив очі. Поглянув на годинник.

Краще нехай буде так, як зараз.

А що ще він міг вдіяти? Повернутися з нею до Гольменколлена, щоби Дубай насамкінець вистежив його там? Втягнути Ракель у це протистояння так само, як він втягнув отоді, у випадку зі Сніговиком? Тепер він усе зрозумів, тепер він знав, що вони стежили за ним з першого ж