Замах на бродягу - Жорж Сіменон
— А де Франсіна зараз? — запитав Мегре.
— У себе в спальні… Вона одягається… Вночі нам було не до того, от ми й зосталися неодягнуті… Ви даруйте вже, що в мене такий вигляд… Спочатку приходив лікар, потім поліцаї, потім ось пан районний комісар…
— Ви не могли б залишити нас самих?
Вона не одразу второпала, навіть перепитала:
— Залишити самих?
І вийшла на кухню. Чути було, як вона вичитує дітям тим самим нудним голосом.
Важко було пояснити чому, та тільки в усьому єстві цієї жінки, можливо, зовсім непоганої, було щось безнадійно нудне, щось таке, від чого мерхло, ставало похмурим і сірим навіть сонячне сяйво, що лилося у вікно.
Саме життя ставало в її присутності таким тьмяним, таким нікчемним і одноманітним, що мимоволі хотілося запитати себе, невже вулиця з усім її рухом, сонцем, барвами, звуками і пахощами була ще тут, поряд, як кажуть — рукою подати.
— Бідолаха!
Не тому, що він умер, а тому, що колись народився!
— До речі, як його звали?
— Трамбле… Моріс Трамбле… Сорок вісім років… Жінка сказала, що він служив касиром у якійсь торговій фірмі на вулиці Сантьє… От… Я записав: «Куврер та Бельшас, басонова торгівля…»
І на додачу ще басонова торгівля: позументи для трун!
— Ви знаєте, — розповідав районний комісар, — спочатку я навіть був подумав, що це вона його вбила. Що тільки не приверзеться спросоння!.. А тут таке робилося… Діти гомонять усі разом, вона на них кричить, щоб замовкли, повторює мені вдвадцяте одне й те саме — приблизно те, що ви вже чули, — і я вирішив, що вона або дурнувата, або і й зовсім божевільна. А тут ще мій бригадир надумав її і допитувати, брати на бога… «Я вас про це, — каже, — не питаю, я вас питаю, чому ви його вбили?» А вона йому: «Чому?.. Та чим же я могла б його вбити?»
На сходах з'юрмилися сусіди… Тутешній лікар незабаром принесе мені висновок. На його думку, постріл було зроблено через вулицю, із одного з тих вікон навпроти… Я й послав своїх хлопців до готелю «Ексельсіор».
І знову набридлива фраза спливла на думку Мегре:
«Так бідаків не вбивають…»
Тим більше бідака у білизні, що сидить на краю подружнього ліжка і шкребе свої натруджені підошви!
— І ви щось знайшли там, у будинку навпроти?
Мегре пильно оглядав вікна готелю «Ексельсіор»; а втім, вірніше було б назвати його не готелем, а прибутковим будинком з мебльованими кімнатами. Чорна під мармур табличка оголошувала: «Номери на місяць, на тиждень, на добу. Гаряча та холодна вода».
Бідність була й там. Але точнісінько так само, як і в будинку, де мешкали Трамбле, як і в їхній квартирі, це була не та вже нестерпна бідність, котра може правити за тло для трагедії. Це була бідність добропристойна, чистенька і прибрана під скромний достаток.
— Я почав огляд з четвертого поверху; всі пожильці вже були в ліжках. Довелося моїм хлопцям їх потривожити. Уявляєте, який зчинився галас. Хазяїн розлютився і погрожував скаржитися. Тут мені спало на думку заглянути на п'ятий. І там, саме навпроти нашого з вами віконця, я побачив кімнату, в котрій нікого не було, хоча вона вже цілий тиждень числиться за якимось Жюлем Дартуеном. Я допитав швейцара, який чергував уночі, і він пригадав, що незадовго до півночі випустив із готелю якогось добродія, але хто це був, він не знає…
Мегре нарешті наважився відчинити двері до спальні, де біля ніжок ліжка, головою на килимку, ногами на голій підлозі, все ще лежало тіло вбитого.
— Куля, очевидно, влучила в серце, і смерть настала майже одразу… Я гадаю, краще буде дочекатися нашого судового лікаря: треба, щоб кулю вийняв він. Він може прибути щохвилини разом із панами з прокуратури…
— Об одинадцятій годині… — машинально промовив Мегре.
Було вже чверть на одинадцяту. На вулиці, як і раніше, торгувалися біля візків господарки; в гарячому повітрі стояв ніжний аромат фруктів та зелені…
«Бідаків…»
— Кишені в нього ви обшукали?
Це було ясно і так — на столі в безладді лежала чоловіча одежа, а як розповідала жінка, Трамбле акуратно склав на ніч всі свої речі.
— Тут усе… Гаманець… Сигарети… Ключі… Портмоне — в ньому сотня франків і фотографії дітей…
— Що кажуть сусіди?
— Мої хлопці опитали всіх у будинку… Трамбле живуть у цій квартирі вже двадцять років… Коли з'явилися діти, вони зайняли ще дві кімнати… Ніяких особливих подій… Жодних несподіванок… Щороку їздять на два тижні у відпустку в Канталь, на батьківщину Трамбле… У них ніхто не буває, хіба що інколи заходить сестра пані Трамбле, уроджена Ляпуент… Обидві з Канталю… Трамбле щодня виходив із дому в один і той самий час. На роботу їздив у метро, зі станції Вільє… Повертався о пів на першу, за годину їхав знову і повертався увечері, о пів на сьому…
— Що за чортівня!
Цей вигук вирвався у Мегре мимоволі. І справді, чортівня, злочин, для якого не було видно жодної спонуки! У якому не було жодного сенсу!
Є сотні мотивів для того, щоб важити на чиєсь життя, але всі вони певною мірою розписані, на них, так би мовити, заведено каталог. Прослуживши тридцять років у поліції, неважко одразу сказати, з яким саме різновидом злочину маєш справу.
Трапляється, що вбивають якусь стару лихварку,
