Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

— Перекажіть, що я не маю наміру миритися зі сраними школярськими штучками на моєму поверсі, — провадив Дірка. Його поверх, тільки вдумайтесь. Він стояв прямо, як свічка, в своєму светрі «МУ» і штанах хакі, — напрасованих штанах хакі, хоча була субота. — Тут не школа, панове. Це Чемберлен-голл у Мейнському університеті. Дні смикання за ліфчики скінчилися. Настав час поводитись, як студенти.

Мабуть, недаремно в альбомі випускників Ґейтсфоллзької школи за 1966 рік мені присудили звання дотепника класу. Я клацнув підборами, досить хвацько віддав шану на англійський лад, вивернувши долоню вперед, і вигукнув:

— Так, сер!

З гальорки долинув нервовий смішок, Ронні непристойно загиготів, Скіп широко всміхнувся. Скіп знизав плечима, звів брови, високо здійняв руки.

«Бачиш, чого ти домігся? — промовляв цей жест. — Поводишся як козел, і всі відповідно до тебе ставитимуться».

Як на мене, найвище красномовство майже завжди безмовне.

Дірка глянув на Скіпа, теж мовчки. Перевів погляд на мене. Його обличчя було непроникне, майже мертве, та я пошкодував, що хоча б раз не здолав пориву втнути якусь надто хвацьку штуку. Біда в тому, що у природженого дотепника порив у дев’яти випадках з десяти спрацьовує швидше, ніж мозок встигне ввімкнути хоча б першу швидкість. Закладаюся, що за царя Гороха, у дні славних лицарів, не одного двірцевого блазня підвісили догори дриґом за яйця. Про це ви не прочитаєте в «Смерті Артура», але, гадаю, саме так і було. Ну ж бо, посмійся тепер, засранцю в строкатому ковпаку! Та хай там як, я збагнув, що щойно нажив собі ворога. Дірка зробив майже бездоганний поворот кругом і маршовим кроком вийшов з вітальні. Губи Ронні скривилися в гримасі, що зробила його потворне обличчя ще потворнішим — слизька посмішка лиходія з театральної мелодрами. За прямою спиною Дірки він вдав, ніби дрочить. Г’ю Бреннен боязко хихикнув, але по-справжньому не засміявся ніхто. Стоук Джонз зник. Мабуть, через відразу до всіх нас. Ронні обвів усіх сяйливим поглядом.

— То що, — сказав він, — мені й далі кортить. П’ять центів очко, хто хоче зіграти?

— Я, — зголосився Скіп.

— І я, — вимовив я, так і не глянувши вбік підручника з геології.

— «Чирва»? — запитав Кербі Макклендон. Він був найвищий на поверсі, а може, й у цілому університеті — шість футів сім дюймів щонайменше, з обличчям довгим і сумним, як морда собаки-шукача. — Звичайно. Гарний вибір.

— А ми? — пискнув Ешлі.

— Ми теж! — вигукнув Г’ю.

Ну просто так і просяться, щоб їм дали, як бідним у торбу.

— За цим столом ви не тягнете, — сказав Ронні, як на нього, майже доброзичливо. — Чому б вам не підібрати іншу компанію?

Ешлі і Г’ю так і вчинили. До четвертої всі столи у вітальні були зайняті квартетами першокурсників третього поверху, обдертими стипендіатами, змушеними купувати старі підручники, і всі вони грали в «чирву» по п’ять центів очко. Сезон божевілля в нашому гуртожитку був відкритий.

8

Суботньої вечері мені знову випадало чергувати на конвеєрі в Голіоуку. Попри все більше зацікавлення Керол Джербер, я спробував помінятися чергуванням з Бредом Візерспуном. Бред обслуговував недільні сніданки, а вранці прокидатися ненавидів майже так само сильно, як і Скіп. Але Бред не захотів. Він теж уже грав і програв два долари. Ним заволоділо шалене бажання відігратися, тож він тільки махнув головою в мій бік і пішов пікою.

— Полювання на «стерво» розпочалося! — зарепетував він голосом, жахливо схожим на голос Ронні Мейленфанта. Найнебезпечніше в Ронні було те, що недоумкуваті вважали його гідним наслідування.

Я підвівся з-за столу, за яким усе починалось і де провів решту дня, й моє місце тут же зайняв юнак на ім’я Кенні Остер. Я виграв майже дев’ять доларів, головно тому, що Ронні перебрався за інший стіл, аби я не урізав йому прибуток, тож мав би радіти. Та ніякої радості не було. Адже річ не в грошах, а в самій грі. Мені хотілося грати, і грати, і грати.

Я понуро поплентався коридором, зазирнув до себе в кімнату і запитав Нейта, чи не хоче той повечеряти раніше з кухарями. Він тільки махнув головою і помахав іти далі, так і не відірвавши погляду від підручника з історії. Коли мова заходить про студентів-активістів у шістдесятих, я змушений нагадувати собі, що більшість з нас прожила цей божевільний період так, як Нейт. Не підіймаючи голови і не відриваючи очей від підручників з історії, тоді як історія творилася всюди навколо них. І не те щоб Нейт геть нічого не усвідомлював чи закопався на задвірках бібліотек. Згодом дізнаєтеся.

Я рушив до Палацу прерій, засунувши блискавку на куртці. Різко похолодало. Було чверть на п’яту. Їдальня офіційно відчинялася о п’ятій, тож на доріжках, що сходилися на перегоні Беннета, було майже безлюдно.

Там стояв тільки Стоук Джонз, скоцюрбившись над милицями, похмуро втупившись у щось на землі. Угледівши його, я не здивувався: якщо ви мали якусь фізичну ваду, то вам дозволялося напихатися на годину раніше за інших. Скільки пригадую, це був чи не єдиний привілей, яким користувалися неповносправні. Якщо вам розхерачило тіло, то ви могли їсти з кухонним персоналом. Горобиний слід на спині його плаща вимальовувався в надвечірньому світлі дуже чітко і здавався неймовірно чорним.

Наблизившись, я побачив, на що дивиться Стоук: на «Вступ до соціології». Книжка впала на стерті червоні цеглини променаду Беннета і тепер він намагався вигадати, як підняти її, не загримівши лицем в землю. Він раз-по-раз штрикав її кінчиком милиці. У Стоука було дві, а то й три пари милиць. Ці охоплювали руки по лікоть низкою розташованих одне над одним сталевих півкілець. Я почув, як він бурмоче під ніс «рви-рви, рви-рви», без сенсу соваючи соціологію туди-сюди. Коли він на своїх милицях поривався вперед, «рви-рви» лунало рішуче. Та зараз у ньому бриніло безсилля. Протягом усього мого знайомства зі Стоуком (я не називатиму його Рви-Рви, хоча до кінця семестру багато наслідувачів Ронні кликали його тільки так), мене вражало, скільки найрізноманітніших відтінків може мати його «рви-рви». Це було до того, як я дізнався, що в мові навахо існує сорок варіантів вимови слова «хмара». До того, як я взагалі багато чого дізнався.

Він почув мої кроки і так різко крутнув головою, що ледь не впав. Я простяг руки, щоб його підтримати. Стоук сіпнувся вбік, ніби тонучи у своїй старій армійській шинелі.

— Відійди від мене! — ніби чекав, що я його штовхну.