Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

— Я буду зайнятий сьогодні ввечері, — каже Зимнєв і безапеляційно додає: — Водій відвезе тебе до мене.

— Мені додому треба, — заперечую. — Там тато.

— Твоя сестра може за ним доглянути.

— Та вона сама як дитина. З дитиною, — невесело усміхаюся.

Вадим розвертається до мене й дивиться своїми неймовірними зеленими очима. Тільки сьогодні вони якісь дивні, як у людини, що не виспалася.

— Тобто тебе це влаштовує?

— Ну, вони моя сім'я.

Стенаю плечима. Зимнєв гмикає. Одягає темно-сині штани й білу сорочку, залишаючи її комір розстебнутим.

— Та і я не уявляю, як інакше, — продовжую, розправляючи на собі одяг.

Зимнєв намагається зав’язати краватку. Підходжу до нього. Запах дорогого одеколону проникає в ніздрі, поки я плутаюся у вузлах. Жар тіла так і вабить притиснутися до Вадима.

— Або просто не хочеш? — запитує він.

На його губах з’являється усмішка.

— А ти? — здіймаю брову, хоч трохи зависаю на місці.

У тілі поколює холодом, який сконцентрувався внизу живота. Я ж розумію, що ми зараз говоримо про те, щоб змінити свої життя. Мені — усе ж піти від Насті, тому що вона має почати розвиватися, і від тата, але йому я завжди готова допомогти. Зимнєву — від своєї ролі холостяка.

Серце нервово коле. Навряд чи він одружиться зі мною. Знаю, що він може будь-якої миті будь-яку трахнути. І я про це навіть не буду знати. Якщо чесно, то в мене і ста відсотків упевненості немає в тому, що цього в нього з іншими не було. Лише здогадки. Або ревнощі? Ага, як до тієї Анічки, яка увірвалася до нього додому одного вечора.

Гаразд, начхати. Це буде всього лише один пройдений етап у моєму житті.

Зимнєв галантно допомагає мені вдягнути пальто, і ми виходимо з його квартири.

Ми сидимо разом на задньому сидінні, не промовивши одне одному жодного слова. Зимнєв і зовсім сидить всю дорогу, заплющивши очі. Відчуття, що не виспався вночі.

Ні, ну треба ж так. Кинь сім’ю — займися собою. Мене трохи злять його слова, але в глибині душі я розумію, що він має рацію.

Час змінити життя. Ось поставлю тата на ноги…

Ні, спочатку я знайду квартиру, де буду жити сама. Нехай моє самостійне життя починається саме з цього. Я туди переїду, як тільки батькові стане легше.

Так, ось це краще. Настя нехай і дурепа, але і для неї буде чудовим стусаном те, що я поїду. Може, припинить розраховувати тільки на мене?

Ми йдемо разом будівлею офісу на наш поверх. Уперше я помічаю те, як на нас дивляться колеги, як проводжають поглядом. Хмм, адже скільки працюю, жодного разу не звертала уваги. Ну, крім тих моментів, коли підслуховувала розмови в туалеті на животрепетну тему: сплю я з Зимнєвим, чи ні.

Проте он як усі жінки миттю починають то кофтинки поправляти, то поставу випрямляти, то губи з яскравою помадою випинати.

Раніше вони точнісінько так само робили, а я не помічала. Багато чого не помічала навколо себе, а сьогодні чомусь замислилася.

З Зимнєвим на робочому місці ми майже не бачимося. Мені доводиться розв'язувати купу проблем, пов’язаних із поштою. Усе дуже запущено. Але ж і за колишньої секретарки так було? Або тільки в мене?

На обід заходжу в кабінет Вадима. Той лежить на дивані, закутавшись у плед.

— Все гаразд? — роздивляюся цей кокон.

— Так, — він розплющує очі й миттю сідає.

— Спати потрібно було вночі, — жартую з нього й підходжу ближче.

— Я виспався.

Сідаю поруч із ним, а Вадим встає. Підходить до свого столу й сідає за стіл. Його брови злегка насуплені, а сам він задумливо дивиться в екран. Я помічаю, що з ним щось не те.

— Зроби мені чаю, — просить Зимнєв, не зводячи погляду з монітора.

— Гаразд, — я видихаю й занадто квапливо виходжу з кабінету.

Що це з ним?

Роблю чай і приношу йому. Він мене, звісно, миттю випроваджує. Мені ж стає ще більше недобре. Але від серцевих справ відволікає робота. Так і пролітає день, а під вечір за годину до того, як піти додому, з кабінету виходить Вадим.

— Я на зустріч, — каже він, поправляючи пальто. — Їдь до мене й чекай.

Дивиться на мене багатообіцяльним поглядом. Але його очі… Якісь не такі. І це я помічаю бігцем.

— Мені додому потрібно, — вставляю, поки Зимнєв не дійшов до виходу з приймальні.

— Соне, з твоїм батьком усе гаразд. За ним є кому доглянути. Їдь до мене додому, — повторює Вадим, повернувши голову до мене. — Мені б хотілося, щоб сьогоднішній вечір і ніч ми провели разом.

При цьому його рука лежить на ручці дверей. Він злегка примружується й морщить носа. Відводить голову і чхає. Я мало не підстрибую від несподіванки.

Він що, застудився? Сподіваюся, не почне вмирати за температури тридцять сім.